Продовження.
Народження "боратинок"
Середина XVII століття для Речі Посполитої була періодом дуже непростим. Попри увесь блиск королівського двору, фінансові справи держави були далеко неблискучими. Національно-визвольна революція під проводом Богдана Хмельницького в Україні, війна з Московським царством, війна зі Швецією, польсько-турецькі війни, всілякі рокоші, тобто офіційні виступи шляхти на захист своїх прав і свобод, великі і малі заворушення посполитих вимагали коштів, коштів і коштів. Звісно, не вони самі, а військо, без якого подальше існування держави було неможливим. Його потрібно було годувати, одягати, озброювати тощо. А ще виплачувати належну платню, адже армія була найманою і всі – від рядових жолнежів до полковників-реґіментарів, вимагали грошей. Затягування з виплатами загрожувало бунтом. У 1657 році терпець військовиків урвався: вони створили конфедерацію для того, щоб взяти своє силою.
Виходу, здавалося, не було. І все ж таки його знайшов швидкий розумом Бураттіні. Реформа, яку він запропонував, зробила його ім'я широко відомим у Речі Посполитій. Навіть більше – вписала його в історію грошового обігу кількох країн, території яких тоді входили до теренів цієї держави, та їхніх сусідів.
Спосіб Бураттіні залатати дірки у скарбниці був надзвичайно простим: він порекомендував Яну ІІ Казимиру відійти від срібного стандарту розмінної монети і карбувати мідні гроші з курсом, значно меншим за вартість їхнього металу. При цьому курс мав дорівнювати курсу обігу карбованих раніше білонових монет (зроблених зі сплаву, до складу якого входило не менше як 40% срібла), себто визначався державою і становив третину срібного гроша. Нові монети, на думку Бураттіні, слід було виробляти масово, щоб вони як платіжний засіб могли покрити всі потреби держави. Питання було передане на розгляд Сейму, і 22 березня 1659 року той ухвалив рішення "Про карбування монети". Постанова також визначала, що мідні соліди (їх називали ще шелягами) будуть чеканитися на суму в один мільйон злотих для Корони (себто для польських земель), і ще на один мільйон – для Великого князівства Литовського. З огляду на те, що вартість однієї еталонної грошової одиниці – злотого – за пропонованим офіційним курсом мала дорівнювати 90 солідам-шелягам, загальне число монет мало бути надзвичайно великим. Отож до виробництва нових грошей залучалися не лише існуючі монетні двори в Кракові та інших містах, але й засновувалися нові.
Влітку того ж року Сейм видав ще одну "ординацію", що підтверджувала курс обігу мідного шеляга і встановлювала, що він має карбуватися "по стопі" у 150 монет з однієї "краківської гривні" міді, що важила 201 г. Тобто, вага такої монети встановлювалася у 1,346 грама – майже вдвічі менше, ніж мідний солід 1650 року, але з більшим, ніж у нього примусовим курсом: 3 соліди дорівнювали 1 срібному грошу, а 30 таких грошей, тобто 90 солідів – 1 рахунковому злотому. Реальна ж вартість нової монети складала лише 15% від номінальної! Таким чином, шеляги були неповноцінними кредитними грошима.
2 липня 1659 року Бураттіні уклав угоду з урядом, згідно з якою зобов'язувався випустити усі 180 мільйонів солідів. Починання виявилося дуже вигідним для всіх – короля, самого Бураттіні й навіть майстрів-монетників. Усіх, окрім населення Речі Посполитої.
Король мав зиск з того, що кожна тисяча "боратинок" (таку назву в народі невдовзі отримали нові гроші) завдяки встановленому згори курсу і неповноцінності монети, дозволяла державі фактично безкоштовно отримати товарів і послуг приблизно на 80–120, а інколи і більше срібних грошей. Нові соліди-шеляги йшли на платню жолнежам, продовольство і зброю для війська, ними виплачувалися внутрішні борги і компенсації за потравлені врожаї та зруйновані під час війни панські фільварки.
Профіт Бураттіні визначався тим, що з кожних 300 шелягів, які карбувалися з двох краківських гривень міді, йому та на оплату праці працівників монетних дворів, згідно з угодою, йшло 84 монети.
Ну а монетні майстри примудрялися з тієї ж краківської гривні бити не сто п'ятдесят шелягів, а дещо більше – хто на скільки в умовах відсутності постійного контролю був здатний. Тож окрім платні за роботу, вони мали ще дещо "на кишеню".
Кредитором же цього свята збагачення виступило все населення Речі Посполитої. Причому кредит, який ліг на його плечі, був безповоротним.
Спочатку мідні соліди карбувалися лише на території Польщі, а з 1664 року – і в кількох містах Великого князівства Литовського. Усього ж за сім років емісії було вироблено більше мільярда мідних солідів! І це лише за офіційними підрахунками, бо новими шелягами зацікавилися і "клепані"-фальшувальники. З огляду на реальну, а не курсову вартість "боратинок" вони навіть не заморочувалися карбуванням монет меншої ваги – просто доповнювали обіг власними виробами, що були не гіршими за оригінали.
Звісно, ринок відреагував на такі обсяги нових грошей інфляцією. Самі ж шеляги за кілька років значно знецінилися, і в 1666 році Сейм прийняв рішення припинити їх карбування. І, водночас, притягнути Бураттіні за руйнування системи державних фінансів до суду. Втім, тому вдалося не лише довести свою невинуватість, але ще й домогтися від казни компенсації належних йому відповідно до контрактів з державою коштів у сумі в півтора мільйона злотих (!), які він буцімто "не добив" на свою і своїх кредиторів користь. Отож задля задоволення "справедливих", як було написано у відповідному указі, претензій Бураттіні, він ще на два роки був залишений орендарем краківського монетного двору. Тепер, щоправда, там карбувалися не шеляги, а шестигрошовики, орти та подвійні дукати…
Напевно з тих часів в Україні, де також ходили "боратинки", про щось надзвичайно негідне й неякісне кажуть "мідного шеляга не варте…" А шеляги ті, попри давність їх походження, ціняться серед сучасних колекціонерів невисоко – дуже вже їх багато знаходили і знаходять на територіях країн, які колись входили до складу Речі Посполитої – Польщі, Литви, Білорусі, Правобережної України. Ба більше, вони зустрічалися і в лівобережній, тоді підросійській частині України, населення якої у другій половині XVIІ століття широко користувалося західноєвропейською, здебільшого польською монетою.
Утім, заради справедливості слід зауважити, що соліди Бураттіні як кредитні гроші допомогли Речі Посполитій у доволі скрутний для держави період подолати серйозні проблеми, а його "боратинки" як дрібні гроші використовувалися на внутрішньому ринку ще роками.