26 січня – день пам'яті Михайла В'ячеславовича Білоуса, заслуженого професора НТУУ "КПІ", патріота Київської політехніки, з якою протягом 60 років було пов'язане його життя. 29 листопада 2010 року йому виповнилося б 80 років.
У дні, що передують дню народження і дню пам'яті Михайла В'ячеславовича, збираються його найближчі колеги, друзі й учні, щоб згадати добрим словом дорогу нам людину, нашого вчителя й друга. Є що згадати і мені.
У листопаді 1971 року я був прийнятий на навчання до аспірантури при КПІ по кафедрі металознавства, термічної обробки і фізики металів. Науковим керівником дисертації був призначений завідувач кафедри проф. В'ячеслав Георгійович Пермяков. І от перед першою бесідою з В'ячеславом Георгійовичем відбулося моє знайомство з Михайлом В'ячеславовичем Білоусом.
Михайло В’ячеславович був одним із провідних лекторів кафедри (тоді ще – кандидат наук, доцент; докторську він захистив у 1972 році). Його великий стіл сталінської епохи, оббитий коричневим дермантином, стояв ліворуч від входу в кабінет завідувача кафедри. Михайло В’ячеславович був одягнений у сірий ворсистий светр, привезений із США, де незадовго до цього проходив наукове стажування в ранзі “постдока”.
Бездоганний “фітцжеральдівський” проділ. Легка сивина. Коротке рукостискання. Ясний погляд “очі в очі”. Доброзичлива посмішка “на західний манер” (чі-і-із!). Звичайні в такому випадку слова, як заведено “за протоколом”. Це була наша перша зустріч, а всього в період з 1971 по 2008 рік, за моїми підрахунками, їх було не менше півтори тисячі, під час яких ми обговорювали й осмислювали все.
Моя перша наукова стаття (з тонких плівок системи “мідь-марганець”) була підказана Михайлом В’ячеславовичем; більше того, він показав, як це треба робити: її “кістяк” написав своєю рукою. “Першу статтю аспіранта повинен написати його керівник”, – говорив Михайло В’ячеславович.
Пам’ятаю й першу зі створених нами разом лабораторій – лабораторію вакуумних технологій для одержання тонких шарів металів і сплавів, що почала діяти восени 1972 року. Це була маленька кімнатка на сходовій клітці третього поверху корпусу № 6, у якій до створення тонкоплівкової лабораторії розміщувався гардероб кафедри цивільної оборони.
Михайло В’ячеславович на той час обіймав посаду начальника Науково-дослідного сектору КПІ й знайшов можливість виділити для цієї лабораторії посаду інженера, що прискорило виконання експериментальної частини дисертаційних досліджень аспірантів.
Ми “дістали” (термін тих часів) перші в КПІ вакуумні установки промислового виробництва. До цього на кафедрі було тільки вакуумне устаткування, зібране умільцями.
При підготовці моєї дисертації до захисту Михайло В’ячеславович дав низку цінних порад, продемонструвавши глибокі й різноманітні знання (і не тільки в галузі тонкоплівкового металознавства). Пам’ятаю, він тоді сумнівався під час обговорення виявленого нами ефекту: у квазідвошарових плівках системи “Cu-Mn”, отриманих випаром фракціонуючих сплавів міді з 15-25 ат. % марганцю, при термічній обробці марганець із глибинних шарів рухався до зовнішньої поверхні з утворенням на ній оксидів марганцю. Виходило, що марганець “вилучається” із квазішару марганцю. “Як це – “вилучається?” – запитував Михайло В’ячеславович. – Не факт!”
Як добре, що тоді (в 1974 році) ми “не пройшли повз” цей ефект! При захисті докторської ефект впливу процесів на зовнішній поверхні тонких металевих плівок на розвиток дифузійного фазоутворення в об’ємі став одним із захисних положень дисертації.
Відвідували ми й лекції Михайла В’ячеславовича з фізики металів. Було тоді на кафедрі таке правило (прекрасне!), щоб аспіранти в порядку педагогічної практики слухали лекції провідних викладачів і вели заняття.
Після блискучих лекцій викладачів Московського інституту сталі й сплавів мене було важко здивувати, але перших вражень від лекцій Михайла В’ячеславовича було досить, щоб переконатися: він – методист-професіонал найвищого рівня. До речі, свої конспекти лекцій він давав і студентам, які просили щось переписати (хоча тоді не було ксероксів, і ризик втратити їх був великим).
Михайло В’ячеславович ніколи не залишав без відповіді питання студентів на лекціях і ніколи не забував продовжити обговорення, якщо питання здавалися йому дискусійними або нестандартними.
Пам’ятаю наші бесіди про ангармонізм коливань атомів ґраток як причину теплового розширення металів. Михайло В’ячеславович мене переконав, але для цього потрібні були дві додаткових зустрічі на консультаціях.
У 1975 році я попросив Михайла В’ячеславовича перевести мене на кафедру загальної фізики, яку він очолював, у проблемну лабораторію напівпровідників. Нею тоді завідував к.ф.-м.н. Юрій Михайлович Алтайський, а Михайло В’ячеславович був науковим керівником проблемної лабораторії. Нашу пропозицію розвивати в КПІ напрям тонкоплівкового матеріалознавства було підтримано і проректором з наукової роботи Всеволодом Івановичем Костюком, і ректором Григорієм Івановичем Денисенком.
Потім ми вже все робили разом. І, незважаючи на різницю в 17 років, бар’єрів між нами не було. Михайло В’ячеславович завжди підкреслював, що “все це було зроблено разом”, не забував сказати про участь найближчих колег. Ми дійсно ніколи не розділяли внесок кожного з нас, це навіть жодного разу за 37 років співробітництва не обговорювалося, просто неможливо було розділити. Ми були однодумцями – і цим усе сказано, але авторитет, досвід і знання Михайла В’ячеславовича в реалізації наміченого відігравали вирішальну роль.
Пишу, що все робили разом, і ловлю себе на думці, що рука не піднімається написати: “під керівництвом Михайла В’ячеславовича”, – настільки незвичайною, нестандартною була форма виконання ним функцій керівника. Син лікаря-психіатра, Михайло В’ячеславович блискуче знав психологію людей. Він ніколи не давав доручень, вказівок у звичній для більшості з нас формі, а коли треба було щось зробити за допомогою підлеглих, починав розмову у формі запрошення: “Давайте порадимося”.
У 70-80-ті рр. минулого століття в КПІ почався етап активного розвитку плівкового металознавства. Ми створили прекрасні для того часу нові дослідницькі лабораторії: електронної мікроскопії, рентгенографії, металографії, феромагнітного резонансу, вторинно-іонної мас-спектрометрії, Оже-спектроскопії, оптичних вимірів, вакуумних технологій – усі вони спеціалізувалися на дослідженнях саме тонких металевих шарів складного складу.
Не можу не сказати про особливу роль у цих справах колег – випускниці кафедри фізики металів Елли Марчевської, мого великого друга і соратника протягом багатьох літ, нині – заступника декана ФМФ, а також випускниці Одеського політехнічного Людмили Гермаш, яка прийшла до нас у 1975 році, нині – зав. каф. загальної фізики і фізики твердого тіла, – людей великої енергії й ініціативи, з якими ми безпосередньо займалися створенням матеріально-технічної бази лабораторій нового науково-технологічного напрямку.
Важко навіть перелічити все те, що було зроблено Михайлом В’ячеславовичем і для кафедри загальної фізики, і для кафедри фізики твердого тіла, і для кафедри фізики металів, беззмінним професором якої він був усі роки з моменту обрання мене завідувачем цієї кафедри в 1991 році. Назву тільки головне, що мало вирішальне значення для розвитку кафедри фізики металів.
У 1993 році була відкрита філія кафедри фізики металів в Інституті металофізики ім. Г.В. Курдюмова НАН України. За пропозицією Михайла В’ячеславовича на посади професорів були запрошені академіки НАН України А.П. Шпак і В.В. Немошкаленко, а директором філії кафедри в Інституті металофізики був призначений завідувач відділу Інституту металофізики проф. М.О. Васильєв, який винятково багато зробив для реалізації справжньої моделі фізико-технічної освіти на кафедрі фізики металів.
У 1998 році була створена спільна з НАН України навчально-наукова лабораторія дифузії в тонких шарах подвійного (Інституту проблем матеріалознавства ім. І.М. Францевича НАН України і НТУУ “КПІ”) підпорядкування; спільний наказ Президії НАН України і Міністерства освіти України №324/474, підготовлений за участю Михайла В’ячеславовича, був виданий 31 грудня 1998 року.
У 2000 – 2002 роках за особистою участю Михайла В’ячеславовича і за підтримки НАН України на кафедрі фізики металів були відкриті нові міждисциплінарні спеціалізації: “Комп’ютерні методи в матеріалознавстві”, “Біосумісні металеві матеріали” й “Металеві матеріали в медицині”.
Михайло В’ячеславович Білоус написав концепцію видання на кафедрі фізики металів серії монографій “Сучасні проблеми теоретичного й прикладного матеріалознавства”, що була затверджена Міністерством освіти України, й за підтримки міністра освіти України, ректора НТУУ “КПІ” М.З. Згуровського з 1998 року серія почала видаватися силами кафедри.
За участю Михайла В’ячеславовича авторським колективом у складі: М.В. Білоус, М.А. Васильєв, Є.В. Іващенко, Г.Д. Холмська, С.І. Сидоренко в 1997 році був створений електронний підручник “Будова рідких, аморфних і кристалічних матеріалів” із грифом Міністерства освіти України. Це був перший і, наскільки нам відомо, поки єдиний електронний підручник з фізичного матеріалознавства в СНД.
Розвиток ідей, закладених у методику створення електронного підручника “Будова...” і підготовленої на цій основі дисертації Г.Д.Холмської “Методика проектування програмно-педагогічних засобів з матеріалознавчих дисциплін” привели до створення на кафедрі фізики металів віртуального інформаційного простору – комп’ютерної мережі PhysMetNet – методично нового інструмента організації самостійної роботи студентів, що відкрило й нові можливості для педагогічної діяльності, впровадження сучасних технологій освіти і наукових досліджень. До речі, саме Михайлу В’ячеславовичу належить ідея підготовки дисертації на стику матеріалознавства, інформатики й педагогічних наук. Так народжувався ще один новий науковий напрямок – педагогіка комп’ютерних технологій у матеріалознавстві.
Із усього зробленого Михайлом В’ячеславовичем не можу не згадати одну справу, що мала значення не тільки для кафедри фізики металів і для КПІ, але й для всієї системи вищої професійної (фізико-технічної) освіти України – створення в КПІ фізико-технічного факультету подвійного (НАН України й Міносвіти України) підпорядкування.
У 1993 р. ректор КПІ М.З. Згуровський запропонував створити в КПІ фізико-технічний факультет – факультет нового типу для талановитої молоді. За участю Михайла В’ячеславовича були підготовлені базові документи, необхідні для створення нового факультету (концепція діяльності, зміст курсів, проект навчального плану, структурно-логічні схеми, проекти наказів), проведено низку спільних з керівництвом НАН України нарад, на яких усе зроблене було схвалено.14 лютого 1995 року Б.Є. Патон і М.З.Згуровський підписали спільний наказ про створення в КПІ фізико-технічного факультету.
Тепер успіхи студентів фізтеху КПІ відомі далеко за межами України; нині (під керівництвом професора О. М. Новікова – незмінного декана з 1995 року) студенти фізтеху стали переможцями світових студентських олімпіад з математики й інформатики; попит на випускників фізтеху – фахівців із прекрасною широкою фундаментальною підготовкою – один із найвищих серед випускників факультетів КПІ природничого профілю.
Перелік добрих справ Михайла В’ячеславовича можна продовжувати й продовжувати.
Тепер хочу сказати про деякі деталі характеру, особистості Михайла В’ячеславовича. Він був професіоналом і патріотом вищої школи. “У системі вищої школи треба насамперед навчитися добре викладати!” – любив говорити Михайло В’ячеславович. Для цього треба визубрювати лекції, доповіді, виступи, тоді приходить не тільки розуміння, але й знання. Іншого шляху не існує. “Знання – це те, що залишилося після того, як зрозуміле й вивчене забулося, а визубрене – трошки залишилося!” – говорив Михайло В’ячеславович.
І ще: “Лектор із крейдою й на дошці повинен працювати разом зі студентами, малювати дислокації й дисклінації, навіть якщо на це йде 40 хвилин лекційного часу. Тоді й темп лекції буде посильним для адаптації матеріалу студентами”.
Незважаючи на величезний лекторський досвід, Михайло В’ячеславович продовжував серйозно готуватися до кожної лекції. Часто у спільних відрядженнях доводилось бачити, як він “на коліні” повторює виведення формул, виконує складні викладки, готуючись до найближчих лекцій у дні після відрядження.
Методично бездоганні формулювання шліфувалися роками (так, наприклад, народжувався наш електронний підручник “Будова рідких, аморфних і кристалічних матеріалів”). Тому базова, змістовна частина лекцій з “класичних” предметів рік у рік читалася “слово в слово” (настільки все було вивірено). Це стосується курсів лекцій з “класичних” предметів, у яких давалися вже усталені наукові уявлення. В спецкурсах у рамках магістерської підготовки, де давалися наукові знання, що швидко оновлювалися, про повтори через 20 років “слово в слово” не могло бути й мови.
Михайло В’ячеславович особливо любив металознавство як описову науку. Опис металографічних структур приносив йому задоволення.
Своїх підопічних він учив ясності й чіткості викладу, “не заощаджувати” на словах, використовувати стільки слів, скільки необхідно, щоб думка була сформульована завершено, методично самодостатньо. Любов Михайла В’ячеславовича до словесності була загальновідомою. Запитував на іспитах студентів: “Ви читали Вільяма Фолкнера “Шум і лють?” Учіться ясності мови на прикладі цього письменника”.
У багатьох починаннях – і в науці, і в педагогічній діяльності – ним керувала допитливість, яку він зберіг до кінця своїх днів. А як це? А чому так? Зрозуміти до глибини, до найдрібніших деталей, до джерел явища: “Це цікаво!” І описати методично точно, щоб це було зрозуміло й іншим. У таких справах Михайло В’ячеславович був неперевершеним майстром ще й тому, що блискуче володів мистецтвом риторики й захоплювався словесністю.
“Для мене всі люди поділяються на дві категорії: хто “пише” і хто “не пише”. У ці слова він вкладав такий зміст: той, хто пише, – шліфує, структурує, систематизує свої знання, вигострює формулювання, готує свої знання й думки до наступного використання (у лекціях, книгах, у проектах, у науково-організаційній діяльності). І сам Михайло В’ячеславович дуже любив писати, чим і займався щодня вдома, після повернення з роботи, а також у ранкові години.
А “хто не пише” – не розвивається, не вдосконалюється, “закисає” (як він любив говорити). Словом, “не пише” – це зупинка, грізна ознака відставання.
Михайло В’ячеславович завжди був акуратно й елегантно вдягнений. Взуття блискуче, штани випрасувані, сорочки завжди – свіжі. Проділ чітко позначений. Це, на жаль, тепер доводиться ставити за приклад деяким нашим молодим викладачам. Взагалі, багато чого з того, що робив і чому вчив нас Михайло В’ячеславович, дуже корисно знати молодим колегам, студентам, щоб наслідувати цей високий зразок.
Інтелігентний, витриманий, бездоганно коректний... Іншим Михайла В’ячеславовича ми не знали. Однак, незважаючи на зовнішню м’якість, у відстоюванні принципових речей він був непохитний. Не прощав неуцтва. Усе, що міг зробити для поліпшення дисертації здобувачів, – робив, але якщо був проти з принципових міркувань, то був принциповий “до кінця”. І кафедра загальної фізики і фізики твердого тіла, якою Михайло В’ячеславович завідував більше 30 років, і кафедра фізики металів бачили досить прикладів цього.
Він ніколи ні про що не просив, не клопотався про якісь привілеї для себе, не просив викладачів поставити незаслужені оцінки “недбайливим родичам”, не чекав нагород. Він був над усім цим. Хоча, звичайно ж, був гідний найвищих нагород. Людина із цивілізованого майбутнього – багатьом здавалося не від миру цього.
Коли кафедра висувала своїх представників на здобуття почесного звання “Заслужений працівник освіти України”, серед них був і Михайло В’ячеславович. Але так трапилося, що, як ми з’ясували згодом, його документи на якійсь стадії загубилися. А вдруге Михайло В’ячеславович нагородні документи не подавав. Мене увесь час мучить сумління, що ми не “відстежили” проходження нагородних документів на всіх етапах цього процесу. А не зробили цього лише з тієї причини, що, здавалося, Михайло В’ячеславович заслуговує на почесне звання поза будь-яких документів.
Михайло В’ячеславович був відомим ученим у сфері фізики конденсованого стану. Ним виконані глибокі дослідження з фазових перетворень у сталях, з фізичного матеріалознавства тонких плівок, впливу процесів на поверхні на розвиток дифузійного масопереносу в об’ємі, дифузійного формування структури й фізичних властивостей металевих і схожих систем.
Михайло В’ячеславович мав глибокі, енциклопедичні наукові знання, широкі й різнобічні наукові інтереси. Про це свідчать не тільки написані ним монографії й підручники, нові актуальні наукові проекти й підготовлені під його керівництвом (або за його участю) дисертації, але й величезна кількість (за нашими оцінками – не менше ста) виступів як опонента по докторських і кандидатських дисертаціях. Його авторитет в наукових колах Національної академії наук України й системи вищої освіти України був винятково високим.
...Я багато міркував про те, що значить для нас Михайло В’ячеславович. Чому його роль у нашому житті – житті молодих учених – і в житті багатьох-багатьох інших людей виявилася настільки значною? Чому з роками не забуваються деталі спілкування з ним, чому раз по раз у складних ситуаціях (і в науці, і у викладанні, і в житті) ми подумки звертаємося до нього: “А як би зробили Ви? Як би Ви порадили?” (він так любив цю схему – порадитися). Чому Михайло В’ячеславович значить для нас більше, ніж багато інших? Відповідей може бути безліч, і кожний з нас запропонує своє бачення. І, напевно, кожний буде прав по-своєму.
Мені здається, що Михайло В’ячеславович увібрав у себе все краще, що було в повоєнному КПІ, коли це була одна родина – родина КПІ. Навчальні корпуси (тоді – до вулиці Політехнічної), гуртожитки, парк, житлові будинки для родин професури... Огієвські, Кільчевські, Орнатські, Павлови, Горделадзе, Холмські-Лукашенко, Білоуси (всіх неможливо перелічити), деякі з яких оселилися ще “за царя-панотця”. Засновники всесвітньо відомих науково-педагогічних шкіл – гордість і слава КПІ. Тут у родині професора КПІ Є.О. Патона народився нинішній президент НАН України, випускник КПІ Б.Є. Патон. Все це було поруч, усі були разом, дійсно – як “у родині”. У середовищі університетської інтелігенції КПІ панувала особлива атмосфера – відкритості, щирості, високих прагнень.
Михайлу В’ячеславовичу, який сформувався у цьому середовищі, – яскравому, молодому, талановитому – було дано бачити життя немов із майбутнього – освіченішого, досконалішого, цивілізованішого. З вищими зразками професіоналізму й стандартів “у людському вимірі”, ніж це було в нашій минулій і продовжує залишатися у сьогоднішній дійсності. Не стверджуючи безпосередньо, він своїм життям переконував, що таке майбутнє справді привабливіше. До Михайла В’ячеславовича як до носія цього образу неможливо було не тягнутися, в чому й полягає пояснення, на мій погляд.
Надзвичайним чином поєднавши в собі звучання багатьох життів, Михайло В’ячеславович володів даром бачити те, що іншим було не дано. І сьогодні він немов приходить до нас – не з минулого, а усе ще з майбутнього, у якому ми хотіли б бачити себе кращими, ніж, напевно, ми є сьогодні.