У наші часи вступ до КПІ був нелегкою справою, а навчання у ньому – набагато важчою. Серед визнаних майже всіма за найважчі предмети одне з чільних місць займала теорія машин і механізмів – ТММ. Ця абревіатура мала серед студентства іншу розшифровку – "тут моя могила". Лише два факультети не знали про це – радіотехнічний і кіноінженерний (пізніше – електроакустичний): у них цього предмету не було.
Після війни і до половини 50-х років на механічному факультеті читав ТММ сам професор Олександр Степанович Кореняко. Мабуть, і сьогодні бібліотекарки знають, які книжки треба видати, коли студент просить "Кореняку товстого" або "Кореняку тонкого".
Професор Кореняко був чудовою і дещо чудернацькою людиною, яка під удаваною суворістю і навіть показною грубістю ховала безмежні доброзичливість і симпатію до студентів. Мабуть, саме тому про нього більше, ніж про інших викладачів серед студентів ходило веселих байок.
Мешкав О.С.Кореняко у лісовій частині Святошина між 3-ю і 4-ю Просіками у приватному будинку і тому міг тримати кобилу з чудовим іменем Машка. Спочатку він діставався до інституту верхи на тій кобилі, а згодом – двоколісним возиком, бо постаріли обоє. Аудиторії, в яких професор читав свій улюблений предмет, обов'язково мали виходити вікнами на те місце, де він прив'язував Машку. Це факти. А тепер – байки.
Прив'язуючи свою Машку, Кореняко щось бубонів, звертаючись до неї. Студентам було цікаво, що саме. Але як тільки професор помічав, що до нього підкрадаються підслуховувачі, він уголос промовляв: "Ну, ти, Машко, тут постій, а я піду дурням про колеса почитаю".
Читаючи лекцію, він увесь час поглядав у вікно. І, бувало, звертався до когось зі студентів: "От ти, на першій парті, встань!" Студент починав виправдовуватись: "А що я таке зробив?" Кореняко у відповідь: "Та поки що нічого. Піди прив'яжи Машку!" "А як же лекція?!" "Іди, іди – я без тебе читати не буду". І таки не промовляв жодного слова, поки не повертався посланець.
Під час іспитів він міг когось огорошити питанням: "Ну, списав?!" Переляканий студент: "Ні, як можна!" А Кореняко у відповідь: "Тю, дурний, чого ж я півгодини у вікно дивився!"
Іспити він приймав з асистентом, таким же доброзичливим, як і сам професор: ні один з них до студентів не присікувався. Розповідають про такий випадок.
Студент підійшов до столу, узяв білет і довго читав питання, записані у ньому. Обоє – і професор, і асистент – дивилися на нього, ніяк не реагуючи. Студент почитав, постояв, роздумуючи, і поклав білет на місце. Потім узяв інший. Знову почитав, подумав і поклав. І втретє – те ж саме. Після цього студент важко зітхнув, узяв залікову книжку і повернувся до дверей, щоб вийти. Весь час професор і асистент мовчки спостерігали за його діями. Аж тут Кореняко, нарешті, зупинив його: "Постійно, постій! Дай сюди книжку!" Записав у заліковій "задовільно" і поставив свій підпис. Потім повернувся до асистента і пояснив: "Він же щось шукав!"