На початку липня 1962-го на перони київського вокзалу вихлюпнулося невгамовне студентське море: з прапорами, квітами, білозубими посмішками та щасливим блиском в очах. Вони дійсно були щасливими, ті 1200 першопрохідців з одинадцяти столичних ВНЗ – бійці Київського студентського будівельного загону, які їхали працювати на цілину.
Не забыть трудовые семестры
И коротких ночей звездопады,
И студенческой юности песни,
Стройотряды мои, стройотряды…
Олександр Рибка, КПІ, 1962 р.
Це був перший київський молодіжний десант до Казахстану. Варто зазначити, що до його складу входили понад 900 студентів КПІ. А керував Київським будзагоном аспірант КПІ Анатолій Волощенко, у 1963-64 рр. він уже очолить Український цілинний будзагін.
Спливли роки, змужніли, а потім і посивіли ті юнаки та дівчата, але так само молодо блищать їхні очі, коли згадують свої звитяжні цілинні семестри. Бо ті роки – частина їхньої біографії, чудової пори молодості, в якій вони жили, творили, формувалися як особистості. Таке не забувається.
У передмові до книги "Звитяжні семестри студентських будівельних загонів України" ректор НТУУ "КПІ" М.З. Згуровський зазначив: "Маю честь привітати великий загін будівничих, творців і романтиків, які пройшли школу життя в студентських будівельних загонах... Сучасна молодь уже не зовсім розуміє, а інколи і не знає, що надихало нас на ті славні справи. Це явище, і зокрема його вплив на формування характерів молодих людей і їх поглядів, на розвиток суспільного життя ще потребує осмислення.
Мені приємно, що в перших лавах студентських будівельних загонів України завжди йшов Київський політехнічний інститут – і за чисельністю учасників, і за підсумками зробленого. Надбання ветеранів студентських будівельних загонів у пору їх юності обов'язково приведе і нинішню молодь до важливого запитання – як випробувати себе в навчанні, науці, виробництві, на будовах чи в освоєнні Всесвіту, бо скрізь потрібні характер, воля, наполегливість з огляду на досягнення значного колективного результату".
Анатолій Волощенко, командир Київського (1962 р.) і Українського (1963-64 рр.) студентських цілинних будівельних загонів згадував: "Коли пролунав наказ збиратися в далеку дорогу, ми так поспішали, що всю документацію штабу першого Київського студентського будівельного загону нашвидкуруч загорнули у велику червону скатертину з мого стола. Їхали вже як сформований загін із чітко визначеними будівельними завданнями – зводити будинки і дитячі садки, зерносховища і школи.
Бажаючих їхати на цілину було так багато, що в результаті тривалого конкурсу до загону було зараховано менше половини їх загальної кількості. А коли вже в дорозі перевірили списки бійців, то разом із 1200 "штатними" виявилося 170 "зайців". Ну що з ними можна було вдіяти? Дівчата закликали на допомогу гарячі сльози, а хлопці відверто відмовлялися повернутися додому, до Києва. Так "позапланово" зростав наш будзагін. Дні навчання в дорозі: робота з командирами і комісарами загонів, вивчення бійцями вимог техніки безпеки, підготовка програм художньої самодіяльності – промайнули досить швидко. І от уже – урочиста зустріч в Аркалику. Старі сивобороді казахи з недовірою придивлялися до надто вже молодих будівельників. Ті у свою чергу здивованими очима вивчали (можливо, вперше в житті побачених) високих двогорбих верблюдів, які стояли поруч.
У сімнадцяти радгоспах Амангельдинського та Жовтневого районів Кустанайської області на будівництві 311 об'єктів працювали бійці з емблемами Київського студентського цілинного загону на одязі: на фоні безмежного простору цілини – бойова студентська кельма. Полетіли в ефір позивні студентських радіостанцій, привезених із Києва, звістки про перші трудові успіхи, невдачі, плани. Працювали студенти просто чудово. Норми виробітку для кваліфікованих будівельників будзагонівці постійно виконували на 200-220%. Нашим девізом було – працювати по-корчагінськи. Всюди на об'єктах розвішані були лозунги: "Даешь целину!", "Покой нам только снится" та інші. Яким був у нас розклад дня? 14-16 годин, увесь світловий день, працювали на будівельному майданчику. А вночі часто доводилося вантажити зерно. Хіба ж можна спокійно спати, коли врожаю загрожує негода. Студенти свідомо відмовилися від двох вихідних на місяць.
Незабутнє, хвилююче почуття будівничих уперше пощастило пережити нашим юнакам і дівчатам. Уявіть собі безкраїй степ. На голому місці поруч з круглими казахськими юртами закладаємо фундамент, зводимо дім. І от в оселю, збудовану твоїми руками, перебираються щасливі трударі. Пригадуються останні дні серпня. Це був гарячий час для бригад, які завершували спорудження шкіл. Удень діти оточували майданчик і навперебій запитували, чи встигнуть закінчити роботи до 1 вересня. І студенти зробили, здавалося, неможливе. Наче у казці, за ніч все стало на свої місця. Та чудо розкривалося просто: хлопці і дівчата з першого загону КПІ, з інших інститутів цієї ночі не заплющували очей, щоб уранці місцеві дітлахи разом зі своїми ровесниками з усієї країни відзначили свято початку навчального року.
Мабуть, багатьом із нас назавжди запам'ятався день ударної праці – 1 вересня 1962 р. Гроші, зароблені того дня, вирішено було відіслати кубинським друзям на формування тракторної колони. Робота кипіла в молодих руках. А ввечері при світлі увімкнених фар машин і комбайнів ще довго лунали веселі пісні російською, українською і казахською мовами. Поряд з нами завжди була пісня. Романтики на казахській землі, як і труднощів, було багато. Тим приємніше зараз піонерам цілини згадувати про свої перші перемоги. Над природою, над погодними умовами, зрештою над собою.
Вересень приніс нічні заморозки. Намети були слабким захистом від холоду. Але всіх зігрівало відчуття зробленої справи. Перехідних прапорів у нас тоді ще не було. Пригадую, дівчата цілу ніч вишивали комсомольський значок на випраній червоній скатертині. Тій самій, яку ми в останню мить прихопили в Києві. Цей прапор ми вручали по черзі загонам-переможцям. Минали роки, нам дарували, вручали, присвоювали багато різних красивих великих прапорів. Але, здається, той перший червоний прапор ми завжди згадуватимемо як найдорожчу реліквію.
На величезній території, в 17 радгоспах, розташувалися 22 загони київських студентів. Відстань до 400 кілометрів відділяла один колектив від іншого. Та, попри все, ми жили єдиним колективом. Радощі і труднощі ділили порівну на всіх. Ніхто не погоджувався обмежуватися лише будівельною справою. Лагодили сільськогосподарську техніку, вели культурно-просвітницьку роботу серед місцевих жителів. Студенти брали участь у роботі народних дружин, комсомольських постів на вивезенні цілинного хліба, працювали піонервожатими, їхніми руками було збудовано 28 спортивних майданчиків і 3 стадіони.
У нашому рапорті Батьківщині є такі цифри: збудовано 106 житлових будинків, 6 шкіл, багато дитячих садків, лікарень, їдалень, гуртожитків, 10 зерносховищ, 9 майстерень, 70 інших об'єктів. За цими цифрами – гарячі дні самовідданої праці. Від'їжджаючи додому, всі ми раділи від думки, що далеко від рідного міста залишилися будинки з написом "Київ – цілині", що залишилися на землі і твої власні сліди, які дорогі людям. За самовіддану працю 13 молодих киян були нагороджені медалями "За освоєння цілинних земель". Серед них представники КПІ – Михайло Бородинкін, Анатолій Волощенко, Олександр Рибка, Володимир Філянін. На демонстрації 7 листопада Київський цілинний будзагін ішов окремою колоною святковим Хрещатиком з транспарантами про виконану в Казахстані роботу – надзвичайна честь у той час.
Багато наш загін зробив для цілини, але ще більше вона зробила для нас. Вона навчила нас працювати, дружити, вірити у свої сили".
Говорить Ігор Малінкін, доцент НАУ (у 1962-63 рр. командир лінійних, а у1964-65 рр. – районних будзагонів у Казахстані): "Ми, тоді студенти, залишали автографи на своїх новобудовах, верталися до своїх міст, інститутів і університетів. Верталися до наступних літніх трудових семестрів, багато хто по 2-4, а то й по 5-10 разів, уже після навчання. Знову їхали будувати у степах, у тайзі, на Півночі, на вічній мерзлоті – будувати не тільки необхідні господарські об'єкти, але й самих себе.
Школа цілини допомогла нам відбутися в професії й кар'єрі. У НТУУ "КПІ" працюють "цілинники" 60-70-х років – професори Михайло Родіонов, Борис Циганок, Валерій Жабін, Борис Новіков, Євген Мачуський, доценти Василь Сироватка і Володимир Лазебний, старший викладач Тамара Гумен. Сергій Лаптєв – ректор університету "КРОК", Микола Мелешко – професор НАУ, Геннадій Пальшин – директор Центру післядипломного навчання Укртелекому, Василь Махно – заступник директора Центру "Чорнобильспецкомбінат", Віталій Грицаєв – зав. кафедри Київського міжгалузевого інституту підвищення кваліфікації.
Через роки й десятиліття згадуємо, як жили у тих далеких і близьких краях, згадуємо свої намети і нічліжки, комарів і мошкару, згадуємо наші перші в житті побудовані будинки, в яких завжди нас потім чекали нові друзі, поважали за безкорисливу свідому працю дорослі. Як нас нагороджували усілякими комсомольськими й урядовими відзнаками, почесними грамотами.
Казахська цілина, Сибірська тайга Камчатки, Чукотки й Алтаю – усе це з нами назавжди.
