У новорічну ніч хочеться вірити в диво. Майже кожен стає трохи дитиною і під розмірені удари годинника думає про найзаповітніші бажання. Ця віра – один з дорогоцінних дарів наших пращурів, які, так само як і ми, вважали, що ця ніч особлива, що вона "розкриває небо", і що в ці чарівні години можна напросити щасливої долі. І дарма, що тоді Новий рік приходив у ніч з Меланки на Василя, тобто за сучасним літочисленням з 13 на 14 січня. Це ж була новорічна ніч і, так само, як і тепер, була вона чародійною…
Власне, незвичайними були усі святки – дні від Різдва до Хрещення Господнього, або Богоявлення. Адже світ у цей період живе ще нехрещеним, тому повсюди вільно гуляють духи й навіть нечиста сила, з якими можна спілкуватися. Особливу активність нечиста проявляє в ніч на Василя та у Водохресний святвечір, отож тоді слід співати колядки, відлякуючи ворога роду людського та його посіпак чудернацьким вбранням та вихватками, і ворожити.
Взагалі-то, ворожбу християнська церква забороняє, але бажання дізнатися про своє майбутнє завжди переважало і переважає. Надто у дівчат, які в усі віки прагнули дізнатися про своїх суджених.
Ворожили по-різному, але завжди то було поетичне таїнство, сповнене надії і не позбавлене певного остраху перед потойбіччям.
От і дівчата на двох широковідомих картинах видатного українського художника Миколи Пимоненка (який, зауважимо, більш як десять років викладав у КПІ малювання), також намагаються побачити своє майбутнє.
Перша, написана 1888 року, так і називається – "Ворожіння", і зображує двох молоденьких дівчат, які ворожать на воску. Вони вже розтопили його і вилили у холодну воду, витягнули з миски застиглу грудку і, підсвічуючи вогнем, вдивляються в химерні тіні від неї на стіні, гадаючи й фантазуючи, на що схожі ці контури і що вони віщують. Тремтливе полум'я свічки, мінливе світло на ніжних обличчях, теплі сутінки хати і синя ніч за віконцем – усе це створює неповторну атмосферу очікування дива.
На другому полотні 1893 року, що має назву "Балабушки", – сцена ворожіння з собакою. Для нього дівчата спеціально пекли невеличкі солодкі пампушки – балабушки (інколи їх ще називали кукілками). Причому воду для замішування тіста носили не у відрі чи горщику, а у власному роті. Чию балабушку першою собака з'їсть, та й заміж першою піде, чию залишить – тій ще рік дівувати. Тому балабушки робили різної форми або обв'язували різнокольоровими нитками – щоб розрізнити, де чия. На картині – самий розпал ворожіння. Дворовий Сірко вже трохи обвикся з тим, що його(!) завели(!!) в теплу хату(!!!) та ще й пригощають(!!!!) і по-хазяйськи взявся за найближчу балабушку. Одна з дівчат радісно сплеснула долонями, інші – напружено чекають на подальший вибір. Разом з усіма, колишучи люльку з немовлям, з цікавістю спостерігає за усім молодиця в червоному очіпку. Їй таке ворожіння ні до чого – вже і чоловік є, і дитина, але ж, однаково, цікаво…
Щоправда, на балабушках ворожили найчастіше за місяць до нового року – "на Андрія", тобто свята Андрія Первозваного, але на святки в деяких регіонах нашої країни також влаштовували подібне – скажімо, на Гуцульщині дівчата, щоб довідатися котра з них першою вийде заміж, годували варениками кота.
…Ворожать у нас і тепер. Щоправда, навряд чи хтось заведе нині до власної оселі вуличного пса. Арсенал засобів для ворожіння значно розширився – робити це можна навіть за допомогою комп'ютера. Звичайно, більшість з тих, хто січневими вечорами намагатиметься за допомогою бабусиних секретів розгледіти своє майбутнє, скаже, що все це жартома, звичай, данина народним традиціям. Але, зізнаймося собі: так хочеться вірити у диво! Ну хоча б на Новий рік і Різдво! Тож давайте добрим віщуванням повіримо, і тоді вони обов'язково збудуться!