Рівно 500 років тому в невеличкому тосканському місті Ареццо народився Джорджо Вазарі – автор славнозвісних "Життєписів  найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів". Цій книзі судилося довге, а можливо й вічне, життя, бо допоки житиме людство, вона залишиться одним з головних джерел інформації про видатних діячів епохи Відродження. Зауважимо принагідно, що саме Вазарі й запровадив термін "Відродження" ("Rinascita").

Ця  книга – напевно перша в історії людства мистецтвознавча праця. В ній Вазарі визначив основні риси відомих тоді мистецьких стилів і використав метод стилістичного аналізу, заклавши засади мистецтвознавства як науки. Понад те, в ній він запропонував періодизацію цієї епохи від Передвідродження (Проторенесансу) і Раннього Відродження до Високого Відродження. Лише період Пізнього Відродження ним не був окреслений, але це зрозуміло – він жив у ті часи й не міг передбачити подальшого перебігу культурного розвитку, а отже – і того, коли й чим закінчиться цей славний період в історії Європи.

Перше видання книги Вазарі побачило світ у 1550 році у Флоренції. В ньому було вміщено 133 біографії митців – від видатного живописця Проторенесансу Джованні Чимабуе до сучасника і вчителя Вазарі Мікеланджело Буонарроті. Друге – за 18 років, після суттєвої переробки та значних доповнень. Саме це видання 1568 року стало основою для подальших перевидань і перекладів аж до нашого часу. В ньому було подано вже 161 біографію видатних діячів Ренесансу як його початків, так і сучасників автора. До життєписів було додано теоретичний трактат "Вступ до трьох мистецтв малюнка, а саме: архітектури, живопису і скульптури" та ще кілька  статей.

Проте цінність праці Вазарі полягає не тільки і не стільки в теоретичних міркуваннях. Головним у ній є на диво цікаво і живою мовою тих часів написані біографії його великих сучасників і попередників, описи їх творів і розповіді про обставини (часом доволі складні чи заплутані) їх створення.

Але цікаві вони не лише як свідчення становлення і розвитку образотворчих мистецтв на території середньовічної Італії впродовж кількох століть, а й як надзвичайно інформативні джерела до історії техніки та прикладної науки, яким би парадоксальним не здавалося це твердження читачеві. Річ у тім, що проектуванням, спорудженням і оздобленням будинків у ті часи займалися одні й ті самі особи – люди, які володіли багатьма фахами. Вони були й архітекторами, і художниками, і ремісниками, і механіками, і винахідниками. Ознакою епохи був нерозривний зв'язок художньої творчості з технічною діяльністю. Понад те, професія художника вважалася однією з ремісничих, і її представники нічим не відрізнялися від представників інших професійних груп. Як і всі, вони організовувалися у цехові структури з відповідними статутами й системою порядкування. Інколи вони не мали власних цехів і входили до інших. Наприклад, у деяких містах архітектори і скульптори входили до цеху мулярів, а живописці – до цеху аптекарів, оскільки самотужки виготовляли свої фарби.

Не дивно, що й Вазарі не міг, та й не прагнув обійти цієї сторони творчості своїх героїв. Власне, він і не міг би вчинити інакше: інженерна діяльність була невід'ємною частиною їхнього життя. А часом – і головною.

Так, серед біографій, розміщених в "Життєписах…", є оповідь про Леон-Баттісту Альберті (1404 – 1472), флорентійського архітектора, геометра і математика, винахідника камери-обскури, автора класичного десятитомного трактату "Про архітектуру", в якому була узагальнена вся відома тоді Заходу практика будівництва і теоретично обґрунтовані принципи тогочасної архітектури.

Інший видатний персонаж книги – Філіппо Брунеллескі (1377 – 1446) – найвизначніший з італійських архітекторів, інженер і скульптор, який є автором кількох архітектурних перлин, що радують зір людей і служать їм до сьогодні. Брунеллескі був і будівничим купола собору Санта Маріа дель Фйоре у Флоренції – видатної інженерної споруди того часу (внутрішній діаметр купола 42 метри, висота від підлоги собору 114,36 метрів). При його спорудженні Брунеллескі мав вирішити низку складних технічних завдань, з чим блискуче впорався. У своїй книзі Джорджо Вазарі докладно описав обставини спорудження цього купола: конкурс серед майстрів з різних країв на право виконувати це замовлення; розробку проекту; найдрібніші особливості його конструкції і технології спорудження; навіть використання розробленого  Брунеллескі механізму для підіймання вантажів за допомогою противаги і коліс, які крутив один віл замість шести пар.

Поміж героїв "Життєписів…" є не тільки живописці, архітектори і скульптори. Один з них – флорентійський інженер Франческа д'Анджело Чекка (1447–1488), який виконував численні замовлення по укріпленню тосканських міст. Розповідь про нього цікава описом майже забутої галузі мистецтва епохи Відродження – особливого оформлення релігійних свят та процесій, дуже популярних у середньовічних європейських містах. Чекка був визнаним майстром таких речей, тож у книзі були докладно описані розроблені ним механічні пристрої, які "оживляли" фігури святих і навіть дозволяли "розігрувати" за їхньою участю нескладні сценки. Цікаво, що ці  "хмари" (за визначенням Вазарі) могли бути не лише стаціонарними, але й такими, які могли переносити учасники урочистої ходи.

Ну і, звичайно, неймовірно цінною є оповідь про найвизначнішого діяча епохи Відродження, геніального художника, інженера, вченого, музиканта, теоретика мистецтв і літератора Леонардо да Вінчі (1459 – 1519) – "дивну і небесну людину", як називає його сам Вазарі. Готуючи цей життєпис, він користувався розповідями і відгуками людей, які були особисто знайомі з великим майстром, отож текст рясніє дорогоцінними деталями, які з часом неодмінно були б безслідно втраченими. З нього ми дізнаємося, що вже в дитинстві Леонардо досконало володів принципами лічби на абаку (далекому попереднику комп'ютера), що інтерес до науки і техніки він набув у майстерні свого вчителя Андреа Верроккйо – вже тоді він, як писав Вазарі, "малював машини, що рухаються силою води", що згодом "щодня робив він моделі й креслення, щоб показати, як можна легко зносити гори або прокопувати їх від однієї долини до другої, як за допомогою підойм, кранів і гвинтів підіймати і переносити дуже важкі речі…".

Титульний лист першого видання    "Життєписів…"  Д. ВазаріЗвісно, не забув Джорджо Вазарі включити до книги і власний життєпис. Утім, право на це він, безумовно, мав: Вазарі є автором архітектурного ансамблю галереї Уффіці (всесвітньо відомий музей у Флоренції), критого переходу від палаццо Пітті до палаццо Веккйо, що тягнувся мало не крізь половину тодішньої Флоренції (відомого туристам як коридор Вазарі), церкви Санто Фйоре е Лучілла в його рідному місті Ареццо; виконував величезну кількість замовлень як живописець, хоча його слава в цій царині й не була такою значною; залишив по собі цікаві зразки декоративного мистецтва. Однак найзначнішим твором Вазарі є, все ж таки, напевно, "Життєписи  найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів". Поза сумнівами, успіх, чи, радше, надзвичайно високі літературні та наукові якості цієї праці були визначені не лише талантом, але й життєвим досвідом її автора, тож варто хоча б побіжно торкнутися його біографії.

Джорджо Вазарі (1511 – 1574) народився в сім'ї ремісника-гончара, звідси, до речі, і його прізвище ("vasa" італійською – посудина). Ремісниками були і його дід та прадід. Від традицій цієї трудової сім'ї – повага й цікавість Вазарі до практичної діяльності та професійних знань. А ще – живий розмовний стиль, яскрава народна мова його літературних творів. Рано втративши батька, Вазарі змушений був узяти на себе утримання трьох сестер і двох братів, що змусило його шукати вигідної роботи. Деякий час він навчався у Флоренції ювелірному мистецтву, вчився живопису у відомого тоді художника Россо і навіть, за його словами, у Мікеланджело. Сімнадцятирічним юнаком привернув до себе увагу кардинала Іпполіто Медичі, і з того часу назавжди  пов'язав себе з відомою своїми багатствами і впливовістю тосканською родиною, яка відгравала дуже значну роль у житті середньовічної Італії, дала кілька правителів Флоренції і, врешті-решт, перетворила це місто-державу з республіки на сеньйорію. У 1563 році став засновником Флорентійської академії малюнка. Закінчив придворну кар'єру кавалером ордена Святого Петра, багатим поміщиком і домовласником. А ще – видатним архітектором, істориком, теоретиком мистецтва і письменником – автором великої книги.

Дмитро Стефанович

  1. Титульний лист першого видання "Життєписів…"  Д. Вазарі
  2. Коридор Вазарі у Флоренції, споруджений у 1565 р.