Одним з найбільш відомих символів Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років є знаменита “Катюша” – бойова машина реактивної артилерії.
Існує багато версій походження назви цієї грізної зброї. За однією з них, вона пов’язана з індексом “К” на корпусі міномета – адже установки випускали на Воронезькому заводі імені Комінтерну, за іншою – з популярною під час Великої Вітчизняної війни однойменною піснею. Є й інші припущення. У будь-якому разі фронтовики любили давати прізвиська зброї.
Наприклад, 122-мм гаубицю М-30 прозвали “Матінкою”, 152-мм гармату-гаубицю МЛ-20 – “Ємелькою”. Та й БМ-13 спочатку іноді йменували “Раїсою Сергіївною”, у такий спосіб розшифровуючи скорочення РС (реактивний снаряд) – основний елемент “Катюші”.
…Після прийняття на озброєння авіації 82-мм реактивних снарядів класу “повітря-повітря” РС-82 (1937 р.) і 132-мм реактивних снарядів класу “повітря-земля” РС-132 (1938 р.), а також їх успішного застосування під час громадянської війни в Іспанії (1936–1939) у боротьбі проти фашистських заколотників та італо-німецьких інтервентів, Головне артилерійське управління поставило перед розробником снарядів – Реактивним науково-дослідним інститутом – завдання створення реактивної польової системи залпового вогню на основі снарядів РС-132.
Відповідно до цього завдання до літа 1939 р. інститут розробив новий 132-мм осколково-фугасний снаряд, який пізніше одержав офіційну назву М-13 і порівняно з авіаційним РС-132 мав більшу дальність польоту й більш потужну бойову частину.
Також було розроблено самохідну багатозарядну пускову установку, перший варіант якої був створений на базі двовісного вантажного автомобіля ЗІС-5 (завод імені Сталіна, п’ята модель) і мав позначення МУ-1 (механізована установка, перший зразок). Пускова установка мала 24 напрямні, встановлені на спеціальній рамі поперек поздовжньої осі автомобіля. Проведені випробування установки показали, що вона не повною мірою відповідала поставленим вимогам, адже її конструкція давала змогу робити пуск реактивних снарядів тільки поперек автомашини. При цьому існувала небезпека під час керування вогнем з кабіни автомашини від дії гарячих газів, струмені яких також пошкоджували елементи установки і дуже її розгойдували, що погіршувало купчастість стрільби. Також передбачалося заряджання пускової установки з передньої частини напрямних, що було вкрай незручно й потребувало багато часу, а автомашина ЗІС-5 при цьому мала обмежену прохідність.
З урахуванням результатів випробувань, Реактивний НДІ розробив нову пускову установку МУ-2, що у вересні 1939 р. була прийнята Головним артилерійським управлінням для полігонних випробувань.
Установка, яку було створено на базі тривісного вантажного автомобіля підвищеної прохідності ЗІС-6, мала 16 напрямних, розташованих уздовж осі автомобіля. Кожні дві напрямні з’єднувалися (спаровувалися), утворюючи єдину конструкцію, що йменувалася “спаруванням”. Як і на установці першого варіанта, для більшої стійкості під час стрільби були передбачені домкрати, але, завдяки розташуванню напрямних уздовж шасі автомашини, сили, що розгойдували пускову установку, передавалися вздовж осі машини на два центральні домкрати, розміщені поблизу центра мас машини, внаслідок чого розгойдування стало мінімальним. Заряджання установки здійснювалося із заднього кінця напрямних, що було набагато зручніше й давало змогу істотно збільшити швидкострільність. Для захисту екіпажу від гарячих газів реактивних снарядів скло кабіни закривалося броньовими відкидними щитами.
Дальність польоту снаряда М-13 масою 42 кг досягала 8470 м. Час переведення пускової установки з похідного в бойове положення складав 2–3 хвилини, кут вертикального обстрілу був у межах від 4° до 45°, а кут горизонтального обстрілу становив 20°. Усі 16 снарядів можна було випустити всього за 7–10 с. При цьому пускова установка була досить мобільною, адже вона допускала пересування в зарядженому стані зі швидкістю до 40 км/год.
У ході випробувань виявилася важлива особливість залпової стрільби реактивними снарядами: за умови одночасного розриву декількох снарядів на обмеженій площі з різних напрямків діяли ударні хвилі, додавання яких одна до одної значно збільшувало руйнівну дію кожного снаряда.
За результатами полігонних досліджень, що були закінчені в листопаді 1939 року, інституту було замовлено п’ять пускових установок для проведення військових випробувань. Ще одну установку замовило Артилерійське управління Військово-морського флоту для використання її в системі берегової оборони.
Незважаючи на очевидну ефективність реактивної артилерії, робота з її впровадження посувалась вкрай повільно. І лише напередодні Великої Вітчизняної війни, 21 червня 1941 року, на огляді зразків озброєння Червоної Армії установка була представлена керівництву ВКП(б) і Радянського уряду. Того ж дня, буквально за кілька годин до початку Великої Вітчизняної війни, було прийнято рішення про термінове розгортання серійного виробництва реактивних снарядів М-13 і пускової установки, що одержала офіційну назву БМ-13 (бойова машина 13).
Перша окрема експериментальна батарея польової реактивної артилерії в кількості сімох установок була відправлена на фронт у ніч із 1 на 2 липня 1941 р. під командуванням капітана Івана Андрійовича Фльорова (1905–1941). Своїм першим залпом о 15 годині 15 хвилин 14 липня 1941 р. батарея повністю знищила залізничний вузол Орша разом з німецькими ешелонами, що перебували на ньому.
Виняткова ефективність дій батареї капітана І.А. Фльорова й сформованих слідом за нею ще семи таких батарей сприяла швидкому нарощуванню темпів виробництва реактивного озброєння. У міру надходження бойової техніки від промисловості почалося формування полків реактивної артилерії, один залп кожного з яких складав 576 снарядів. При цьому жива сила й бойова техніка противника знищувалися на площі понад один квадратний кілометр! Офіційно полки називалися гвардійськими мінометними полками артилерії резерву Верховного Головнокомандування.
Цікаво, що якщо високе звання “гвардійський” під час Великої Вітчизняної війни надавалося військовим формуванням за масовий героїзм, мужність і високу військову майстерність, проявлені безпосередньо в боях, то частинам реактивної артилерії вже з осені 1941 року гвардійське звання присвоювалося під час їх формування. Цим підкреслювалося величезне значення реактивної артилерії як потужної зброї, а також особлива відповідальність особового складу за виконання бойових завдань.
Потрібно зазначити, що установки були настільки засекречені, що навіть заборонялося використовувати звичні для традиційного артилерійського озброєння команди “плі”, “вогонь”, “залп”. Замість цих команд застосовували слова “співай” або “грай” (що, можливо, також було пов’язано з піснею “Катюша”). Та й для нашої піхоти залп “катюш” був найприємнішою музикою, на відміну від ворога, який також на музичний лад називав їх “сталінськими органами” (через потужне приголомшливе ревіння, що виникало під час запуску снарядів).
…У зв’язку з тим, що виробництво пускових установок БМ-13 у терміновому порядку було розгорнуто на кількох підприємствах, які мали різні виробничі можливості, в конструкцію установки вносили певні зміни, обумовлені прийнятим на цих підприємствах технологічним процесом виробництва. Крім того, на стадії розгортання серійного виробництва пускової установки конструктори внесли до її конструкції цілу низку змін. Найважливішою з них була заміна напрямних типу “спарка” на більш досконалу напрямну типу “балка”.
Таким чином, протягом перших двох років війни використовувалося до десяти різновидів пускової установки БМ-13, що ускладнювало навчання особового складу гвардійських мінометних частин і негативно позначалося на експлуатації бойової техніки. Через це було розроблено й у квітні 1943 року прийнято на озброєння уніфіковану (нормалізовану) пускову установку БМ-13Н. Створена конструкція дозволила зменшити трудомісткість, час виготовлення й вартість пускових установок. Масу артилерійської частини було знижено на 250 кг, а вартість – більш ніж на 20 %.
Істотно були підвищені й бойові та експлуатаційні характеристики установки. За рахунок введення бронювання бензобака, бензопроводу, бокових і задніх стінок кабіни водія була підвищена живучість пускових установок у бойових умовах. Також було збільшено сектор обстрілу, підвищено стійкість пускової установки в похідному положенні, удосконалено піднімальний і поворотний механізми.
Як і БМ-13, бойова машина БМ-13Н могла вести вогонь реактивними снарядами М-13, а також реактивними снарядами М-20, що надійшли на озброєння в червні 1942 р. Реактивний снаряд М-20 був єдиним фугасним снарядом калібру 132 мм. Масу вибухової речовини в його бойовій частині було збільшено до 18,4 кг порівняно з 4,9 кг у снаряда М-13, завдяки чому снаряди М-20 успішно використовувалися для руйнування польових укріплень противника. Недоліками нового снаряда були недостатня дальність стрільби (трохи більше 5 км) і те, що через велику довжину їх можна було запускати тільки з верхніх напрямних бойових машин, що вдвічі зменшувало масу залпу. Тому після розроблення більш потужних фугасних реактивних снарядів М-30 і М-31 снаряд М-20 було знято з виробництва.
Більше вдалим виявився призначений для бойових машин БМ-13 і БМ-13Н прийнятий на озброєння у квітні 1944 року реактивний снаряд М-13-УК (поліпшеної купчастості). Проведені ще в 30-ті роки дослідження показали, що купчастість опереного реактивного снаряда можна підвищити за рахунок його повільного обертання під час польоту. Для цього в передній частині снаряда М-13 було виконано 12 тангенціально розташованих отворів, крізь які під час роботи ракетного двигуна виходила частина порохових газів, чим забезпечувалося обертання снаряда. Хоча дальність польоту снаряда при цьому трохи зменшилася (до 7,9 км), поліпшення купчастості сприяло зростанню щільності вогню втричі, порівняно зі снарядами М-13.
Також істотним фактором, що підвищив тактичну мобільність частин реактивної артилерії, озброєних установками БМ-13Н, було те, що в якості шасі для пускової установки був використаний потужний американський вантажний автомобіль “Студебеккер US 6x6”, що поставчався в СРСР по ленд-лізу. Цей автомобіль мав підвищену прохідність, що забезпечувалася потужним двигуном, трьома привідними осями (колісна формула 6х6), демультиплікатором, лебідкою для самовитягування, а також високим розташуванням усіх частин і механізмів, чутливих до дії води.
Створенням пускової установки БМ-13Н було остаточно завершено відпрацювання серійної бойової машини БМ-13. У такому вигляді вона і провоювала до кінця війни. При цьому на 1 травня 1945 року у військах була 3081 одиниця бойових машин реактивної артилерії різних моделей.
…У повоєнні роки з урахуванням величезного досвіду бойового застосування перших зразків реактивної артилерії вітчизняною промисловістю були розроблені ще більш потужні нащадки знаменитої “Катюші”: “Град”, “Ураган”, “Смерч”, “Прима”, які сьогодні є одним з найбільш переконливих засобів стримування деяких гарячих голів. Адже всі розуміють: той, хто з мечем до нас прийде, той отримає такого “ляпаса”, в тому числі і від послідовників “Катюші”, від якого він ще довго не оговтається.