Нема необхідності доводити, що наші пращури зовсім не жили в умовах беззаконня та сваволі, навпаки, вони свято шанували закони, що дісталися їм від попередників. Певен, коли б вони записували їх на камені, як славнозвісний вавілонський цар Хаммурапі, то, можливо, до нашої доби збереглися б значно старші писемні пам'ятки давньослов'янської законотворчості, аніж звід звичаєвого права, що діяв на теренах Київської Русі в IX–XI ст., відомий як «Закон Руський».
Про існування у слов'ян власної («докириличної») писемності незаперечно свідчать деякі дохристиянські пам'ятки, зокрема відоме Корсунське Євангеліє ІХ ст., написане давньоруським письмом. Але не тільки воно. На думку відомого російського філолога-славіста ХІХ ст. академіка І. Срезневського, «і до 988 р.» на Русі «були книги… і за княгині Ольги, і за Оскольда й Дира, і навіть раніше» . Причому, наголошує він, то були не лише «списки праць учителів слов'янських Костянтина й Мефодія та їх учнів,.. але й домашні руські (тут і далі виділення автора. – Ред. ) , про що свідчить… оповідь самого Костянтина-філософа, який побачив у Корсуні руський переклад Євангелія та Псалтиря ще в ті часи, коли сам він не починав свого подвигу освічення слов'ян…» .
Більш детально ця обставина описана в «Моравсько-паннонському житії Костянтина і Мефодія». А в редакціях т. зв. «Толковой Палеи» наведено ще таке: «І грамота руська явлена Богом дана в Корсуні Русину; від неї ж навчився філософ Костянтин, оттуду сложив (тобто, склавши на її підставі свою абетку, – М.Л. ) написав [книги] руським гласом…» .
Інформативне значення цього повідомлення, наголошує доктор історичних наук М. Брайчевський, важко переоцінити, оскільки «воно незаперечно засвідчує наявність руської книжності до виникнення кириличного алфавіту» . З нього також «стає ясним, що переклади християнських книг на слов'янську (руську) мову існували ще до моравської місії Кирила й Мефодія» . Відомий історик схиляється до думки, що ті книжки були писані протоглаголицею (в основу якої, ймовірно, покладено «русько-хозарське» письмо рунічного кшталту» ).
Звертаючи у своїх «читаннях про давні руські літописи» увагу на те, що у «Повісті временних літ» (а Нестор-літописець жив на зламі ХІ–ХІІ ст.) «є згадки про події не лише VII–VIII ст., а й більш ранніх, і ряд річних чисел починається в ній з 6360 (852) року» , І. Срезневський зазначав, що навіть коли вилучити ті з них, котрі могли бути «запозичені з візантійських і болгарських джерел» , то й тоді там «залишиться доволі значне число подій, про які літописець міг дізнатися тільки з джерел домашніх » . Від 860-х років до 1110-х, коли останній з низки літописців «Повісті» дописував її кінцівку, минуло два з половиною століття, тому «підтримувати [усним] переказом роки подій такого обширу часу пам'ять народна не могла» , тим більше, що у літопис переважно вносилися описи подій, які стосувалися княжого, а не народного життя. А тому подібні «подробиці» , зазначає Ізмаїл Іванович, «мали б згинути з пам'яті» , і на підтвердження цієї думки наводить цілу низку подібних подробиць. А якщо вони «не згинули й занесені у літописи, – вважає І. Срезневський, – то занесені [були] у свій час » . Отже, доходить висновку цей відомий філолог?славіст, «були літописи дуже давні, дуже близькі до часу подій, переказ яких можна вважати вірогідним» . І, вочевидь, саме з них перейшли у більш пізні літописи, скажімо, тексти договорів Русі з Візантією, укладені в ІХ–Х ст.
На думку академіка С. Обнорського, який присвятив окрему працю дослідженню перших договорів Русі з Візантією [ це договори 907, 911 та 944 рр.; М. Брайчевський доводить, що насправді перший договір було укладено не 907 року, а у 860-х роках, другий – 874 року, за часів Аскольда. І тільки пізніше – в третій редакції «Повісті временних літ» – «вони [були] перенесені на 907 та 911 рр., тобто на час врядування Олега» . У дослідженні М. Брайчевського «Літопис Аскольда» наведено розгорнений текст договору між «греками і Руссю» , датований 2 вересня 867 р. ] «в жодному разі не було б сміливим припущення про належність якихось форм писемності уже русам антського періоду (в VІ–VІІІ ст.)» . Це, можливо, й була т. зв. протокирилиця, котра, як наголошує відомий київський історик і палеограф С. Висоцький, «значно старша за глаголицю» .
Із цим, до речі, непогано кореспондується повідомленням про знайдену в 1803 р. П. Сумароковим на Тамані плиту з білого мармуру, на якій, як повідомляє професор С. Шелухін, вирізьблено «грецький напис майже цілком слов'янськими літерами, якими потім писали в Києві». Дослідженню цього напису, відомого як «Напис Євпатерія», знаний російський історик В. Латишев присвятив велику статтю, в якій зокрема доводить, що «напис належить до періоду царювання імператора Маврикія і саме до 590 року» .
Тож не на порожньому місці виникла згодом Київська писемна школа, до якої, на думку провідних сучасних славістів, належав і автор славнозвісної перлини руської писемності «Слова о полку Ігоревім». Зауважимо, що хоча розвиток писемності, зокрема створення Київської писемної школи (до речі, «однієї з найдавніших графічних систем Європи» , як зазначає С. Висоцький), став важливою складовою частиною культури Київської держави і є незаперечним свідченням її цивілізованості, цим набутки згаданої культури, звісно ж, далеко не обмежуються: до загальновизнаних культурних надбань наших предків слід віднести також багату пісенну творчість і правічні колядки, виготовлення ювелірних прикрас і тисячолітні традиції писанкарства, досягнення в храмо- та містобудуванні й культурі землеробства, прадавні традиції вироблення одягу і величезну скарбницю освячених тисячоліттями звичаїв – та хіба все перелічиш!
Тому не маємо жодних підстав почуватися меншовартими в сім'ї інших європейських народів, устидатися нав'язаного нам примарного «варварства» наших предків…
Більш детально про витоки української писемності можна дізнатися з монографії автора “Обережно: міфи!” (2003 р.).