Діалог сердець: концерт Анжеліки Акбар у КПІ

Коли я зрозуміла, що у ЦКМ сьогодні аншлаг, і побачила рояль на сцені, зразу відчула деяке хвилювання за виконавицю. Адже в залі було безліч гамірних студентів та ліцеїстів, яких, як дехто вважає, цікавлять  хіба що молодіжна мода, дискотеки і розваги. Схоже було, що відвідати концерт публіку "змотивували" викладачі. Тож і заявлені в програмці класичні фортепіанні твори потребували, здавалося б, трохи іншого налаштування… Але ось на сцену стрімко вийшла струнка жінка у червоній сукні. Анжеліка Акбар – піаністка зі світовим ім'ям, композитор, доктор музикознавства, представник ЮНЕСКО, письменниця, перекладач, щаслива дружина і матір двох синів. Людина, яка має українське коріння, але понад 20 років мешкає в Туреччині, сучасна зірка турецького музичного Олімпу, авторка 400 (!) творів для хору з оркестром.

Анжеліка Акбар на сцені центру культури і мистецтв КПІПерші ж слова Анжеліки, звернені до публіки, зачарували своєю щирістю. З легким акцентом вона розповіла про своє дитинство, про те, як у чотирирічному віці в неї відкрили абсолютний слух, про навчання в музичній школі та консерваторії, і, звичайно, про вплив батька на формування її  особистості. Присутній у залі батько Анжеліки – Станіслав Тимченко, до речі, наш колега, доцент кафедри філософії ФСП, напевно відчував невимовну гордість за дочку. Флюїди сімейного тепла швидко поширилися на всю залу. Та ще й Анжеліка звернулася до людей із закликом почувати себе як удома чи на зустрічі друзів. Так, в атмосфері взаємної симпатії прийшов час музики…

Звичайно, Україну відвідує багато піаністів-віртуозів. Попри скиглення щодо кризи культури, зали столичних консерваторії та філармонії зазвичай заповнені вщент. Проте переважна більшість піаністів – це чоловіки, які спеціалізуються на творах певних авторів. А тут ми побачили жінку, яка наповнює музику світлом жіночності, у виконавському стилі якої поєднується внутрішня гармонія й надзвичайна пристрасність. Кожний твір ставав маленьким спектаклем, адже піаністка робила невеличкі усні прелюдії до концертних номерів, а частину з них ще й доповнювала власним співом. Анжеліка грала Баха "по-східному", танго П'яцолло, п'єси турецьких композиторів і, звичайно, власні твори. Якщо розгадувати секрет надзвичайного впливу її музики на людей, можна сказати одне – вона грає серцем. Саме таке виконання спроможне запалити у відповідь серця слухачів – де б вони не жили, скільки б років не мали. На якусь мить здалося, що люди в залі наче об'єдналися в єдиний живий організм, який вібрує і співпереживає разом із хвилями музичних звуків, що лунали зі сцени. Грім овацій викликали "Лібертанго" П'яцолло, вальс "Серце", який Анжеліка присвятила старшому синові (його звуть Юрек, що перекладається як "серце"), "Маленький пастух" турецього автора Еркіна. Особливе враження справили твори самої Акбар, безпосередньо пов'язані з гострими соціальними темами – музична балада "Поодинока чинара" про долю Назима Хикмета, п'єса "Косово" про трагічні югославські події. Зворушливим моментом став і вихід на сцену Станіслава Тимченка, який зіграв твір "Камо грядеши", що написав колись після споглядань скульптур Родена.

Концерт Анжеліки Акбар в центрі культури і мистецтв КПІМожна було б багато ще розповісти – про присутніх у залі  доброзичливих турецьких студентів і співробітників турецьких представництв в Україні, про надзвичайне почуття гумору нашої героїні, про її захоплення філософією, про слухачів, які не знайшли вільного місця в залі, тож застигли у проходах біля сцени, й про типову ситуацію з технічними збоями під час трансляції кліпу. Варто зауважити, що наприкінці зустрічі увесь зал, підхопившись, довго аплодував стоячи. 

Проте краще закінчити цитуванням самої гості: "Я впевнена: головне у житті – це не голос крові або релігії чи політичних переконань. Головне – це голос серця, який не залежить ані від тіла, ані від розуму, ані від віри. Він залежить тільки від Любові, яка є в кожному з нас. Тож плекаймо мир і любов у своєму серці, створюймо острівці  умиротворіння серед хаосу життя!"

Марина Препотенська