ВНЗ…
В ідеалі, будь-який науково-педагогічний працівник вищого навчального закладу повинен бути суб’єктом (носієм) трьох збалансованих – в ідеалі: гармонізованих, – функцій, іпостасей: викладача (методиста, дидактика); вихователя; науковця (дослідника, вченого). Так – в ідеалі. А як – в житті? In vitro, так би мовити. О, тут – по-різному…
Було по-різному і в радянські часи. Дуже по-різному і нині.
Гадаю, від працівника НДІ (академічна наука) вимагати високого рівня викладання (виховний момент тут зовсім відходить на задній план) не можна та й не потрібно: це, зазвичай, дуже протипоказано… викладанню. Педагогіці. Цього треба вчитись. Довго. Протягом усього життя. Хай краще пишуть. Мовчки...
… Так склалось, що структура нашої науки утворилась та була представлена: наукою академічною, наукою ВНЗівською, наукою галузевою. Я веду мову про ті, – радянські – часи, коли ще була живою академічна наука, зараз її майже немає: поруйнована вщент; ще була живою наука галузева, цієї немає зовсім: вбита. Вбита точнісінько так, як і вбита сама індустрія – промисловість – у цілому. Не ймете віри? Ну, давайте «на пальцях». «Більшовик» вбитий, «Арсенал» вбитий, «Артема» вбитий, «Радар» вбитий, «Точка» вбита, «ВЕДА» вбита, «Буревісник» вбитий…
Для прикладу: ПО ім. Корольова у 1985 р. – це 24000 працюючих, 1500 підприємств-постачальників, високотехнологічна продукція, потужні наукові підрозділи, складна, цілком конкурентоспроможна на міжнародному ринку продукція.
…Нині? Близько 1,2 тис. працюючих. Що вони роблять?! Та хто ж його знає. Ну, хіба що запальнички. Або, як на колишньому «Більшовику», фігурним катанням займаються та 100% імпортом торгують. Або, як на колишньому флагмані текстильної промисловості – ДШК – (тепер: «Даринок»), підвищують свій рівень «негоціантів»…
Так що з нашою наукою не все так погано, як ви гадаєте. Все – значно гірше! У ВНЗ вона ще ледь-ледь жевріє. Особливо у знаних, «намолених» ВНЗ України: в київських університеті та політеху (ну, плюс ще пара-трійка ВНЗ), у харківському, львівському, донецькому університетах і політехнічних. На інерції. На нескінченній відданості своїй справі, на самопожертві викладацького складу та всіх інших працівників ВНЗ. На надії, яка, як відомо, вмирає останньою. Колись Фрідріх Енгельс писав, цитую (не тому, що Енгельс, а тому, що істина): «Якщо у суспільства зявляється технічна потреба, то це просуває науку вперед сильніш, аніж десяток університетів».
Про промисловість я вже сказав. Про щонайближчу долю університетів розказати? Чи самі здогадаєтесь? То що ж робити? Повертатись назад? Ну, по-перше, спробуй повернись, якщо час незворотній, а, по-друге: не дай Боже!
Бо всі оті недолугості, про які академік Локтєв у своєму дописі до «КП» (№ 27 за 16 вересня 2010 р. – ред.) розказує, – то ще звідти, з радянських часів. Так, наука у ВНЗ тоді була ледь що не хобі: у вихідні, у свята, у відпустку, або ж – до півночі за рахунок релаксації викладача (після 12 груп, та 4-6 потоків). Але ж була наука! Були відкриття, були винаходи, були пропозиції…
І було її – науки – об’єктивування, опредметнення, матеріалізація, втілення. Була (маю на увазі лише КПІ) величезна т.з. госпдоговірна тематика, була «оборонка», була планова ВНЗівська – бюджетна – наука. І були результати! Були ноу-хау, ексклюзивні технології, хай-теки. Все було. Де ж воно ділось?!!
А там, де й велика країна. Пішло за димом. Розвалено. Розкрадено. Віддано чужим людям. У кляті 90-ті рр. навіть не за намисто (як свого часу колонізатори вимінювали золото у папуасів Нової Гвінеї), а геть – чистісінько: «на халяву» прогресивний Захід вигрібав совковою лопатою наші кращі наукові розробки (а, заодно, – через систему грантів, стипендій і т.п.), – і їх авторів, наші кращі (включно й засекречені) технічні, конструкторські, технологічні обретіння та напрацювання. Для кого це секрет? А нас (відбираючи наше ж) ще й привчають до думки про меншовартість, відсталість, вторинність – ну, і заодно: що ми повинні прагнути… в Європу. І хто їх лишень географії вчив у середній школі? А заодно – і тих із нас, хто готовий прагнути і прагне туди ж. В «цивілізований світ». Коротше: шануймось.
Та попри все, я б не бажав, аби стан з наукою у ВНЗ загалом і в НТУУ «КПІ» був таким, яким він був у порівняно благополучні – радянські – часи.
Я не буду говорити за науки природничі і технічні – хай про те розмірковують представники відповідних сегментів науки.
Я скажу про т.з. гуманітарні науки. Тут був… суцільний жах. Ну що це за наука, якщо нові ідеї, відкриття в царині історії, філософії, економіки і т.п. не захищались, не заохочувались, не впроваджувались у життя?
Ну, хоча б по типу технічних, а чи то природничих наук, хоча й там було: і сміх, і гріх, і сльози… До слова, сьогодні кількість балачок – теревенів – про охорону інтелектуальної власності, про необхідність справжньої постановки патентної справи, про впровадження наукових розробок у життя так ось вже 20 років поспіль і залишаються… балачками та теревенями.
І тоді і нині стосунки авторів і видавця нагадують відносини сюзерена і васала. З власного досвіду: маючи вже добре за 300 (три сотні) публікацій, з них 11 – книг, я пам’ятаю ті кілька десятків (курам на сміх) гривень, які я отримав у якості гонорару із кількох (значно менше десятка!) часописів. Таке враження, що в очах і уяві видавців (редакторів і т.п. контингенту) слово «гонорар» взагалі звучить як лайка (ну, принаймні – як непристойність).
А де ж наші гроші?! Хтось же наші ідеї використовує. Хтось книги і журнали – продає. І взагалі: а у зв’язці «автор» – «видавець» хто є пріоритетом? І хто без кого проживе? А хто ні? Риторика…
Гадаю, перш ніж про розподіл годин, навантаження, і т.п. речі в умовах ВНЗ мову вести, варто відповісти на ці питання принципового, субстанційного, якщо завгодно – екзистенційного порядку. На багато питань...
І серед них, зокрема, на таке: а хто це сказав, а тим більш науково-бездоганно довів, що фундаментальними варто називати математику, фізику, хімію, ще деякі природничі та технічні науки, але не: наукову філософію, наукові людинознавство та суспільствознавство?! Може, саме тому й живемо, як живемо, що свого часу «технар» валом пішов у політику? Звісно, опір матеріалів – то складно. А хто довів, що опір людини, людей, людства – то простіш? Ну, яка вона, та політика нині, і відповідно, життя наше – то навіч видно. …Так що всі – в науку! І не в режимі «займатись» нею, а в режимі – жити в ній.
… Це – як кохання. І: «заняття коханням»… Є різниця?
З повагою до читачів,