"Камінь спотикання" є тепер і в КПІ ім. Ігоря Сікорського. Церемонія його закладення у хіднику біля Державного політехнічного музею відбулася 8 жовтня. Присвячено цей "Камінь…" пам'яті викладача університету Георгія Карловича Бріфа, який разом з дружиною був розстріляний наприкінці вересня 1941 року в Бабиному Яру.

Закладення відбулося у рамках проєкту вшанування пам'яті киян-жертв нацизму "Один камінь, одне життя – 80 каменів спотикання для Києва", приуроченого до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру. Ініційований він Посольством Федеративної Республіки Німеччина в Україні, а реалізований Громадською організацією "Український центр вивчення історії Голокосту" за підтримки Київської міської державної адміністрації.

Ким же був Георгій Карлович Бріф,  чиє ім'я  тепер увічнено в університеті, і як він пішов із життя?

Він народився в 1885 році в Києві. Його батько наприкінці 1870-х років відмовився від французького громадянства і став підданим Російської імперії. 

Сім'я жила небагато, але Георгій навчався у 4-й Київській гімназії, після закінчення якої в 1903 році вступив на інженерний факультет Київського політехнічного інституту. Проте довго вчитися тут йому не довелося – у 1905 році його відрахували за несплату коштів за навчання. Втім жага знань перемогла, і вже наступного року він в інституті поновився. Навчання час від часу доводилося переривати – необхідно було заробляти на життя. Врешті-решт у 1907 році інститут йому довелося покинути.

Під час Першої світової війни Георгій Бріф служив у війську, був унтерофіцером ("вільнонайманим"), з 1917 по 1918 рік працював старшим техніком в Окрузі шляхів сполучення.

Георгій Карлович Бріф Його педагогічна діяльність розпочалася 1921 року, коли він почав викладати математику,  фізику та технічну механіку (попри те, що диплома про вищу освіту він не мав, загальнотеоретична і практична підготовка в нього була, судячи з усього, дуже ґрунтовною) в Київському механічному технікумі. Згодом він обійняв там посаду помічника директора – завідувача навчальної частини, завідувача виробничих і навчальних майстерень. У 1929 році Георгій Бріф перейшов на роботу до Київського політехнічного інституту (з 1934 року – Індустріального), де працював спочатку штатним викладачем математики, інспектором з навчальних справ, завідував виробничо-методичним сектором, а з 1935 року виконував обов'язки заступника директора інституту з навчальної частини.

Уже у зрілому віці він одружився з жінкою, яка була за національністю єврейкою. Разом з Розалією Іллівною він і пішов до Бабиного Яру. Збереглися свідчення людей, які бачили цю пару на перехресті вулиць Мельникова (тепер – Юрія Іллєнка) і Пугачова (тепер – Академіка Ромоданова), де ланцюги німецьких вояків зустрічали колони київських євреїв і вже не випускали з цього коридору смерті.

Цю свою останню путь Георгій Карлович Бріф здолав як по-справжньому шляхетна людина. Про нього потім довго розповідали кияни. Залишилися ці спогади і в мемуарній літературі. Київський лікар Валентин Терно, який в роки гітлерівської окупації жив зовсім поруч з КПІ – на 3-й Дачній вулиці (тепер – вулиця Металістів), у своїй книзі "Растрепанные воспоминания о странном детстве" писав: "Під час окупації в КПІ ходили глухі чутки про трагічну загибель у Бабиному Яру однієї пари – співробітників інституту. Дружина, молода єврейка, працювала до війни бібліотекарем, чоловік викладав якусь дисципліну і був чистокровним, але зросійщеним німцем".

Валентин Терно вказує і останню адресу Георгія Бріфа – комунальна квартира будинку професорсько-викладацького складу №5 на території інституту. До реконструкції в 1991 році вона складалася з семи кімнат, у двох із яких мешкала сім'я Бріфів.

Далі знову слово мемуаристу: "У фатальний день 29 вересня 1941 р. Георгій Карлович, очевидно не допускаючи думки про підготовку жахливої акції, супроводжував дружину до визначеного місця збору євреїв… У квартиру подружжя не повернулося, і більше їх ніхто ніколи не бачив. Однак знаходилися свідки, які стверджували, що якийсь високий, інтелігентного вигляду чоловік, дійшовши до коридору з двох шеренг есесівців і усвідомивши приреченість становища, несамовито закричав: "Це не німці! Я німець!" Ніжно обіймаючи молоду дружину, яка припала до нього, він з високо піднятою головою переступив поріг жерла, що вело в небуття ... "

У церемонії закладення "Каменю спотикання" у пам'ять про Георгія Бріфа взяли участь перший секретар Посольства Федеративної  Республіки Німеччина в Україні, керівниця відділу культури, освіти та національних меншин Катаріна Шаупп-Карманн та менеджерка проєктів відділу культури, освіти та національних меншин Посольства Катерина Єсікова, керівник освітніх програм "Українського центру вивчення історії Голокосту" Віталій Бобров і координаторка цього проєкту Євгенія Кіфенко, заступник голови КМДА Валентин Мондриївський, перший заступник голови Солом'янської РДА Олександр Смик, проректорка Національного авіаційного університету з гуманітарної політики та інновацій Світлана Тімкіна з командою дослідників біографії Георгія Бріфа з НАУ.  І, звісно, велика група працівників і студентів КПІ ім. Ігоря Сікорського на чолі з ректором університету Михайлом Згуровським. А ще родичі Георгія Бріфа – Надія Назарова, Владислав Корнієнко та Петро Болотських.

"Символічно, що цей "Камінь спотикання" закладається в університеті, де молоді люди, які ведуть цікаве і веселе студентське життя, помітивши цей камінь, зупинятимуться й замислюватимуться про унікальність кожної людської долі та про неприпустимість повторення трагедії Бабиного Яру в майбутньому", – наголосив Михайло Згуровський, виступаючи перед учасниками церемонії.

Як розповіла Катаріна Шаупп-Карманн, присвячений пам'яті Георгія Бріфа "Камінь спотикання" – один із перших десяти таких пам'ятних знаків, які закладено наприкінці вересня – на початку жовтня до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру, з тих вісімдесяти, які будуть у Києві.

"Цим "Каменем спотикання" ви закладаєте особливий пам'ятний знак, – сказала вона. – І наша з вами спільна відповідальність повертати імена тих людей, які загинули в Бабиному Яру, в наші щоденні зустрічі з історією. Тим, що "Камені спотикання" закладаються в публічному просторі, де ми з вами можемо їх щодня бачити, ми повертаємо історії цих людей і, водночас, зустрічаємося з історіями цих людей".

Дата події