Щорічно наприкінці квітня багато жителів нашої планети, особливо України, Білорусі й Росії, згадують ті страшні весняні дні 1986 року, коли величезні території з унікальним рослинним і тваринним світом раптом стали майже позбавленими життя. І одним з перших серед них стало сучасне, надзвичайно гарне й затишне місто Прип’ять, розташоване за три кілометри від Чорнобильської атомної електростанції колись імені Леніна: місто, в якому на кожного жителя доводився пишний трояндовий кущ, що переродився сьогодні на звичайну шипшину, неправдоподібно криваво-червоні ягоди якої зловісно контрастують на тлі сірих фарб і вічного супутника сьогоднішнього міста Прип’ять – усюди зростаючих мохів.
Після того як керівництво колись великої країни зрозуміло реальні наслідки аварії на четвертому блоці станції, майже п’ятдесят тисяч мешканців Прип’яті протягом усього трьох годин були евакуйовані з міста. Колона з 1200 автобусів, що рухалася в бік Києва, розтяглася на 15 кілометрів. Люди брали із собою тільки необхідне, залишаючи в закритих квартирах усе: меблі, побутову техніку, одяг, книги, домашніх улюбленців – кішок, собак, хом’ячків, канарок... Їдучи, вони не здогадувалися, що багато хто з них зможе повернутися сюди лише через два десятки років – коли дозволять відвідувати місто, та й то лише у складі екскурсійної групи...
Неодноразово буваючи в Прип’яті, щоразу відчуваю, що начебто за допомогою машини часу повертаюсь у вісімдесяті роки минулого століття: величезний напис на торцевій стіні багатоповерхівки «Партия Ленина – сила народная, нас к торжеству коммунизма ведёт», проспекти Леніна та Ентузіастів, вулиці Курчатова та Спортивна, яскраво-жовта телефонна будка, в центральному універсамі – автомат із продажу розливної соняшникової олії по 50 копійок за третину літра, незмінні для парку відпочинку каруселі й колесо огляду... І в той же час – порожні прорізи вікон, дерева, що ростуть не тільки безпосередньо з асфальту, але навіть на дахах і в приміщеннях будинків, і при цьому – лиховісна тиша.
Сьогодні в десятикілометровій зоні навколо станції ніхто не живе, проте на стінах будинків мертвого міста то тут, то там помічаєш невідомо ким намальовані фігури людей, в основному у вигляді безликих тіней, як нагадування про колишніх жителів Прип’яті.
Сидяча на кулі дівчинка з волоссям, що розвивається на вітрі, посміхається убік шибеника, який показує комусь язика. А ось хлопчисько, що видуває величезні мильні бульки. Неподалік – щасливе обличчя дівчинки, фігури футболістів і безтурботних любителів дискотеки. На стіні в під’їзді житлового будинку – силует дівчинки з бешкетними бантиками, що тягнеться до кнопки назавжди нерухомого ліфта, а на стінках оголовків ліфтових шахт, що височіють над дахами будинків, – динамічна й одночасно безмовна фігурка хлопчика, що грає з іграшковим автомобілем, і сповнені безутішним горем жіночі обличчя, які дивляться в бік зруйнованого енергоблоку... Нечисленні, назавжди молоді й безтурботні жителі мертвого міста, міста-примари, в якому зупинився час і панує радіація.
...З дитинства знайомі багатьом з нас фрази «Ми не повинні чекати милості від природи, взяти її – це наше завдання», «Людина – цар природи» і багато-багато інших час від часу змушують нас замислитися: наскільки вони відповідають дійсності? Згадуючи наслідки страшних катастроф і аварій на Чорнобильській АЕС, Саяно-Шушенській ГЕС і деяких інших рукотворних об’єктах, нерідко замислюєшся над тим, наскільки тендітний навколишній світ, у якому ми лише гості...
