"Сніговий барс" в альпінізмі – це почесне звання, що з середини 1960-х присвоювалося в срср за сходження на найвищі вершини країни – семитисячники. Без балонів з киснем, без носильників, з неоковирним важким спорядженням, у валянках і в самотужки пошитому одязі ентузіасти долали льодові кілометри гірських схилів. Лише в 1990-х з'явилося легке і надійне оснащення, інноваційні матеріали. Серед володарів жетона "Підкорювач найвищих гір" – і плеяда випускників Київської політехніки. Назвемо їх.
Наталія Олександрівна Коробова, випускниця 1973 р. – альпіністка, "Сніговий барс" (1988). Переможниця в індивідуальному сходженні (1978), срібна (1976) та бронзова (1975, 1978) призерка у парних гонках Зимових змагань зі скелелазіння. Здійснила 12 високогірних сходжень найвищої складності. Тринадцята жінка – володарка жетона "Підкорювач найвищих гір". Працювала інструктором Турклубу "Глобус", виховала не одне покоління скелелазів.
Стадник Володимир Федорович, випускник 1963 р., "Сніговий барс" з 1988 р.
Оліфіров Віктор Миколайович, випускник 1979 р., "Сніговий барс" з 1989 р.
Черевко Юрій Володимирович, випускник 1982 р., "Сніговий барс" з 2010 р.
Ланько Володимир Григорович, випускник 1986 р., "Сніговий барс" з 2021 р.
Киричек Павло Миколайович, випускник 1995 р., "Сніговий барс" з 2011 р.
На фото: О. Верба виступає перед студентамиОлександр Андрійович Верба, випускник 1974 р., нині доцент кафедри обчислювальної техніки, – альпініст, Майстер спорту (1977), "Сніговий барс" (1988), кандидат технічних наук (1985). 3-разовий чемпіон СРСР (1980, 1983, 1984), 8-разовий чемпіон УРСР (1975-77, 1979, 1982-84). Здійснив понад 100 сходжень, зокрема 10 першопроходжень маршрутами вищої категорії складності, 2 першосходження на безіменні тоді вершини Паміру й Тянь-Шаню (нині піки Бойченка та Вернадського), 2 сходження з державним прапором України: на Олімп (Греція, 1992) та Фудзіяму (Японія, 1994). Керівник і тренер збірної команди УРСР, що посіла перші місця в чемпіонатах СРСР 1983 і 1984 рр. Голова президії (1972-1974), відповідальний секретар (1975-1981), старший тренер (1982-1986) секції альпінізму Української ради Добровільного спортивного товариства "Буревісник". Член президії (з 1989) і віце-президент (1995-1998) Федерації альпінізму та скелелазіння України.
Олександр Андрійович залюбки зустрічається з учасниками університетського турклубу, ділиться спогадами та досвідом, набутим у горах. Нижче наводимо фрагменти з його розповідей.
Про нормативи "Снігового барса". Залікових вершин для отримання звання п'ять: найвища точка Таджикистану та Паміру пік Ісмаїна Самоні (пік Комунізму) – 7495 м; пік Озоді (пік Євгенії Корженевської) – 7105 м (здійснив два сходження); найвища точка Киргизстану і найнебезпечніша для сходження пік Жениш Чокусу (пік Перемоги) – 7439 м (півтора сходження); пік Хан Тенгрі – 7010 м (два сходження); пік Абу Алі ібн Сіни (пік Леніна) – 7134 м (три сходження). Щодо півтора сходження на пік Перемоги: маршрут вимагав виняткової фізичної підготовки та командної роботи, до вершини лишалося кілька сотень метрів, але погодні умови змусили повернутися. Переповідають, що до 2000-х звідти нікого не вдавалося евакуювати живим. Гострий хребет з двосторонніми схилами глибиною до 4000 м, рухомий шар снігу, лавини, дуже короткі погодні вікна, низькі температури, ураганні вітри не давали шансів на порятунок.
До сходжень долучився студентом. Починалося, як і в усіх політехніків, – зі скелелазіння в Денешах. Там набували азів, відточували майстерність, готувалися до сходжень і змагалися з командами інших товариств – "Авангарду", "Спартака" – переважно зимою. Виїздили також на скелі Судацької фортеці та інші вершини Криму. Тренувалися в альпіністських таборах, зокрема на Кавказі, Памірі. У високі гори почав ходити з 1969 р. Альпінізм допомагав сконцентруватися і зібратися, але складно було віднайти час на виїзди (з роботи не відпускали. – Авт.) – на високогірні тренування, сходження і змагання зі спортсменами з інших республік. Та гори не відпускали – бо це дуже захопливо, бо це більше, ніж просто висоти, – це виклик самому собі, спосіб знайти внутрішню гармонію та відчути свободу.
На фото: Табір на висоті 6400 м.У спорті зібрав "колекцію" відзнак і нагород: нагрудний знак "Альпініст СРСР" – за перше сходження, потім за розряди, далі – Майстер спорту, номерний знак рятувального загону, члена збірної УРСР, національного судді зі спорту, ювілейний знак на 50-річчя Федерації альпінізму України, іменні знаки за пік Комунізму, пік Леніна, пік Хан Тенгрі, командні Українського добровільного спортивного товариства "Буревісник" – дві бронзи, одне срібло і три золоті медалі Чемпіонатів СРСР з альпінізму.
Вище гір – лише гори. Звісно, при організації сходження обладнання і командного спорядження завжди багато. Експедиційний вантаж підвозили вантажівками, а далі гелікоптерами до базового табору – приміром, біля льодовика Москвіна на Памірі, 4200 м. Потім облаштовували акліматизаційні табори – 5200 м, ще на тисячу вище, там потрібно було заночувати, потім повернутися, щоб організм адаптувався до нестачі кисню, якого на висоті в 2-3 рази менше, ніж біля підніжжя. Ходили, звісно, без кисневих балонів. "Під вершиною ноги заплітаються, дихання уривчасте, запаморочення, але потрібно тримати себе в руках, не піддаватися, і тоді вершина буде досягнута". На вершині в турі залишали записку, що така-то команда, у такому складі, тоді-то досягла вершини. Звісно, на вершині емоції переповнюють, це дуже щемкий момент, до сліз.
У 1970-х – на початку 1980-х не мали спеціального одягу, часто пуховики (пір'яки) шили самостійно, вітрівки – з парашутного шовку (зі списаних парашутів), в неутеплені черевики вдягали вовняні шкарпетки, обгортали газетами тощо. На високогір'ї взувалися в биті валянки, до яких прив'язували "кішки" (металеві із зубцями пристрої для пересування по льоду та фірну). Скло в окулярах ("консервах") бажано кольорове. Хто загубив, отримував підпал рогівки (снігову сліпоту).
На фото: О. Верба на маршруті піка Холодна СтінаБуло два першосходження на вершини. Одне з них – в 1988 р. з ініціативи АН України – на пік Вернадського (так його назвали), установили там бюст ученого. Це дуже цікаво пройти маршрутом, де досі ніхто не піднімався.
"Там, де ніщо не їде й не літає, крокують люди" – про дружню команду, яка на Памірі долала річку Муксу – бурхливу, норовливу, що витікає з льодовика Федченка. Щоб налаштувати переправу три дні, здається, намагалися перекинути через неї камінь з мотузкою, який би надійно застряг, щоб безпечно переправитися. Подолали.
Про Еверест. До речі, О.Верба був претендентом від України до збірної СРСР, яка в 1982 р. здійснювала сходження на Еверест. Три роки тривала підготовка, але в останній момент "зіграла" якась конкуренція, бо отримав офіційного листа від Євгена Тамма, керівника гімалайської експедиції, що за медичними показниками, визначеними в Центрі медико-біологічних досліджень, де обстежували і космонавтів, організм Олександра Андрійовича нібито може ефективно функціонувати на висоті до 8 тис. м (Еверест – 8848 м). Тобто "відсіяли" українця, хоча за фізичними параметрами на маршрутах і сходженнях він входив до десятки сильніших.
Небезпечні ситуації. Бували. Приміром, на Кавказі підіймалися на Адай-Хох (4404 м), у грозу. "Були вже під вершиною, я йшов першим. Блискавка вдарила у вершину, по схилу пішов розряд, я втратив свідомість". Друзі побачили: підкинуло вожака вгору – і полетів по схилу вниз. Пощастило, затримали на мотузці, на страховці.
Іншим разом – йшли на Памірі на пік Ленінград (6507 м), піднімалися по сніжному схилу, по пояс у заметах, виходили на гребінь. "Вище нас пішла тріщина, і весь схил протяжністю 1,5 км з'їхав. У лавині летіли чи не 400 м до Великого Памірського плато. У сніговій каші, як гірський лижник, намагався виконувати лижні (чи плавальні) рухи. Пощастило, не були зв'язані, тож нас не заплутало в мотузках. Коли приземлився – нікого немає, там палиця стирчить, там мотузка виглядає". Розкопували один одного. Все благополучно закінчилося.
Щодо "пощастило". Усі альпіністи – люди сучасні, освічені, проте вірять у прикмети і талісмани. Якось у горах, з нагоди дня народження, Олександру Андрійовичу подарували триконь (шип від металевої набійки), який став амулетом, що оберігав від нападів і нещасть у горах. Зберігає його досі. Вірить, що дійсно уберіг у критичних ситуаціях.
Тепер. Жвавий, доброзичливий і завжди усміхнений – таким знають студенти і колеги Олександра Андрійовича на кафедрі обчислювальної техніки. Він викладає дисципліни "Комп'ютерна логіка", "Комп'ютерна арифметика", "Архітектура комп'ютерів".
Зауважимо, що цей рік – ювілейний для спортсмена. Він вступає в "золотий вік мудрості". У найближчих планах – поїздка в Андорру. Виявляється, там найсприятливіші умови для гірськолижників-ветеранів. Що можна сказати з цього приводу? Заздріть, приєднуйтеся, беріть приклад – на вибір. Поважайте.
А студентам і молодшим колегам ветеран не втомлюється повторювати: їдьте в гори, насолоджуйтеся. Гори – це не зовсім щастя, але можуть його замінити.