Кінець літа ознаменувався для київських політехніків довгоочікуваною подією: вперше за багато років молодих науковців приймає новий гуртожиток – сучасний, гарний і зручний. А стоїть він на недавно перейменованій вулиці – Олекси Тихого. Та чи багато з нас знають, хто такий Олекса Тихий?
"Це мав бути видатний педагог, але замість кафедри він отримав каторгу", – скаже про нього один із колег. "Справжній донецький українець", – називають його земляки. Олекса (Олексій) Тихий (1927–1984) – правозахисник, політв'язень радянського режиму, педагог, поет, мовознавець, член Української Гельсінської групи. Один із активних учасників дисидентського руху в Україні, він виступав на захист української мови й культури на Донеччині, критикував політику влади з русифікації краю: "Я для того, щоб Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів і українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів".
Витоки
Народився Олексій на хуторі Їжевка на Донеччині, де родина пережила Голодомор. Закінчив Олексієво-Дружківську школу в 1943 р. Навчався в Запорізькому сільгоспінституті та в Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету. Вчителював у школах Запорізької та Донецької (тоді – Сталінської) областей. Він усвідомлено пішов працювати сільським вчителем, щоб навчати українських дітей "творення добра людям, піднесення матеріального і культурного рівня, пошуку істини, боротьби за справедливість, людської гідності, громадянської відповідальності". "За покликанням він учитель, – ділиться син Олекси Тихого – Володимир. – Пропонував: дайте мені один клас, і з першого до останнього я – один вчитель – доведу їх до Московського держуніверситету. Багато учнів з тих шкіл, де він викладав, впевнено вступали до кращих вишів країни".
Супротив
Уперше його арештували 1948-го. Обмовився перед виборами до Верховної Ради СРСР: "Який може бути вибір, коли кандидат один?" Мав тоді 21 рік. Відпустили після "профілактичної бесіди". 15 лютого 1957-го – другий арешт, за листа до ЦК КПРС із протестом проти окупації радянськими військами Угорщини. "Мадяри мають право самі вирішувати свої внутрішні справи", – писав Олекса Тихий, на той час завідувач навчальної частини Олексієво-Дружківської середньої школи під Краматорськом. Обласний суд виніс вирок: сім років таборів суворого режиму і п'ять – позбавлення громадянських прав за "антирадянську агітацію" й "наклеп на КПРС і радянську дійсність".
Відбувши термін, 1964-го Олекса Тихий повернувся на рідний хутір до матері Марії Кіндратівни – батько помер по війні. Завів пасіку. Потім син згадував: "Батько привіз із табору саморобну скрипку, трохи грав, навчав мене, настійливо рекомендував вчити іноземні мови, зокрема польську, якої навчився в таборі. Наставляв: не можна час витрачати, працюєш руками – слухай музику, записи. За рік купили велосипеди і поїхали до родичів у Дніпропетровську обл., 200 км подолали за 1,5 дня". Гуманітарні дисципліни Олексію Івановичу викладати заборонили, бо відсидів по ідеологічній статті, у вечірній школі викладав фізику, астрономію, англійську. Згодом змінив із десяток професій: вантажник, випалювач, слюсар-монтажник, оператор-дефектоскопіст, пожежник.
У цей час Олекса Тихий почав активно займатися літературною та правозахисною діяльністю. Твори поширювалися у самвидаві. "Чи буде Донеччина через 10–20 літ складовою частиною української нації? – запитував О. Тихий у листі до голови президії Верховної Ради УРСР Івана Грушецького 24 квітня 1973 року. – Думається, що не буде, якщо основний елемент духовної культури – мова – буде так інтенсивно витіснятись у всіх сферах життя, особливо в закладах освіти".
Чудово володіючи українською, Олекса Тихий уклав збірку висловлювань видатних людей світу про рідну мову "Мова народу. Народ", а також склав словник мовних покручів Донеччини – "Словник невідповідних нормам української літературної мови слів", адресований "вчителям, школярам, а також тим, хто занедбав рідну мову або втратив контакт із нею, кожному, хто хоче говорити правильно й красиво". Також написав статті "Думки про рідний донецький край", "Роздуми про долю української мови та культури в Донецькій області", "Вільний час трудящих". А ще його перу належить низка публіцистичних праць з педагогіки. Сам був зразковим носієм української літературної мови. Говорив правильно, обдаровуючи співрозмовника лагідною посмішкою. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості й виняткової терпимості.
Поневіряння
У листопаді 1976-го Олекса Тихий стає одним із співзасновників Української Гельсінської групи, що мала сприяти дотриманню демократії та прав людини. Готує матеріали на захист української мови, поширює самвидав, пропагує створення фонду для надання допомоги сім'ям політв'язнів. Згадує син: "Після створення УГГ батька кілька разів затримували – начебто кіоск пограбував, викликали на бесіди в Костянтинівський райвиконком. В якийсь момент порадили виїхати з країни, але він відмовився: "Я потрібен тут, можу підняти свій голос на захист тих, хто зараз сидить". За кілька місяців – черговий арешт.
Суд, який швидше скидався на фарс, над Олексою Тихим і правозахисником-киянином Миколою Руденком відбувся влітку 1977 року в Дружківці. Вирок О.Тихому: 10 років таборів особливо суворого режиму і п'ять років заслання. "Ніякої моєї вини в тому, що мені дали 15 років, нема, але закон для суддів ніщо був і, мабуть, поки що буде, – пише Олекса Тихий в листі до меншої сестри Шури з табору в Мордовії. – Настрій у мене бадьорий. Я робив тільки те, що є не лише правом, а й обов'язком, злочину ніякого не скоїв, і хай мучаться самі ті, хто мене закрив. Істина завжди перемагає. Правда, іноді після смерті".
Багато разів Олекса Тихий оголошував голодування, протестуючи проти нелюдських умов утримання політв'язнів – порушення їхніх прав на листування, побачення. Одне з таких тривало 52 доби. 1978-го на 17-й день чергового голодування в нього стався внутрішньошлунковий крововилив. Коли в'язня принесли до лікарні, мав тиск 70/40. Начальник табору запропонував написати покаянну заяву. Категорично відмовився. "Жити будете в муках і недовго", – пообіцяв тоді хірург-чекіст (із спогадів сусіда по камері Василя Овсієнка). Останні роки ув'язнення Олекса Тихий увесь час хворів, шлунок нічого не сприймав, виникли спайки кишок, потім з'явилися метастази, переніс кілька операцій. Допомоги вчасно не надавали: зламався рентген апарат, немає відповідного лікаря тощо. "Я не шкодую за тим, що робив, не тримаю ні на кого зла. Я робив те, що мусив робити", – сказав рідним під час останнього побачення. 5 або 6 травня 1984-го він помер у тюремній лікарні в Пермі. Йому було 57. Синові Володимирові не дозволили забрати тіло батька: "Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи".
Пам'ятаємо
Згідно з радянськими законами, останки померлого в'язня не віддавали родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув'язнення. Отже, навіть після смерті українські дисиденти залишалися бранцями радянського режиму. Лише через п'ять років з великими труднощами і численними перепонами забрали останки Олекси Тихого і разом з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина перевезли в Київ, де 19 листопада 1989 року поховали на Байковому цвинтарі. За спогадами учасників тих подій, більше 25 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, щоб провести в останню путь своїх героїв під синьо-жовтими прапорами.
Указом Президента України від 8 листопада 2006 року Олексу Тихого за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Гельсінської групи нагороджено орденом "За мужність" І ступеня (посмертно).
На Донеччині з 2008 р. активно діє Товариство ім. Олекси Тихого, яке видає і популяризує його твори, організовує "Олексині читання", конкурси серед молоді на краще знання біографії й творів героя, велопробіги на його честь. Активісти домоглися відкриття наскрізного проспекту Олекси Тихого довжиною 50 км, що сполучає п'ять міст – Костянтинівку, Дружківку, Краматорськ, Слов'янськ та Олексієво-Дружківку.
До речі, в Олексієво-Дружківці на території школи, де навчався, а потім працював О.Тихий, за часів незалежності встановили пам'ятник землякові. Свого часу російські окупанти його спаплюжили. Після визволення містечка пам'ятник відновили коштом громади. На ньому напис: "Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина".
Школярі та студенти, які беруть участь в "Олексиних читаннях", пишуть твори на задану тему, а переможці їдуть до Києва, де свого часу зустрічались з Л.Лук'яненком, В.Овсієнком, сином – Володимиром Тихим. Якось була тема "Олекса Тихий і війна", один з учасників написав: "Якби Олекса Тихий був живий, то шлях до перемоги, шлях до миру був би набагато коротший".
Історична довідка
У зв'язку з політичним протистоянням між СРСР і країнами Заходу, 1 серпня 1975 року в місті Гельсінкі 32 країни Європи підписали Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі. Серед іншого СРСР зобов'язався дотримуватися прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН, її статті 19: "Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів". Прикінцевий акт Наради прирівнювався до національного законодавства.
Підписання Радянським Союзом Гельсінського акту відкривало юридичні підстави легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини в умовах тоталітарного режиму. Серед національних груп першою заявила про своє створення (9 листопада 1976 р.) Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод – Українська Гельсінська група. В Декларації УГГ зазначалося: "Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою". Також відзначалася конституційна правомірність виходу України зі складу СРСР. Підписи під нею поставили 10 членів-засновників УГГ: юрист Іван Кандиба, юрист Левко Лук'яненко, інженер Мирослав Маринович, хімік Оксана Мешко, учитель Олекса Тихий, генерал радянської армії Петро Григоренко, мікробіолог Ніна Строката-Караванська, історик Микола Матусевич, письменник-фантаст Олесь Бердник. Очолив організацію відомий поет і прозаїк Микола Руденко.
Загалом до Української Гельсінської групи увійшли 49 осіб, за роки свого існування Група оприлюднила 30 меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів. Учасники УГГ вперше завели мову про універсальність прав нації та прав людини. Вони здійснили революційний переворот у тодішній свідомості: у поневоленій країні почали поводитися, як вільні люди. Моральна перевага українських правозахисників над режимом полягала в тому, що вони не стали ані терористами, ані підпільниками. Не вдаючись до жодної конспірації, відкрито проводили свої зібрання, демонстративно підписували власні імена та адреси під кожним зверненням до влади та міжнародних представництв і преси, вони вперше почали розуміти права людини так, як вони записані в законах. Окрім того, Українська Гельсінська група нагадала світові про існування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством.
На теренах усього Радянського Союзу правозахисників найжорстокіше карали в Україні. КДБ застосовувало до УГГ жорстокі репресії. М.Руденка засудили до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання, П.Григоренка – до 5 років ув'язнення у психіатричній лікарні, Л.Лук'яненко відбув 27 років радянських таборів і тюрем, Ю.Литвин – 22 роки ув'язнення, загинув у таборі, І.Кандиба – 22 роки радянських таборів, В.Стус – 12 років ув'язнення, загинув у таборі, О.Тихий – 14 років ув'язнення, загинув у таборі, М.Горинь – 12 років таборів, В.Чорновіл – 13,5 років ув'язнення. П'ятеро членів групи (Ю. Литвин, В. Марченко, М. Мельник, В. Стус, О. Тихий) віддали свої життя у боротьбі з радянською тоталітарною системою, відстоюючи демократичні цінності та право свого народу на самовизначення. Сукупно всі члени УГГ провели 550 років у радянських таборах, колоніях, в'язницях та на примусовому лікуванні у психіатричних лікарнях – такою була ціна за відстоювання прав людини і перемоги над комуністичним тоталітарним режимом.
"Ми просили західних журналістів писати якомога частіше про Українську Групу, про кожну її людину. Бо це камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах було саме серед членів УГГ", – згадує голова Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва.