За статистикою, з 2,5 мільйонів студентів вітчизняних навчальних закладів I-IV рівнів акредитації – 8 тисяч складають люди з особливими потребами (інваліди). Свого часу радянська система діяла за принципом: здоровий – учись, працюй, хворий – сиди і не висовуйся. Нині в Україні відбулися помітні зміни: права інвалідів на розвиток, освіту, реабілітацію закріплено в багатьох нормативно-правових актах.
Освіта доступна всім
Підтримка навчання у вищих навчальних закладах студентів з інвалідністю існує в усіх розвинених країнах світу. Створюються так звані безбар’єрні університетські містечка з відповідними корпусами, гуртожитками, іншими приміщеннями, де такі студенти отримують технічні засоби навчання, допомогу психологів, медиків, соціальних працівників. Так, у Нідерландах студенти забезпечуються, перш за все, необхідними технічними засобами, за які сплачує держава. У Німеччині створюються соціальні фонди підтримки. У Великобританії здійснюється спеціальний супровід студентів-інвалідів за рахунок державних стипендій.
Участь у всеукраїнських соціальних програмах бере і наш університет. На ФІОТ та в ММІ сьогодні вже можна зустріти молодих людей, які спілкуються мовою жестів. Частина з них опановує чи не найскладнішу в університеті спеціальність “Комп’ютерні системи і мережі”, інші – технологію машинобудування чи обладнання для обробки металів тиском.
Індивідуальна підтримка
Зрозуміло, у кожного студента з інвалідністю є певні особливості та обмеження, що ускладнюють навчання. Для роботи з такими людьми необхідно впроваджувати у навчально-виховний процес спеціальні методи, педагогічні технології та адаптаційні технічні засоби. Як правило, такі студенти дуже допитливі та старанні, але мають певні проблеми: прогалини у знаннях, підвищена втомлюваність, замкненість, низька самооцінка, вразливість. При цьому для них не можна уповільнювати темп навчання або зменшувати кількість пар, адже це знижує якість фахової підготовки. Тому впроваджується система супроводу їх навчання, всебічної допомоги і підтримки.
Зі співробітниками яких би кафедр не спілкувалася кореспондент “КП” при підготовці цього матеріалу, скрізь чула перш за все: “Та вони нам, як діти”.
Як навчають у КПІ
Як правило, студенти з особливими потребами слухають потокові лекції разом з усіма (при цьому парцює сурдоперекладач), а на практичні та лабораторні для них створюють окремі підгрупи (6-8 осіб), яким викладач приділяє більше часу й уваги, надає допоміжний роздатковий матеріал.
Найбільше проблем виникає з розумінням і засвоєнням термінології. Буває, спочатку доводиться пояснювати перекладачеві, а вже потім вона доносить інформацію до слухачів. Та особливо складно, коли такий фахівець (їх надає УТОГ) має низьку кваліфікацію чи взагалі відсутній (як сталося на кафедрі механіки пластичності матеріалів).
Непросто “особливим” студентам адаптуватися і в гуртожитку (більшість із них – іногородні). Хоча є лідери – не лише впевнено себе почувають, а навіть одружуються.
Робота стимулює
Керівник Студентської соціальної служби Т.С.Воротняк викладає філософію в групах, де навчаються студенти, які погано чують. Зважаючи на різний рівень підготовки слухачів, їй довелося адаптувати свої лекції, зробити менш наукоподібними, спілкуватися “простою” мовою. При цьому вона спонукає слухачів не лише до спілкування жестами, а й до мови, публічних промов. За семестр вони мають підготувати кілька виступів за певними темами і, якщо володіють мовою, прочитати їх. Трапляється, студентам важко зосередитися, виділити головне з тексту, тут теж приходить на допомогу викладач.
“Робота з такими студентами, – закінчує Тетяна Сергіївна, – стимулює викладача шукати нові доступні методи для подачі матеріалу”.
Як зізналася одна студентка: “Виявилося, що я не вмію тримати погляд. Я дотепер неправильно його тримаю, коли бачу групу людей, які спілкуються мовою жестів. Я або навмисно прискорюю крок, або застигаю – вони привертають мою увагу так, ніби то інопланетяни. Усе це погано, ніяково. Але я й досі не вмію правильно поводитися – їх не впускали в моє шкільне дитинство, у мене немає досвіду спілкування з ними, немає навичок…”
Тож з’ясувалося, спілкування з неповносправними – обопільно необхідне. Не лише ми (здорові) їм потрібні, а й вони потрібі нам, щоб не втрачати здатності вболівати і співчувати, повніше сприймати світ у всіх його проявах.