Уперше про капітана столичної команди веселих і кмітливих (КВК) "Ковбої політеху", тогочасного другокурсника приладобудівного факультету КПІ Максима Неліпу газета "Київський політехнік" згадала на початку травня 1994-го. Тоді у Центрі культури і мистецтв нашого університету завершився фестиваль "Молодість-94", і саме Неліпу було визнано кращим капітаном серед українських студентських команд веселих і кмітливих. У конкурсах дотепників Максиму не було рівних. Такий собі конферансьє, співак, декламатор, комедійний актор в одній особі. Саме на шпальтах "КП" вперше з'явились слова: "…хтозна, може цьому тендітному хлопцеві варто спробувати свій талант на театральній ниві. Хист до мистецтва у майбутнього приладобудівника незаперечний". Як виявиться, сміливі передбачення газетярів отримали в подальшому реальне підтвердження. Позаду у телеведучого, кіноактора Максима Неліпи, який, до речі, інженером так і не працював, участь у багатьох розважальних телепрограмах, комедійні кіноролі у ТБ-серіалах, гастролі у безлічі скетч-шоу, виступи в гумористичному проєкті від "Дизель Студіо" тощо. Жарти, мініатюри, вірші, імпровізації соло та у співавторстві з колегами по веселому цеху врешті-решт привели до народного визнання. "Популярний шоумен" – це словосполучення закріпилось за Максимом Володимировичем надовго.
Проте з початком повномасштабної агресії росії Капітан (це прізвисько він отримав ще за студентських років – авт.) пішов на фронт. З нашої розмови, яку вели через фейсбук, зрозумів: жодної миті тепер уже старший лейтенант ЗСУ Максим Володимирович Неліпа не пошкодував про те, що у перші дні чергового етапу рашистської агресії добровільно пішов до районного військкомату. Листуючись глибокої ночі в соціальних мережах, мій тепер уже товариш "по переписці" перепрошував за перерви в діалозі: йому потрібно було перевіряти пости…
Перше запитання стосувалося його сміливого армійського вибору та тривожних буднів на війні.
На початку М.Неліпа попередив, що він на підписці про нерозголошення службових таємниць, а тому попросив не ставити запитань, що стосуються військової стратегії і тактики. І зауважив: "Особливих подробиць не розголошуватиму".
– Що спонукало пов'язати своє життя з війною? – перепитує мене Максим Володимирович. – Це була, якщо дозволите, безальтернативна відповідь на ситуацію, в якій опинилася вся Україна, мої родичі, друзі, мої діти – син і донька. Ось коли можна із впевненістю сказати, що попрощався на невизначений строк з творчими турботами шоумена. А щодо інженерних навичок, набутих в аудиторіях альма-матер, тут все навпаки. Вчасно згадав, що розуміюся на програмуванні, вмію користуватися паяльником, та ще у шкільні роки непогано стріляв по мішенях у тирі.
Коли вночі 24 лютого зателефонував мій брат (він на той час перебував під Києвом) і повідомив, що у бік столиці летять ракети, моєю першою думкою була така: що я зможу зробити, чим можу бути корисним у війську? Про можливість поранення або більш тяжких наслідків особливо не роздумував, адже це війна, зрозуміло, що тут можливо все. Нестерпним було усвідомлення того, що це може статися з моїми близькими, тими українцями, хто не може захищатися проти дикої навали зі зброєю в руках. Після отримання призивної повістки, а до того – ходіння до різних військкоматів, багатогодинні стояння у чергах для проходження військово-медичної комісії, намагання потрапити якомога швидше до будь-якого із загонів територіальної оборони, я вдягнув військову форму. Вісті з фронтів, вибухи у багатьох районах столичного регіону, ворожі диверсії у мирних кварталах столиці переконали мене в одному: я – на правильному шляху. До речі, вже тоді я помітив: мене впізнавали у чергах до призовних комісій. Спочатку на незнайомих суворих обличчях призовників вгадувався зворушливий подив. У коротких розмовах мої прихильники щиро зізнавалися на кшталт: "Якщо вже саме ви пішли до війська, то і я не буду пасти задніх".
– Як довго перебуваєте на фронті? Чи важко було засвоїти військову спеціальність розвідника?
– Другого березня 2022 року надійшла моя черга, пройшов відповідні комісії. Наступного дня о шостій ранку пролунав телефонний дзвінок: "Час збиратися..." Необхідні речі вже було складено до похідного наплічника, і я став рядовим у н-ській військовій частині. Охорона і оборона об'єктів – таким, якщо коротко, було завдання нашого підрозділу. Чатував на блокпостах, сидів у "секретах" (таємне спостереження за місцевістю – ред.), ходив на патрулювання місцевості. Як звичайний рядовий солдат. Зрозуміло, що в ті дні важкувато прилаштовувався до надзвичайних умов: інший графік та спосіб життя. Загальна казарма, наряди на прибирання, шикування у стрій у будь-який час доби, неможливість потрапити хоча б на короткий час додому... Також важко вкладалося у голові все, що потрібно вивчити з військових інструкцій. Мова про аспекти відповідної підготовки, таємниці тактичних прийомів, набуття навичок з надання першої медичної допомоги у бойових умовах. З тих пір з вдячністю згадую наполегливість і терпіння з боку старших офіцерів та інструкторів. Повірте, не заради красного слівця пишу вам про досвідчених викладачів військової кафедри нашого університету, які, хоча і дуже давно, але заклали у моїй свідомості основи військової науки. Між іншим, процес навчання продовжується до сьогодні, адже з побратимами відпрацьовуємо навички боротьби з підступним ворогом, який змушує весь час унеможливлювати потрапляння у смертельні пастки.
Військові шляхи обирають непередбачувані маршрути. З часом перевівся до іншої бойової частини. Призначили командиром взводу, отримав звання старшого лейтенанта. І тепер серед основних завдань – охорона і оборона стратегічних об'єктів, розвідувальна, контррозвідувальна та контрдиверсійна діяльність. Якщо з початку війни географія служби обмежувалася Києвом та областю, то з часом вона поширилася й на регіони, що межують з лінією зіткнення з ворогом.
– На наступне запитання я прошу відповісти кожного воїна, який зараз перебуває на фронті. Який зміст, на вашу думку, криється за словосполученням "фронтове братерство"?
– Фронтове братерство, безумовно, це не пусті слова. Неодноразово ставав свідком того, як хлопці ділилися всім, що мають: їжею, одягом. Коли когось із товаришів по службі відправляли на передову, ті, хто залишалися у резерві, віддавали власні бронежилети, тепловізори тощо. На передовій без цього аж ніяк. Про ціни на подібні речі ніхто не замислюється, адже на шальках терезів долі воїна – його життя, а воно є безцінним. Тут зникає надмірний егоїзм. Коли ти старанно риєш траншею або облаштовуєш бліндаж, то розумієш: можливо, робиш це не лише для себе, а і для когось з твоїх побратимів. Коли стоїш на варті, вибачте на слові, шурупаєш, що за твоєю спиною відпочивають твої побратими по зброї, тобі довіряють власні життя. А тепер для мене, як для офіцера, за словосполученням "фронтове братерство" криється величезна відповідальність за кожного солдата, який несе службу у моєму підрозділі. Вчасно підставити власне плече – то аксіома для нас, фронтовиків.
– Чи підтримуєте зв'язки з товаришами по зброї? Які якості характеру проявились у вас, скажімо, після перших днів перебування на фронті?
– Звісно, під час служби коло знайомих суттєво розширилося. А час для спілкування лімітований. Діалоги значно скорочено. "Як ти?", а у відповідь: "Норм. А ти як? Бережи себе. Тримайся..." Подібне спілкування нагадує звичайну перекличку у студентській аудиторії. Тим не менше намагаюсь підтримувати зв'язок із тими, хто вже демобілізувався, хто перевівся до інших частин. Підтримуємо один одного, підбадьорюємо. Обіцяємо зустрітися та гарненько відсвяткувати нашу Перемогу. Певен, надсилати позитивні меседжі товаришам, рідним, близьким, суспільству щодо нашої неминучої Перемоги та обнадійливих перспектив за умови концентрації зусиль всіх і кожного на подальшу розбудову країни мусимо щодня. Окупанти не зможуть ліквідувати українську державність. Останню оберігаю я і мої фронтові побратими завдяки суцільному опору загарбникам.
Тепер щодо якостей, яких додала військова служба. Мені важко дати вичерпну самооцінку. Це й лють, непереборна ненависть до ворога, любов та відданість батьківщині. Стриманість, зосередженість, гнучкість під час прийняття рішень, підвищений рівень відповідальності за підлеглих і власні дії. А ще розуміння необхідності дисципліни. Без неї в армії ніяк не обійтись.
– Гортаючи підшивку "Київського політехніка" майже 30-річної давнини завважив, що крім акторських даних, у вас криється і письменницький талант. Капітан (він же М. Неліпа) у співавторстві зі Сватом (він же С. Ковтун) та Степашкою (він же М. Дибенко) опублікували цікаве іронічне оповідання, присвячене студентським музам. Тому наступне цілком доречне, як на мене, запитання з розряду літературних. Еріх Марія Ремарк, яким зачитується не одне покоління, що переживало війни, писав: "Кожен солдат залишається жити тільки завдяки тисячам випадковостей". Як ви вважаєте, Ремарк мав рацію?
– Не готовий з ним погодитися, як мовиться, на всі 100%. Випадковість – це як лотерея. А в більшості випадків у цій грі зі смертю виграє, як би дивно не звучало таке порівняння, ризиковий гравець у казино. Маю на увазі, що успіх на війні залежить від продуманості кожного майбутнього руху, кроку, використання хитрості, зосередженості, обережності. Ось далеко не повний перелік якостей для отримання жаданого джекпоту, тобто для збереження життя. Але виключати випадковість як чинник змін і подій також неможливо. Приміром, я потрапив до військового шпиталю через проблеми зі спиною, а "заліг" на лікування до пульмонологічного відділення через нездорові на той час легені. Сусідом по палаті виявився розвідник. Саме завдяки його протекції я перевівся з однієї діючої військової частини до іншої. Тут згодом став командиром розвідувального взводу. Отримав підвищення по службі, а головне – відчуття власної ефективності як військовий. Щодо мого літературного таланту. Поживемо – побачимо.
– Згадайте, будь ласка, про користь від навчання в альма-матер. Чи прислужилися теоретичні та практичні навички тепер уже старшому лейтенантові Максиму Неліпі?
– Не можу когось з викладачів виокремити. Вдячний за науку всім. Певен і в тому, що кожний предмет у студентському розкладі є важливим. Знання і досвід, як і кожен патрон, знайде своє місце в бойовій обоймі. Під час роботи з військовими картами згадуєш основи технічного креслення, під час керування взводом – лекції з психології. Під час служби неодноразово з вдячністю згадував рідний університет ще й тому, що в його стінах навчився йти до обраної мети попри об'єктивні труднощі студентського життя-буття.
Щодо університетської практики як майбутнього інженера-приладобудівника розповім про таке. Ще на початку військової служби привіз із дому різні інструменти, дроти, вимикачі, навіть паяльний пристрій та мікроскоп. Все знадобилося: декому полагодив зарядку до мобільного, зробив подовжувач... Мені тоді навіть відповідний позивний дали – "Фаза". Тепер ви, мабуть, зрозуміли, що без знань з електротехніки та відповідних вмінь тут не обійшлося.
Згадується і така ситуація: перебуваю на посту, охороняю вхід до казарми, запитують за службовим телефоном, мовляв, ти знаєшся на електротехніці? Виявляється, у колег, що на тому боці телефонного дроту, виникла проблема у заміні... лампочки. Тієї ж миті подумав: "Понабирають до війська гуманітаріїв, які елементарної справи зробити самотужки не можуть". Домовились, що "ремонт" здійснюватимемо на "моїй" території. За декілька хвилин до польової "дослідної лабораторії" під'їхав бронетранспортер. Причина зрозуміла – екіпажу БТРу без лампочки для підсвічування навідних шкал у нічному прицілі до крупнокаліберного кулемета воювати неможливо. А у мене немає ані лампочки, ані деталей для її кріплення. Вихід знайдено за використання світлодіодів та ковпачка для фломастера. Зробив цю справу краще, ніж було задумано конструкторами заводу-виробника. Екіпаж БТРу віддячив мені, подарувавши тактичний ліхтар. Отже, світлом – за світло.
– Максиме Володимировичу, як ви вважаєте, фронт і гумор – це непоєднувані поняття?
– Армійський гумор – це особливий жанр, точніше, спосіб світосприйняття навколишньої ситуації. Я би додав, що військовий гумор є доволі ситуативним явищем. Дотеп, весела бувальщина чудово розряджають душевну напругу у важкі хвилини перед очікуванням запеклого бою. Але специфічний гумор важко зрозуміти тим, хто "не в темі". Мені здається, що анекдоти про військових вигадували цивільні люди. Адже над багатьма "армійськими" веселими історіями, почутими з уст "тилового", читай, звичайного дотепника, військові не сміються. І навпаки. Пригадую, як за часів перебування у журі розважальних ігор неодноразово ловив себе на думці: наскільки важко доводиться командам, що складаються з жартівників, сатириків і гумористів, вдягнутих у військові однострої, порозумітися з глядацькою аудиторією. До того ж у війську без міцного слівця ніяк не обходиться. Це, очевидно, щоб наказ старшого за званням звучав коротко і ясно.
– Пане старший лейтенанте, завдяки нашій переписці у ФБ, сформувалося таке запитання. Що планує робити Максим Неліпа після Перемоги над окупантами?
– Хочу спокійно займатися мирними справами. Чим саме? Про це поки що рано замислюватись. Потрібно зосередитись на контрнаступі. До того ж згадую афоризм: "Хочеш розсмішити Бога – розкажи йому про свої плани".
– Бажаю успіхів вам і вашим фронтовим побратимам!
– Дякую, переможемо!