Новий навчальний рік у НТУУ “КПІ” розпочинається на мажорній ноті: нещодавно авторитетний щотижневик “Дзеркало тижня” у своєму випуску № 24 від 19 червня ц.р. та журнал “Кампус” оприлюднили дані останнього рейтингу університетів України, в якому наш рідний ВНЗ виявився на 1-му місці, за всіма показниками випередивши попереднього лідера – КНУ ім. Т.Шевченка, що не може не тішити всіх нас – студентів і викладачів КПІ. Як відомо, в цьому рейтингу – та й взагалі в усіх міжнародних рейтингах подібного роду – вельми вагомим показником є так звана наукова діяльність викладачів, до якої має бути залучений кожний співробітник – від професора до асистента. Іншими словами, викладач будь-якого вузу, а тим більше дослідницького університету, яким уже кілька років є КПІ, крім лекцій і семінарів повинен регулярно “видавати на гора” наукову продукцію – статті, монографії, навчальні посібники тощо. При цьому враховуються статті лише в міжнародних виданнях.
Таке було б надзвичайно добре, і цього необхідно постійно прагнути, проте, коли придивитися неупереджено, легко помітити, що у вітчизняній схемі вищої освіти немає узаконеного місця для наукової роботи (як, між іншим, немає по суті місця для обов’язкового викладання в структурі праці наукових співробітників НАН України). Викладачі пишуть навчальні плани і програми, виконують необхідні обсяги різноманітного навантаження, ведуть методичну і виховну роботу – все це справи підзвітні та неминучі, а от наука для них, якщо можна так висловитись, до певної міри факультативне і майже добровільне заняття (аналогічно, повторю, викладацькій праці для співробітників НАН України – можна нею займатися, а можна й не займатися). У цьому сенсі освітянська і академічна державні системи дещо “антисиметричні”, або “дуальні”. З цієї обставини прямо випливає, чому за офіційною й оприлюдненою у ЗМІ статистикою всі українські ВНЗ значно програють НАН України за кількістю і якістю публікацій, цитат-індексами та індексами Хірша, тобто тими загальноприйнятими у світі показниками, які у нас раніше практично ігнорувалися. Додам, що таке саме становище і в Росії, дані якої з цього питання постійно оприлюднюються.
Подібна ситуація не випадкова і має коріння, бо, наскільки можу судити, ще за радянських часів повелося, що брати участь у наукових дослідженнях викладачам вузів дозволялося у вільний від основної – навчальної – роботи час. Так само будь-який співробітник НАН України мав виконувати лише наукові дослідження, а викладати чи ні – залежало тільки від його власного бажання, і кожний вирішував це питання залежно від тих чи інших своїх можливостей, серед яких не останнє місце посідали чи то фізичні, чи то часові. Тому вимагаючи від викладачів повноцінної, а не формальної – статті “для галочки” у нерейтингових часописах, виступи на низькостатусних конференціях тощо – наукової роботи, треба зважувати і на специфіку викладацької діяльності, яка забирає багато сил. Упевнений, професори, доценти, а також старші викладачі й асистенти добре знають: після 2-3 проведених пар фізичний стан такий, що навряд чи наука може залишатися на першому плані серед інших справ – підготовки до наступних занять, оновлення навчальних програм, перевірки виконання дипломних (магістерських) або курсових (бакалаврських) проектів, консультацій тощо.
Можна довго й емоційно дискутувати щодо наукової праці співробітників ВНЗ, наводячи приклади успішного поєднання обох видів – навчальної й наукової – роботи, але неможливо не визнати, що стосовно науки порівняно зі співробітниками академії викладачі опиняються у наперед програшній позиції, хоча рівень наукової діяльності, що вимагається і там, і там, фактично однаковий, і, більше того, не може бути інакше. Серйозна ж наукова діяльність, зрозуміло, вимагає часу – не “залишкового”, а запланованого і легального. Якщо не так, то в своїй масі викладачі мусять ставитись до наукової діяльності як до додаткового і понаднормованого навантаження, що відволікає їх від основної роботи. Водночас відомо, що перебільшення аудиторних годин і недооцінка суто дослідницького часу тягне за собою деградацію наукового рівня ВНЗ у цілому.
Неодноразово перебуваючи в університетах Європи і Америки, я цікавився завантаженням працівників, які, подібно до наших, вважаються насамперед викладачами, хоча щорічно встигають надрукувати в найпрестижніших наукових виданнях 1-2 (а іноді й більше) статті і взяти участь у кількох конференціях. Хіба їх навантаження менше? Виявилось, що, як правило, ні, і мої колеги – професори в університетах Відня, Мадрида, Парижа, Женеви, Торонто, Кайзерслаутерна, Порто мають в середньому по 18-20 годин на тиждень, тобто зайняті аніскільки не менше принаймні наших доцентів. Але таке навантаження має місце лише в одному(!) семестрі, а в другому – вони повністю звільнені від аудиторних занять і мають вести лише наукові дослідження. До останніх активно залучаються студенти – бакалаври (як помічники і лаборанти), магістри і аспіранти (перші у відносно меншому обсязі), тому викладання, але в іншій іпостасі для професури все ж таки, безумовно, залишається.
Отже, моє основне твердження таке: поки розподіл (у відсотках) робочого часу викладачів КПІ стосовно викладацької і наукової діяльності від теперішнього співвідношення 100-0 не зміниться на 50-50 (або хоча б на 60-40), про наукові дослідження справжнього конкурентоспроможного рівня, порівнянного, наприклад, з НАН України, можна забути. Скажу більше: несправедливо вимагати від людини, яка проводить левову частку робочого часу в навчальному спілкуванні зі студентами (а воно, як відомо, тепер надзвичайно “нервово-витратне”), такої самої віддачі за робочим столом або у дослідницькій лабораторії.
Моя пропозиція виходить з того, що, по-перше, КПІ став дослідницьким університетом і, по-друге, є, як свідчать згадані вище рейтинги, флагманом освіти в нашій країні. Вона (пропозиція) полягає в наступному: поступово переходити на західні норми роботи, за яких викладання і наука офіційно визнавалися б рівноправними видами навантаження саме викладачів. Розумію, що такий перехід не є простим з усіх позицій, включаючи фінансову, але чому б КПІ не стати першим і в цьому питанні або не виступити з ініціативою, що вже час припинити вважати наукову роботу у вузах “заняттям після роботи”, або хобі. Тому треба поставити (перед МОН або навіть суспільством) питання щодо того, щоб докорінно змінити ситуацію, яка обумовила очевидний дисбаланс у роботі такого великого загону фахівців, як викладачі того чи іншого вузу. Це ж вони розв’язують найважливіше для майбутнього країни завдання – виховання творчих особистостей, що зробити без власного творчого доробку, впевнений, неможливо.
Таким чином, пропонується для певної частини успішних дослідників на науку виділяти, як мінімум, семестр, коли професор/доцент може читати спеціальні журнали, осмислювати нові тенденції в науці і техніці, формувати свої власні школи, вести, врешті-решт, повноцінні дослідження не між лекціями, а весь час. Зустрічі зі студентами також мають бути регулярними, але біля експериментальних установок або за столом для обговорення поточних результатів. Усередині вузу можна також стимулювати до наукової роботи асистентів і старших викладачів бібліотечними днями, офіційним дозволом брати участь у семінарах установ НАН України, які зазвичай проходять у години занять. Тоді і вимоги щодо показників оцінки наукової роботи викладачів на рівні міжнародних стануть виправданими і закономірними.
Добре усвідомлюю, що головною, апробованою на Заході, умовою наукової роботи у вузі є принцип розподілу навчального і наукового навантаження у співвідношенні “п’ятдесят на п’ятдесят”. У наших умовах це залежить від МОН України. Але треба ж із чогось починати, і, сподіваюсь, більша незалежність університетів, про яку давно йдеться, буде цьому лише сприяти. Ми ж приєдналися до Болонської декларації, хоча не всі її засади повністю приймаємо. Чому б не впровадити й інші західні стандарти, які з часом, без сумніву, могли б привести до нового інноваційного українського злету, на який ми всі так чекаємо. Дуже хотілося б, щоб саме КПІ став тут першим і, звичайно, найуспішнішим!
Від редакції: На нашу думку, В.М.Локтєв підняв дуже важливе питання про умови наукової діяльності для викладачів НТУУ “КПІ”. Хотіли б почути думку читачів: що у розв’язанні піднятої проблеми залежить від викладача, що від вузу, а що від держави. Запрошуємо до дискусії.