Короткі враження від поїздки в зону АТО: "У бійцях свого батальйону я цілком упевнений"

Наприкінці вересня зателефонував перший заступник голови Національної спілки письменників України Володимир Шовкошитний з двома повідомленнями. Перше з них було приємним і давно очікуваним (тому з нього він і почав) – про намір видавництва виплатити частину коштів за реалізовані примірники моєї останньої книги "Руйнуймо міфи!" А от друге – про те, що НСПУ під його орудою відправляє в зону АТО групу письменників і я вхожу до її складу – було зовсім несподіваним, оскільки жодних попередніх розмов про такі наміри досі не велося. Можливо, саме тому, що я був заскочений тією неочікуваною звісткою, зразу відмовився, мотивуючи тим, що, крім інших пар, у мене ще й три потокові лекції щотижня, і перенести їх складно, бо необхідно узгодити з розкладом багатьох груп. Свою відмову "підсолодив" пропозицією проспонсорувати цю поїздку, "інвестувавши" в неї обіцяний мені "гонорар".

Після тієї "технічної" відмови мучився сумнівами недовго – совість поїдом їла. Наступного дня телефоную Шовкошитному: їду. "Краще б ти не їхав, а дав гроші", – чи то пожартував, а чи серйозно відреагував керівник групи. "Від спонсорства не відмовляюся", – заспокоїв я.

Збір призначили на 9 жовтня, о пів на сьому ранку на Банковій – біля будинку НСПУ. Збиралися довго. Шовкошитний під’їхав на мікроавтобусі, завантаженому десятками пачок книг. Кладемо на них сумки, рюкзаки та спальники з карематами  і розсідаємося. Мені Шовкошитний запропонував зайняти місце штурмана в кабіні. В тісному шестимісному "салоні" розмістилися решта учасників поїздки: Анатолій Гай, голова Київської обласної організації НСПУ, колишній військовий кореспондент, підполковник у відставці, що побував у кількох "гарячих точках" збройних конфліктів: у Афганістані, де був поранений, у Нікарагуа, Конго та В’єтнамі; Сергій Шевченко, теж військовий кореспондент у минулому, за "сумісництвом" – полковник запасу СБУ (обидва – з професійними сучасними "Лійками"); Олександр Драндар, болгарин із Новоукраїнки (родом з Абхазії), що пише чудові вірші українською та російською мовами; Микола Скрипець, поет, багаторічний директор київської школи імені В’ячеслава Чорновола; Олександр Хоменко, поет, професійний літературознавець, співробітник Інституту українознавства; а також автор цих рядків, якого Володимир Шовкошитний (поет і прозаїк, автор понад 20 книг, ліквідатор-чорнобилець, нардеп першого скликання, що доклав руку до створення Акту про проголошення незалежності та Конституції України і т. д., і т. п. – всього не перелічити!) представляв як "відомого поета, прозаїка та публіциста" – а це вам не халам-балам!

Виступ перед ліцеїстами Слов'янського педагогічного ліцею, смт Новоекономічний, 14 жовтняГнали майже без зупинок, щоб, як наголошував командир і – за сумісництвом – механік-водій нашого "танка", хоча б Харків проскочити засвітло. Проскочили. І навіть до першого місця призначення – Краматорська – дісталися.

Перед Слов’янськом почалися блок-пости з більш чи менш суворою процедурою перевірки (подеколи не допомагало навіть те, що нас постійно супроводжували представник штабу АТО полковник Юрій Гвоздовський і автомобіль ВСП – військової служби правопорядку – незворушні вартові вимагали отримання дозволу безпосередньо від свого командира). А першим наочним вододілом між територією миру та війни став підірваний міст, залишки якого потворною культею зависли над тихими водами Казенного Торця за Слов’янськом (сполучення між протилежними берегами забезпечувала наведена поблизу мосту понтонна переправа). Далі пообіч дороги почали з’являтися поруйновані снарядами та мінами будівлі – як приватні, так і багатоповерхівки, рідше – сіро-похмурі споруди промислових підприємств.

Наступного ранку почалися поїздки в різні військові частини.

Під час першої поїздки зупинилися біля автовокзалу в Костянтинівці. Зазирнув  усередину: вокзал як вокзал – нічого цікавого. Вийшовши назовні, побачив навпроти на тротуарі патруль: троє озброєних автоматами військовиків у касках і бронежилетах саме неспішно проходили мимо. Раптом із дверей прожогом вибігла жінка і, гукнувши "Ребята, подождите, я хочу вас спросить!", спрямувалася до патрульних. "Ребята" зупинилися, запитально спрямувавши на неї здивовані погляди. "Скажите, можно ли надеяться на изменения?" – жінка притиснула руки до грудей, і тільки тепер я помітив, які в неї мокрі, почервонілі від сліз очі. Старший патруля, кремезний здоровань, якось невизначено хмикнув, два інші продовжили німувати.

Підхожу до жінки: "Что вы имеете в виду – боевые действия или ситуацию в  стране вообще?" Жінка задумалася. Патрульні, певно, вирішивши, що відповідати на філософські питання не є їхнім прямим обов’язком, рушили далі, а жінка, майже пошепки видихнувши з себе "вообще", раптом, не дочекавшись відповіді, рвучко розвернулась і притьмом зникла за дверима автовокзалу – мабуть, її цікавила відповідь саме патрульних, а тут утрутився невідомо хто…

Далі, немов у калейдоскопі, мелькали, щодня змінюючись, по кілька військових підрозділів у дислокованих (іноді доволі далеко одна від одної, судячи з тривалих переїздів) аеромобільних та парашутно-десантних бригадах: десантники, артилеристи, розвідники – зустрічі, зустрічі, зустрічі. Те саме й з населеними пунктами – Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка, Новоекономічний… Іноді зустрічі з вояками "розбавляли" зустрічами з цивільним людом – переважно молоддю: студенти, ліцеїсти. Усюди дарували книги – десятки найменувань – для вже наявних бібліотек або для створення нових там, де їх досі не було, розказували про ці книги та їхніх авторів. Тут перед (з величезним відривом!), як і належало, вів Шовкошитний, який, здавалося, знав усе і вся – як про самих авторів, так і про їхні твори. Дарували й свої – звісно, з автографами ("несвоїх", як підрахували пізніше, роздарували – немало-небагато – на 26180 грн). Читали власні вірші – по одному-два, щоб не втомлювати "публіку", щоправда, попервах дехто, захопившись, дозволяв собі порушувати "регламент". Після "масовки" переходили до індивідуальних розмов (щоправда, іноді потенційні "інтерв’юєри" відмовлялися: "не хочеться згадувати ті події…" – ми, природно, не наполягали).

Звісно, траплялися цікаві співрозмовники, іноді – цікаві епізоди.

Після концерту для бійців 95-ї ОАМБр та місцевих мешканців, смт Новоекономічний, 14 жовтняЦікавою була розмова з отцем Олексієм, капеланом розміщеної на території штабу АТО саморобної (з ДСП) каплички Української греко-католицької церкви, біля якого затишніше почувалися не лише вояки, але й рудо-сіро-чорно-біла кицька на ім’я Ракета (інші місцеві стверджували, що Торпеда), яка терпляче позувала фотографуванню її у військовому "інтер’єрі". А отець Олексій, можливо, відчувши моє особливе ставлення до братів менших, раптом запропонував зробити пам’ятний напис на Прапорі України, який він зберігає всередині каплички.    

А коли приїхали в дислокований у Слов’янську один із підрозділів 95-ї окремої аеромобільної бригади, щоб привітати з прийдешнім Днем захисника Вітчизни, там уже була група "вітальників": напроти вишикуваного підрозділу стояла шеренга студентів Донецького педагогічного держуніверситету на чолі з проректором. І не з порожніми руками: кожен тримав чималий торт у прозорій пластиковій упаковці. Ми стали поруч, тримаючи стоси наших "тортозамінників", – книг. Коли аеромобільників розпустили, Шовкошитний запросив студентів до нашого "Буцефалу" і виділив для бібліотеки їхнього вишу не меншу кількість книг, коротко прорекламувавши, як водиться, кожну. Я упрягся "підсобником": витягав на пожовклу траву сумки та рюкзаки, звільняючи доступ до наших книжкових завалів. Там і почув ту коротко-цікаву розповідь проректора ДДПУ.

"Я мешкаю тут неподалік. Днями дружина попросила піти на базар і купити дещо з продуктів. Пішов, став у чергу, поступово наближаюся до продавчині. Черга чимала – вже й позад мене назаймали. І ті, що стояли попереду, й ті, хто позаду, нещадно ганили київську владу, рясно здобрюючи монологи матюками: і те погано, і те погано – "вот вернутся наши…" Нарешті дістаюся прилавка і українською мовою прошу дати того, нарізати стільки-то того. Продавчиня якийсь час пильно мене розглядає, а відтак запитує: "А вы откуда?" Вирішив пожартувати на кштал "мы не местные": "З Івано-Франківська. Продав квартиру, забрав сім’ю і ось – приїхали сюди". "А почему именно сюда?" – допитується продавчиня. "А мені тут подобаєься, – відповідаю, – і місто, і люди". "Да разве ж это люди?! – раптом голосно заявляє вона, обводячи чергу презирливим поглядом. – Это быдло!" "І що мене найбільше вразило, – закінчує розповідь, – ніхто їй не заперечив ані словом!.." 

Запам’яталася також розмова з контрактником Олександром Захаровим, позивний "Крим", командиром парашутно-десантного відділення у 4-й парашутно-десантній роті 2-ї батальйонно-тактичної групи 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади. Він родом з Феодосії. Вище середнього зросту, міцної статури, упевнений у словах і діях. Воно й не дивно: у 2009–2010 рр. відслужив строкову в батальйоні морської піхоти 36-ї бригади берегової охорони Чорноморського флоту, дислокованої в м. Перевальному АРК. З 2012-го служить за контрактом у згаданій 4-й парашутно-десантній роті. Брав участь у боях у Слов’янську, Дзержинську, Лисичанську, Вуглегорську, Шахтарську, під Авдіївкою. Під Дебальцевим був контужений. Побував "под танковой атакой". "А під "Градами" довелося побувати?" – запитую. "Бывало по 3-4 пакета "Градов" в день на нас выпускали. Слава Богу, – усміхається, – не слишком точно".

Має дівчину – Ксенія, з якою познайомилися ще в Криму. Вона живе та працює в Павлограді. "Після служби повернетесь у Крим, до родичів?" "Нет, мы не общаемся". "Чому?" – щиро дивуюся почутому. "Не о чём, – відповідає спокійно (взагалі в ньому відчувається упевненість професіонала, який вже багато бачив у житті, зокрема й на цій дивній війні, яку вище керівництво наполегливо іменує антитерористичною – виходить, по суті, поліцейською – операцією), – они меня не понимают". І, помовчавши, сумно додає: "вата…" "Значить, поїдете до Павлограда?" – висловлюю логічне, здавалося б, припущення. "Нет, поеду с Ксенией на Западную Украину, в Ивано-Франковск". "Чому саме в Івано-Франківськ?" – мої брови від здивування мимохіть виповзають на лоба. "Ездил туда в отпуск, – відповідає, – к друзьям, которые уже демобилизовались. Понравилось, да и с работой обещали помочь". Професійно бачить себе в майбутньому військовим – у спецпідрозділі. "В якому саме?" Усміхається: "Не скажу…" "Щоб не наврочити?" – усміхаюсь у відповідь. "Вот вот!.."

В останній день ми відвідали підрозділи 81-ї парашутно-десантної бригади, дислоковані в районі Дружківки, де зустрілися з групою розвідників. Після традиційного вже виступу-огляду Шовкошитного зразу перейшли до індивідуальних "інтерв’ю". Для мене вони видалися не надто вдалими: один з бійців просто відмовився ("не хочеться згадувати"), а троє наступних заявили, що вони тут недавно, а тому розповідати, власне, нема про що… 

Згадалася ще одна зустріч – вона передувала цій останній – у 2-му батальйоні 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади, дислокованому в районі Дмитрова. Після обіду ми провели тривалу розмову "тет-а -тет" з командиром батальйону, високим, міцної статури майором. "Допитував" його переважно Шовкошитний, час від часу долучалися й колишні професійні журналісти – вони, зрозуміло, "в темі". Відповідав комбат спокійно, зважено, неспішно. З його відповідей, зокрема, ми дізналися, що за весь час бойових дій батальйон втратив 128 бійців, що вже минули ті часи, коли вони фактично перебували на утриманні у волонтерів і тепер уже повністю забезпечені державою – від озброєнь і боєприпасів до харчів і теплого одягу (останнє – наче й дрібниця, але з огляду на те, що, як писав відомий байкар про безтурботну бабку та трудягу-марашку, "від зими вже вихорець" – може легко перерости у гостру проблему). А до волонтерів звертаються лише тоді, коли потребують "чогось особливого".

Наостанок я зважився вставити й своє коротке запитання: "А як би ви коротко охарактеризували загальний стан вашого батальйону після всього, що вам довелося перебути?" Після нетривалого обдумування, комбат дав коротку, але вичерпну, як на мене, відповідь: "У бійцях свого батальйону я цілком упевнений".

Ця лаконічна відповідь уповні узгоджувалась і з моїми відчуттями від поїздки. Я щодня моніторю Інтернет, читаю аналітику, зокрема й друковані ЗМІ, щодо подій на південному сході (про Крим теж не забуваю). На жаль, попервах було чимало підстав для тривоги – і в діях самих підрозділів, і особливо вищого командування. Однак після того, що я побачив і почув "на місцях", упевненості справді додалося.

Михайло Лукінюк, ст. викладач каф. АХВ ІХФ, член Національної спілки письменників України
На фото: У парку бойових машин 95-ї ОАМБр. Зліва направо О.Драндар, В.Шовкошитний, М.Лукінюк і О.Хоменко