У 1896 році в газеті "Кіевлянинъ" № 9 була опублікована стаття інженера шляхів сполучення, державного діяча, дійсного статського радника Артура Адольфовича Абрагамсона "Где быть новому техническому институту". Тоді ще не було остаточно вирішено питання про будівництво політехнічного інституту, але автор писав, що необхідність невідкладного започаткування нового вищого технічного навчального закладу "визнається, мабуть, у компетентних сферах" і наводив низку переконливих доказів на користь відкриття інституту саме в Києві. При цьому А.А.Абрагамсон пропонував ізолювати вищий навчальний заклад від міста, розташувавши його "над Дніпром серед благодатної київської зелені".
Рішення про безоплатне відведення міської землі під будівництво інституту було ухвалено Київською міською думою 2 грудня 1896 року. За чотири місяці по тому київський градоначальник Стефан Михайлович Сольський запропонував на вибір 6 ділянок для розташування КПІ.
Варіант №1: на Липках ( "Виноградні сади").
Опис цієї місцевості кінця ХІХ століття дає М. М. Захарченко у книзі "Кіевъ теперь и прежде" (1888 рік): "Завдяки широчіні садиб, безлічі садів і взагалі чистоті повітря, ця частина міста найсприятливіша для життя в гігієнічному відношенні: чому вона і населена переважно заможними людьми, і вважається у киян аристократичною".
Колись тут урядовим коштом було закладено виноградний сад – планувалося поширити виноградарство в Києві та за його межами. Проте саме в цьому місці виноград найчастіше не достигав, отож з часом селекційно-дослідну роботу припинили, а сад занепав.
Варіант №2:на Печерську (по Лабораторній вулиці).
Варіант №1: на Липках ( "Виноградні сади").
Лабораторна вулиця згадується в джерелах з першої половини XIX століття, а назву отримала від артилерійської лабораторії, яка стояла на її початку.
У 1928 році Лабораторну перейменували на вулицю Ульянових у зв'язку з тим, що в 1903 році на ній жили мати і сестри В.І.Ульянова (Леніна). Історичну назву вулиці повернули лише в 2009 році.
Варіант №3: на Либідській ділянці (на Троїцькій площі та на Володимирській площі).
Назва Троїцької площі пов'язана з однойменною дерев'яною однокупольною церквою, яка пізніше була обкладена цеглою і стояла тут з 1858 року. В 1962 році Троїцьку церкву знесли за одну ніч.
На площі з 1860 року розташовувався Троїцький, або Либідський базар, а в 1897 році були розміщені павільйони Всеросійської сільськогосподарської виставки.
У 1902 році на цьому місці замість інституту був побудований Троїцький народний будинок Товариства грамотності. Тепер у цій будівлі розташований Київський національний академічний театр оперети.
Нинішня площа перед НСК "Олімпійський" є частиною колишньої Троїцької (Либідської) площі.
Назва Володимирської площі пов'язана з дерев'яною Володимирською церквою, яка в 1833 році була перенесена на вулицю Велику Васильківську з Печерська, де існувала з 1773 року. Площа називалася також Новостроєнська від назви місцевості.
У середині ХІХ ст. біля церкви з'явився Володимирський базар. Тут влаштовувалися три великих річних ярмарки: Збірний – у понеділок першого тижня Великого посту, Миколаївський – 9 травня і Успенський – 15 серпня.
У 30-х роках ХХ ст. Володимирську церкву було зруйновано. Нині на місці Новостроєнської площі розташовується Палац "Україна".
На попередньому фрагменті плану міста Києва під № 64 позначена церква Св. Трійці, а під № 68 – церква Св. Володимира.
Варіант №4: на Бульварній частині ("Арештантські городи").
Арештантські городи були розташовані біля струмка Скоморох (нині тече в колекторі), між початком Брест-Литовського шосе і річкою Либідь.
Назву свою місцевість отримала у 2-й половині XIX століття, коли 6,5 десятини міської землі орендували "виправні арештантські відділення громадянського відомства" для влаштування підсобного городнього господарства. На городах працювали дрібні злочинці і утримували довірені їм ділянки у зразковому стані. Ув'язнені таким чином залучалися до праці і робили більш різноманітним свій раціон харчування.
Арештантські городи вважалися несприятливим місцем, там завжди тинявся всякий підозрілий люд, небезпечний для мирних перехожих.
Варіант №5: на Лук'янівській ділянці (по Кадетському шосе, біля лікарні для чорноробів).
Безкоштовна лікарня Цесаревича Миколи для чорноробів (нині там розташовано Інститут охорони материнства і дитинства "Охматдит") була побудована за рішенням почесного громадянина міста Києва, мецената Ніколи Артемовича Терещенка. Київська міська дума безкоштовно відвела для цієї мети три гектари землі, архітектор Володимир Миколайович Ніколаєв розробив проєкт головного корпусу на 50 ліжок. Місцевий машинобудівний і котельний завод Гретера, Криванека і Ко виготовив і змонтував обладнання для парової пральні. На будівництво та обладнання лікарні Н.А. Терещенко витратив 137 тисяч рублів і виділив 250 тисяч на її утримання, а в наступні роки пожертвував ще близько 100 тисяч рублів на зведення корпусів для тифозних, інфекційних і хронічних хворих, а також аптеки. Крім витрат на будівництво та утримання комплексу, меценат заснував Фонд Терещенка, відсотки з якого йшли на допомогу, що отримували одужуючі при виписці.
Варіант №6: на Новій Забудові (на Батиєвих горах, де тоді будувалося "клінічне містечко").
Освоєння території відбувалося з кінця XIX століття, коли в 1896 році біля Протасового яру був побудований комплекс Бактеріологічного інституту.
У наш час клінічне містечко розташовується в Солом'янському районі Києва. Його територія межує з Байковою горою, Олександрівською слобідкою й Протасовим яром.
Спочатку перевагу було надано ділянці, що була обмежена Кадетським шосе, Керосинною, Казарменою і Лагерною вулицями. Однак кілька членів спеціально створеного комітету, ознайомившись у натурі з відведеним місцем, знайшли його непридатним через сильну порізаність ярами. На третьому засіданні комітету 30 травня 1897 року вони виступили з окремою думкою і запропонували нове місце по Брест-Литовському шосе.
9 липня 1897 року Київська міська дума вирішила "відвести [політехнічному інституту – Авт.] безоплатно додаткову частину міської землі, що міститься під казарменими будівлями в кількості 1 десятини 1060 квадратних сажнів у межах між вулицями Казарменою і Кадетським шосе та землею, що відводиться під названий інститут по журналу Думи 27/28 травня 1897 року, призначивши термін на знесення казармених будівель протягом шести років з дня набрання чинності цього визначення".
Підкомісія не змогла відразу дійти до певної думки. Річ у тім, що для агрономічного відділення була потрібна значна кількість землі: 50–60 десятин. Однак вільні землі лежали далеко по околицях поза межами міста. Ділянка землі по Брест-Литовському шосе була не зовсім зручною через в'язницю, лікарню для чорноробів і велике болото, які знаходилися по сусідству. Більш відповідною "в гігієнічному відношенні" було визнано Батиєву гору. Тут розташовувалася велика ділянка землі в 900 десятин, яка належала Міністерству державного майна, але перебувала "в завідуванні міста", а поряд розміщувався вокзал. Навколишня місцевість саме почала забудовуватися, і влаштування зручного і найкоротшого шляху сполучення з нею не спричиняло особливих труднощів.
Вибір місця для політехнічного інституту став зачіпати інтереси різних груп населення Києва. І тоді для найближчого ознайомлення з ходом справи і остаточного вибору території для будівництва міністр фінансів Сергій Юлійович Вітте в жовтні 1897 року відрядив до Києва директора департаменту мануфактур і торгівлі Володимира Івановича Ковалевського.
В.І. Ковалевський особисто проінспектував запропоновані для побудови інституту території і найкращою визнав ділянку в 38 десятин, що належала військовому відомству і розташовувалася на піднесеному плато із західного боку міста, між Брест-Литовським шосе і лінією Південно-Західних залізниць.
А.А.Абрагамсон про цей момент в історії КПІ писав: "Інститут, що народжувався, будучи підпорядкований департаменту торгівлі і мануфактури, знайшов у директорові цього департаменту, Володимирі Івановичі Ковалевському, особу, яка відразу поставилася до нього з палкою любов'ю і взяла його негайно під своє особливе піклування. За участю В. І. Ковалевського і отримало остаточне вирішення питання про місце будівництва інституту".
На четвертому засіданні комітету 15 жовтня 1897 року було вирішено клопотати перед військовим відомством про обмін цієї ділянки в 38 десятин на ділянку вдвічі більшої площі, більш віддалену від міста.
На останніх, шостих, зборах комітету 1 листопада 1897 було повідомлено про згоду командувача військами Михайла Івановича Драгомирова на обмін обраної ділянки в 38 десятин по Брест-Литовському шосе на 76 десятин з казенних земель, що перебували в користуванні міста.
Обране місце для побудови політехнічного інституту являло собою "військове поле, порите канавами, без жодного деревця. По межі вздовж шосе проходив рів глибиною місцями до трьох сажень. Сполучення з цією місцевістю було вкрай незручне, трамвай доходив лише до тріумфальних воріт" (до Кадетського шосе). До садиби політехнічного інституту залишалося ще 1,5 версти. Дерев'яні тріумфальні ворота розташовувалися на місці сучасного Повітрофлотського моста і були розібрані за старістю в 90-х роках XIX століття, а саме місце перетину Брест-Литовського і Кадетського шосе ще довго іменувалося "Тріумфальними воротами".
Особливу думку висловили 28 лютого 1898 року 10 осіб гласних думи. Вони звернулися до міського голови з пропозицією "про обрання зі складу гласних депутації для клопотання перед п. Начальником краю з питання про будівництво політехнічного інституту на Кадетському шосе, а не на військовому полі". У той час до Кадетського шосе прилягали вільні міські землі, призначені за планом під забудову. Тому члени Міської думи вважали, що з будівництвом тут політехнічного інституту виникне "потреба в заселенні і прилеглої до нього місцевості, тому збільшиться дохід на користь міста", а військове поле було запропоновано відвести на "агрономічні потреби" інституту.
27 травня 1898 року Канцелярією Київського, Подільського і Волинського Генерал-губернатора були направлені листи пану Голові Будівельної комісії зі спорудження Політехнічного Інституту в м. Києві (№ 6123) та Київському Губернатору (№ 6121), в яких повідомлялося, що "ГОСУДАР ІМПЕРАТОР, по найпідданчій доповіді п. Міністра Землеробства і Державного Майна, в 11 день цього Травня, ВИСОЧАЙШЕ зволив як на передачу військовому відомству 76 десятин зі складу, що знаходяться в безпереоброчному користуванні м. Києва казенних земель, з відповідним зменшенням місту щорічного оброку, так і на відведення під садибу Політехнічного Інституту 38 десятин із земель, що належать військовому відомству".
Додатково "в безоплатне користування Інституту для навчально-допоміжних цілей" було передано 27 десятин 1884 квадратних сажень землі за Кадетським гаєм (лист київського міського голови № 313/621 від 20 березня 1902 року).
Крім того, навесні 1900 року за заповітом дворянина Е. П. Білецького-Носенка інституту перейшли 330 десятин 1240 сажень землі маєтку "Затишшя" в м. Кобижчі Козелецького повіту Чернігівської губернії, де згодом агрономічним відділенням було організовано зразкове господарство.
У 1913 році перший директор КПІ Віктор Львович Кирпичов зазначав: "Через кілька років після закладки інституту ця сумна пустеля – територія інституту – зусиллями професорів інституту була перетворена на квітучий сад, на щасливий оазис, яким тепер всі милуються. Ось що можуть зробити люди при любові до справи" (з промови з нагоди п'ятнадцятиріччя КПІ).