Київська політехніка – знаний у світі і шанований в Україні технічний виш. Його очільники – авторитетні вчені, про життя та науковий доробок яких здебільшого відомо чимало. Та у міжвоєнний період ХХ ст. доля декого склалася трагічно. Комуністичний режим поставив їм у провину наукову й адміністративну діяльність. А вони ж лише прагнули не дати занепасти вітчизняній науці та зберегти викладацькі кадри.
Веселовський Сергій Феофанович – член Організаційної ради і ректор КПІ з листопада 1920 по березень 1921 р. Основним завданням у цей період було не дати знищити напрацьований досвід підготовки спеціалістів, зберегти кадровий потенціал інституту, убезпечити від розкрадання і руйнації матеріально-технічну базу та відновити навчальний процес. На 1 жовтня 1920 р. на факультетах числилося 249 студентів: на інженерному – 74, хімічному – 46, механічному – 85, агрономічному – 44.
Як активний член українського студентського руху Сергій Веселовський здобув визнання ще до 1917 року. Він навіть був засуджений до заслання за участь в організації нелегальної конференції студентських "Українських громад" у Києві в 1911 році. За два роки Сергій Веселовський повернувся до навчання й успішно закінчив Київський політехнічний інститут, здобувши фах ученого-агронома, і був залишений для здобуття професорського звання стипендіатом при кафедрі сільськогосподарської економії та статистики. З 1916 року викладав у КПІ сільськогосподарське рахівництво. Деякий час редагував шанований у колах патріотично налаштованої української інтелігенції журнал "Літературно-науковий вісник", кілька разів притягався до адміністративної відповідальності та до суду за публікацію низки антиурядових матеріалів. Після викликаної його активною політичною діяльністю перерви у 1917-1918 роках, Сергій Веселовський знов став до викладацької та наукової роботи. З 1922 р. він – професор та очільник кафедри економіки сільського господарства Київського сільськогосподарського інституту (1921 – 1929 рр.), декан зоотехнічного факультету Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту (1923 – 1924 рр.).
Проте діяльність вченого та організатора сільськогосподарської науки і освіти в 1930-х було різко перервано через звинувачення у контрреволюційній діяльності за культурно-науковою лінією. Адже з березня 1917 р. по січень 1918 р. С.Ф.Веселовський був заступником голови Української Центральної Ради, в 1918 р. – головою комісії праці у складі Генерального секретаріату, як генеральний консул кілька місяців представляв інтереси Української держави в Петрограді. Врешті-решт його засудили до 3-річного ув'язнення, покарання відбував у Білбалттабі ОДПУ на ст. Ведмежа Гора. Де він закінчив своє життя, достеменно невідомо. Реабілітований у 1989 р.
Кухаренко Іван Антонович – ректор КПІ з березня по грудень 1921 р. З лютого 1921 р. – завідувач кафедри технології сільськогосподарських виробництв КПІ, яка в 1926 р. переросла в Інститут цукрової промисловості на чолі з І.А.Кухаренком. У 1930-1934 рр. Інститут вперше в світі отримав генетичну однонасінну форму цукрових буряків, яка привела до науково-технічної революції в буряківництві і дозволила повністю механізувати всі виробничі процеси.
Арештували вченого в жовтні 1937 р. за звинуваченням у шпигунстві на користь іноземних держав. Тобто держава його відправляла у закордонні наукові відрядження, а потім ці ж відрядження та контакти з іноземними спеціалістами поставила за провину. Карна справа містить опосередковані свідчення, що він зазнавав тортур: 27 жовтня 1937 р. було додано доповідну записку, що підозрюваний Кухаренко завдав собі тілесних пошкоджень, ударившись у камері головою об радіатор опалення. За архівними даними, у кінці пред'явленого йому звинувачувального висновку було записано: у звинуваченні не зізнався. У лютому 1938 р. вченого засудили "по першій категорії" – до розстрілу. Реабілітований у 1960 р.
Єфімов Микола Пилипович – ректор КПІ (КІІ) з вересня 1934 – по грудень 1936 рр. Знаний організатор вищої школи, ректор Харківського машинобудівного інституту 1930 – 1934 рр. До 1917 р. його знали як Йосипа Давидовича Заграничного. Під час громадянської війни воював у дивізії Миколи Щорса. Про наукову й педагогічну діяльність відомостей немає, очевидно був чистим адміністратором. Заарештований 28 грудня 1936 р. та ув'язнений в спецкорпусі Київської в'язниці. За даними дослідників, під час допитів М.Єфімов погодився зі звинуваченнями, адже на нього як учасника вказували інші підозрювані. Такий хід слідства був типовим, і багато хто вирішував не суперечити слідчим як представникам влади або ж погоджувався на будь-що, лиш би не зазнавати тортур. 28 березня 1937 р. у закритому режимі відбулося судове засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР в Москві, одразу після якого обвинуваченого як учасника контрреволюційної троцькістсько-терористичної організації розстріляли, а все належне йому майно конфіскували на користь держави. Реабілітований в 1958 р. та повторно в 1990 р. за "відсутністю складу злочину".
Жихарєв Павло Григорович – ректор КПІ (КІІ) з лютого по серпень 1937 року. Призначений наказом по Наркомважпрому за підписом С.Орджонікідзе. До цього – випускник Харківського політехнічного інституту, працював на виробництві та громадській роботі, був директором Київського інституту механізації та електрифікації сільського господарства. Усунули з посади за звинуваченням у "потуранні фашистським агентам". Подальша доля невідома.
Величківський Микола Іванович – ректор КПІ в 1941 – 1942 рр., хоча, насправді, тоді інститут як освітній чи науковий заклад не функціонував. Як дослідив науковець нашого університету С.В.Чолій, М.Величківський був вченим і викладачем, який працював у різних навчальних закладах України міжвоєнного періоду. Багато разів перебував під слідством і в ув'язненні. Це ставалось у 1927, 1929-1930, 1938-1939, 1939-1940 рр., але після кожного випадку він був звільнений та далі вів освітню діяльність. Під час нацистської окупації йому de jure довірили організувати роботу КПІ, проте сама гітлерівська адміністрація згодом відмовилася від цієї ідеї. Ба більше, зважаючи на участь М.Величківського в українському національному русі, його також ув'язнили і нацисти. У 1942 й 1944-1945 рр. перебував у нацистських тюрмах і таборах. Після закінчення Другої світової війни М. Величківський опинився в еміграції, спочатку в Німеччині (з 1945 – професор Мюнхенської вищої школи економіки), а згодом (з 1951 р.) у США, де займався науковою та викладацькою діяльністю; був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка в Америці та Української вільної академії наук. Помер на 94-му році життя, залишив докладні спогади.
У наш час. Відомий історик, вчений і дослідник, американець українського походження Тарас Гунчак в 1991 р. був запрошеним лектором у нашому університеті. Як потім з'ясувалося, дід його дружини Ольги – М.І.Величківський і був ректором КПІ в 1941-1942 рр. На початку вересня 2003 р., з нагоди передачі частини сімейного архіву Гунчаків у ДПМ, у КПІ відбувся семінар (див. "КП" №25/2003), на якому доповідачі відзначали, що історія університету ще буде досліджуватися і відновлюватися, та наголошували на мужності й стійкості науковців, про яких знаємо так мало, або лише маємо дізнатися. Тих, які в першій половині ХХ ст., всупереч несприятливим історичним умовам, опікувалися вітчизняною освітою й наукою.
Отак силами істориків-дослідників відкриваються приховані колись сторінки української історії, а пам'ять про видатних вітчизняних громадських та наукових діячів поступово відновлюється.
Зі спогадів М.І.Величківського про події в Києві 1941 р.
Чимало лиха зазнав наш народ від печенігів, половців, татарів, чванькуватих поляків, розбещених москвинів, тупоголових гітлерівців-німців і, нарешті знову, від червоних московських варварів. Останнє лихо – московська окупація – чи не одне з найстрашніших. Наш народ не скорився перед дикою навалою чужинців. Духова сила українського народу – інтелігенція – цей мозок нашої нації, перебуваючи в умовах страшної гітлерівсько-німецької, а тепер знову в умовах московсько-комуністичної окупації, зазнавала і далі зазнає великих утрат у боротьбі з дикими окупантами.
Невдовзі після того, як німці зайняли Київ, до міста почали прибувати наші емігранти, що потайки переходили вбрід річку Сян і йшли в Україну, щоб допомагати решткам нашої, недобитої більшовиками, інтелігенції відродити національне і державне життя. Вони йшли, бо того вимагала національна українська справа, як заявив мені тоді д-р Ольжич (Олег Кандиба). Українська інтелігенція, що перебувала в Києві, відчувала потребу організувати український громадсько-політичний центр.
На пропозицію д-ра Ольжича ми ухвалили заснувати Українську Національну Раду, яка мусить зайнятися налагодженням громадсько-політичного життя і серед іншого опікувалася освітою й наукою в Україні. Ми ще не знали докладно політики німців, але потроху почало виявлятися, що новий окупант теж не принесе добра нашому народові. (З грудня 1941 і до 1943 р. УНР існувала підпільно – авт.) На голову Української Національної Ради одноголосно обрано проф. Миколу Величківського.