Ціною життя. Крила Олександра Лелеченка

На 35-і роковини аварії на Чорнобильській АЕС на території НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського» відкрито пам'ятник одному з перших ліквідаторів, колишньому випускнику електроенергетичного факультету КПІ, заступнику начальника електричного цеху на ЧАЕС Герою України Олександру Лелеченку.

… На захист Чорнобильської станції від ще більш руйнувань - з новими вибухами й пожежами - з перших же хвилин кинулися не тільки пожежники. 23 працівники ЧАЕС, не чекаючи розпоряджень, ціною свого життя зупинили подальший розвиток і поглиблення аварії. Серед них був і заступник начальника електричного цеху Олександр Лелеченко. Він добре розумів загрози подальшого розвитку подій, які могли обернутися потужним водневим вибухом. Тож, як розповідають очевидці, Лелеченко кинувся перекривати водень, попереджуючи його подачу до одного з аварійних генераторів в машинний зал, на даху якого вже палав вогонь. В цей час у приміщенні було від 5 до 15 тисяч рентген. Олександр Григорович отримав величезну дозу радіації. Ледве стримуючи рвоту, дібрався до душової, і раптом дізнався, що така ж загроза існує й на іншому генераторі. Отже, хтось інший повинен іти і наражатися на смертельну небезпеку. І він повернувся  в радіаційні обійми…  

Незважаючи на стан самопочуття, додому Лелеченко повернувся аж наступного дня після аварії. Дружина розповідала, що обличчя його було вкрите червоними плямами, вона попросила його звернутися до медиків. Однак замість медчастини, через кілька годин він знову був на станції. Безумовно, як інженер-енергетик він не міг не знати, які шалені дози радіації отримує, переступаючи уламки графіту, перебуваючи по коліна у насиченій радіоактивній воді, вручну закручуючи важкі й неповороткі вентилі. Але розуміючи наслідки для себе, він не хотів їх для своїх молодших колег. Це справді був усвідомлений подвиг, хоча, мабуть, мислився просто як обов'язок…

Мені не раз доводилося бути на Чорнобильській АЕС після аварії, і тоді, коли ще станція не була зупинена, і на ній працювали ті, хто знав і пам'ятав Лелеченка… Про нього розповідали легенди.

Адже навіть тоді, коли його силою забрали в медчастину, він «вийшов покурити» … і повернувся на робоче місце. І втретє попередив небезпечне надходження водню... Олександр Лелеченко працював на станції до 30 квітня. Організовував електропостачання обладнання, систем пожежогасіння. Здавалося, він був невразливий… Але це не так.

Кажуть, що лікар, який супроводжував його в лікарню, боявся, що не довезе свого пацієнта. Але Олександр Григорович прожив ще тиждень. Він помер від гострої променевої хвороби у Київській лікарні 7 травня.  

Ще боролися за життя в шостій московській клініці пожежники Правик і Кібенок, ще страждали від мук експлуатаційники, на чию зміну випав той роковий  експеримент – Акімов і Топтунов… А Лелеченка вже не було. Він  став третьою жертвою у нерівному бою з «мирним атомом», отримавши немислиму радіаційну дозу – 2500 рентген.

Першим загинув під уламками конструкцій Валерій Ходемчук – старший оператор реакторного цеху. На жаль, саркофаг став його могилою. Другим - Володимир Шашенок, інженер із «Смоленськатоменергоналадки», який прибув на ЧАЕС для участі у сумнозвісних випробуваннях на четвертому енергоблоці. У ніч на 26 квітня він отримав численні поранення й опіки і через кілька годин помер у лікарні.  

Подвиг експлуатаційників, які в перші години після аварії не дали катастрофі розростися до атомного апокаліпсису, довгий час не визнавали. Олександру Лелеченку звання Героя України (посмертно) присвоєно 2006 року, уже в незалежній Україні: «за геройський подвиг в ім'я життя нинішніх і прийдешніх поколінь, особисту мужність і самопожертву, виявлені у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС».

Ініціаторами встановлення пам'ятника йому «стали представники кількох великих українських енергетичних компаній і випускники факультету – ветерани енергетичної галузі», - зазначив ректор університету академік НАН України Михайло Згуровський. Ініціативу підтримала Вчена рада університету. Було проведено конкурс на кращий проект, який виграв заслужений художник України Анатолій Валієв. Сам пам'ятник могли відкрити ще торік, але тоді карантин завадив. Цього року вирішили не відкладати. Та й з карантином вже трохи звикли жити.

…На постаменті з  чорного лабрадориту – бронзове погруддя Олександра  Лелеченка. Впізнаємо не раз бачене на знімках відкрите і мужнє обличчя людини, для якої обов'язок став вищим за власне життя. Із-за його плечей вириваються смертельні вихори атомного полум'я…

Однак, якщо придивитись уважніше, уява підказує й інший образ: ці вихори схожі на крила, що піднімають людину в час її найбільшої відповідальності і життєвого подвигу. Та ще й асоціація з прізвищем: «Візьміть мене, лелеченьки на свої крилята»… Олександр справді з дитинства марив небом.  Навіть навчався в Харківському військовому льотному училищі, але через скорочення в армії був звільнений у запас. Не заспокоївшись, вступив до школи вищої льотної підготовки штурманів-диспетчерів для цивільної авіації... Та захворіла, а потім і померла мама, навчання довелося покинути. Він не знав, що доля йому готує інші випробування. І він пройшов їх з честю.

Адже як сказала Ліна Костенко: «Людина нібито не літає...//А крила має. А крила має!»

 Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
Газета «СВІТ. Наука. Освіта. Техніка. Прогрес» (№ 15–16, 2021)