Ялини були не завжди

Уже багато років на першій шпальті новорічного номера нашої газети поруч з вітанням ректора колективу публікується фотографія зимового Першого корпусу, зроблена за тиждень або місяць до виходу номера. Фотографії не повторюються – знімки робляться з різних точок в різний час доби. Але на них неодмінно має бути Перший корпус і одна або кілька ялин, що ростуть перед ним.

Зрозуміло чому: новорічне свято вимагає певної символіки, а Перший корпус старої архітектури з велетенськими ялинами, що ростуть перед ним, уже давно став символом КПІ. Крім того, взимку, коли дерева стоять голі, коли панують чорні і сірі кольори, зображення зелених ялин на фоні жовтої цегли має святковий вигляд.

Спливають роки, а корпус і ялини ніби непідвладні часу. Сьогодні вони виглядають майже так само, як десять, двадцять, навіть сімдесят років тому, – якщо судити по фото центрального входу до корпусу, зробленому в 1938 році.

Може здатися, що вони були завжди. Але це не так. Все, що є на території нашого університету – будівлі, доріжки, дерева, кущі, з'явилося тут завдяки чийсь праці.

Як відомо, для спорудження Київського політехнічного інституту було відведено земельну ділянку, яку раніше займав військовий полігон (саперне поле). Тут не було не тільки дерев чи кущів, тут навіть трава не росла – піщана пустеля, розрита ямами і траншеями. До того ж, як згадував у 1913 р. перший ректор КПІ В.Л.Кирпичов, під час закладення КПІ, що проходило 30 серпня 1898 р., стояла спека, сильний вітер носив хмари піску і пилюки, що ще більше підсилювало схожість до пустелі.

Але розпочалося будівництво, з'явилися навчальні корпуси, майстерні, житлові будинки, були висаджені дерева і кущі. Пройшли десятиліття, дерева виросли, і сьогодні влітку ми можемо насолоджуватися прохолодою у парку.

Цікаво відстежити по старих фотознімках, як росли ялини перед Першим корпусом. У грудні 2008 р. наша газета опублікувала знімок групи студентів на фоні першого корпусу, датований 22 червня 1903 р. На ньому видно маленьку ялинку – висотою людині по пояс. Є фото Першого корпусу 1908 р., на якому ялини дотягнулися до другого поверху (див. стор. 4). А на фото 1938 року їхні верхівки піднялися до вікон третього поверху.

Потім була Велика Вітчизняна війна. Окупанти вирубували дерева у парку, але ялини вціліли. Корпуси КПІ були пошкоджені, після війни їх відбудовували.

І якщо ми сьогодні можемо милуватися красою Першого корпусу і того, що навколо нього, то лише завдяки праці багатьох поколінь київських політехніків.

Кажуть, і бджола працює. Може й так. Але бджола діє інстинктивно, не усвідомлюючи того, що робить. Людина ж у своїй праці втілює задумане – ідею, замисел, проект. Перший корпус є таким, яким є, бо споруджений за проектом архітектора І.С.Кітнера, визнаним відповідною комісією кращим з усіх, представлених на конкурс. Та й сам політехнічний інститут у Києві з'явився тому, що група ініціативних городян висунула ідею його створення, неодноразово зверталася до державних інстанцій, збирала кошти.

І пізніше КПІ розширювався, розвивався, будувався згідно з певними задумами, на виконання відповідних рішень певних установ і керівників. На виконання одних рішень певні факультети перетворювалися на окремі інститути, на виконання інших – створювалися нові факультети, будувалися нові корпуси, гуртожитки, бази відпочинку.

На початку 70-х років минулого століття керівництво держави прийняло рішення про розширення КПІ. Під керівництвом архітектора В.І. Лиховодова було створено перспективний Генеральний план розвитку КПІ, згідно з яким у 70-80-ті рр. було споруджено понад 20 об'єктів, у тому числі навчально-лабораторні корпуси, Науково-технічна бібліотека, Центр культури та мистецтв, Спортивний комплекс, гуртожитки №№18-20.

Останніми роками КПІ теж змінюється – не в таких масштабах, але помітно. І це не лише будівництво нових корпусів і нове оснащення, а й нове обличчя КПІ. Це і пішохідна зона на вулиці Політехнічній, і реконструкція парку, і облаштування історичної частини кампусу КПІ, і Державний політехнічний музей при НТУУ "КПІ", який було відкрито в 1998 році, і картинна галерея. Сучасним студентам, мабуть, важко уявити, що нинішня Музейна площа і алея, де стоять пам'ятники, тридцять років тому була свого роду "заднім двором" КПІ, через який треба було швиденько перебігти у справах, бо прогулюватися ним бажання не виникало. А сьогодні відвідини алеї і музею – неодмінна складова програми прийому всіх почесних гостей нашого університету.

Не знаю, чи всі політехніки усвідомлюють, що видимі зміни останніх років, які відбуваються в нашому університеті, – це реалізація задумів нинішнього керівництва на чолі з М.З.Згуровським. Час від часу від нього можна почути слова, які комусь можуть здатися штампом: "перетворення КПІ на університет європейського зразка". Але якщо озирнутися навколо, то зміст цих слів стає зрозумілим.

І не можна сказати, що КПІ змінюється лише зовні. Введення атестацій, опитування роботодавців, моніторинг якості знань, програма "Майбутнє України", науковий парк "Київська політехніка", численні центри всесвітньо відомих компаній у галузі високих технологій, Українсько-японський та інші міжнародні центри КПІ – тільки за останні 10 років багато зроблено для того, щоб підвищити рівень освіти і створити умови для розвитку науки в нашому університеті.

Не знаю також, чи всі усвідомлюють, наскільки важливою була і є роль ректора у тому, як змінюється наш університет. Буде парк КПІ парком університету з понад столітньою історією чи на його місці побудують торговельно-розважальний комплекс? Буде Поляна студентським сквером чи тут має вирости багатоповерхівка? Як відповів на ці запитання нинішній ректор, відомо. А які відповіді дав би хтось інший? І взагалі, в нинішніх умовах, коли освіта і наука в нашій державі не є пріоритетами через безліч об'єктивних і суб'єктивних причин, зміни на краще в нашому університеті дуже значною мірою залежать від особистих якостей ректора, від його бачення призначення і майбутнього КПІ.

Два роки тому між віковими ялинами перед першим корпусом висаджено молоденькі ялинки. Коли їх бачиш і згадуєш, що ялини живуть до двохсот років, розумієш – саме ці ялини мають височіти тут через сто років. І те, що їх висадили, – результат рішення тих, хто думав про далеке майбутнє КПІ.

Останніх чотири місяці я все частіше розмірковую над питанням: чиї і які рішення колектив нашого університету реалізовуватиме у новому році і найближчі кілька років? Чи не будуть це рішення тих, хто не звик думати ні про майбутнє, ні про долю багатотисячних колективів?

В. Ігнатович