Ніна Яківна Авербух, випускниця КПІ 1947 року, учениця, друг сім’ї С.І.Тетельбаума і його колега по спецвиробництву №2 (єдина жінка в колективі!). Переживши евакуацію, втрату рідних, боротьбу з “космополітизмом”, вона захистила кандидатську і закінчила свій трудовий шлях головним спеціалістом із захисту комунікацій від корозії Міністерства комунального господарства України. Незважаючи на поважний вік (майже 85), Ніна Яківна веде активний спосіб життя, займається спортом, подорожує, виступає з розповідями про корифеїв науки, з ким довелося працювати, зустрічається зі студентами, зокрема, люб’язно погодилася відвідати редакцію “КП” і розповісти про минуле.
Молодий професор
Під керівництвом Семена Ісаковича я почала працювати з жовтня 1941-го: секретарем деканату, лаборантом, техніком, інженером-експериментатором спецвиробництва. У 1941-му КПІ діяв у складі Середньоазіатського індустріального інституту, і Семен Ісакович очолив спецфакультет. Так назвали радіофак із метою збереження секретності. Оскільки це був єдиний з усіх факультетів усіх вузів регіону, що давав бронь своїм студентам і співробітникам, навчалися там виключно юнаки, багато було військових, комісованих після поранення. Тетельбаум одягався дуже скромно: полотняні штани, сандалі, теніска. Серед бравих вояків, які “стріляли” в нього куриво на ганку інституту, не підозрюючи, хто перед ними, Семен Ісакович виглядав зовсім не солідно. Та яким же було їх здивування, коли згодом бачили професора за викладацькою кафедрою.
Зі студентами проф. Тетельбаум тримався дуже демократично. На екзаменах дозволяв користуватися конспектами та підручниками, говорив: якщо студент у стресовій ситуації за якихось півгодини розбереться у питаннях білета, то зможе потім впевнено орієнтуватися в напружених обставинах, будучи спеціалістом. Його предмет “Радіопередавальні пристрої” четвертокурсники вважали дуже складним. Іноді студенти навіть переходили на інші спеціальності, щоб не складати його. Але навіть за двійку на іспиті на викладача не ображалися: він був дуже коректним із підопічними – два співрозмовники з’ясували, що один знає предмет, а інший – ні, зафіксували це у відомості й розійшлися – ні сліз, ні образ.
Говорив Семен Ісакович цікаво, до того ж гарною мовою, як диктор радіо. Але... перших 15 хвилин лекції. Далі захоплювався, починав говорити швидко, встигнути за його думкою було геть неможливо. Доводилося студентам зупиняти свого лектора. І знову картина повторювалася: хвилин 15 чіткої академічної мови – і політ думки, за яким студенти не завжди встигали.
До речі, здається, не було такої галузі науки, мистецтва, в якій би він не розбирався досконально. Яка б тема не обговорювалася за участю Семена Ісаковича, здавалося, що він дипломований фахівець саме в цій галузі.
Керівник спецвиробництва
Одночасно вчений очолював лабораторію, так зване спецвиробництво №2, де займалися військовими розробками (до речі, таку назву воно ще деякий час мало в Києві після повернення інституту). Керівник вирізнявся неймовірною працездатністю. Мешкали евакуйовані з Києва далеко від центру, де знаходився інститут. В лабораторії засиджувалися далеко за північ. Та вже на восьму ранку Семен Ісакович з’являвся з чернетками нових схем і розрахунків. На запитання: “Коли ж ви встигли?” лунала відповідь: “Та після другої ще багато часу”.
Семен Ісакович був людиною освіченою, широкоерудованою. Іноді на виробництві ні технолог, ні робітник не знали, як виготовляти якусь деталь – приходив Тетельбаум, показував і пояснював. Здавалося, в його роботі не було дрібниць, яких би він не знав. Колеги Семена Ісаковича й нині переповідають свої враження від роботи з ним: коли той звертався з конкретним запитанням, хотілося витягнути руки по швах і відрапортувати. Він не терпів пустопорожніх розмов – перебивав співрозмовника навідним питанням, якщо і після цього відповідь не була діловою і по суті – переривав бесіду.
За розробку першого в СРСР радіолокатора у 1944-му С.І.Тетельбаум – людина цивільна – був удостоєний бойового ордена Червоної Зірки.
Почерк
У Семена Ісаковича мені доводилося займатися і діловодством, оформляти наукові звіти. А почерк у нього був такий, що часом він і сам не міг розшифрувати ту чи іншу групу знаків (буквами це не можна назвати навіть з великою натяжкою). Приміром, такі діалоги відбувалися дуже часто. Запитую: “Це яке слово?” – “Антена”. – “Так не підходить за контекстом”. – “Тоді “аналогічно”. “А чого стосується це “аналогічно”?” – “Та ви вже самі розберіться”.
Пам’ятаю якось, головний редактор стінгазети доцент ММФ Т.В.Путята мало не зі сльозами зверталася до всіх допомогти роздрукувати допис Семена Ісаковича. Або інший випадок. Для святкування ювілею О.С.Попова створили республіканську комісію під керівництвом Тетельбаума. Заходжу до приймальні директора інституту кіноінженерів, а секретарка в розпачі. Йде робоче засідання ювілейної комісії, потрібно надрукувати проект рішення, а текст розібрати практично неможливо, бо написаний він Тетельбаумом. Довелося сісти за
“Ундервуд” і швиденько “відстукати” документ. А вже за кілька хвилин із кабінету вибіг Семен Ісакович із віддрукованим текстом – дуже хотілося йому подивитися, хто зміг прочитати його почерк, і запросити до себе на роботу. Яким же було його “розчарування”, коли побачив знайоме обличчя.
Наставництво
Звертаючи погляд у минуле, здається: все краще, чому навчилася, то завдяки С.І.Тетельбауму. Він завертав мої перші креслення, а то були антенні вузли бойових літаків, учив оформляти плакати до виступів, показував, як загостреним сірником, умоченим у туш, писати формули тощо. Коли в 1948-му мені запропонували в Кіноінженерному інституті новий для мене напрям роботи, хвилювалася – чи впораюся. На що Семен Ісакович обурено заявив: навіщо ж я возився з вами сім років, якщо ви не в змозі оволодіти новим напрямом. А вже через 2 роки, працюючи асистентом кафедри електротехніки і заміняючи викладача, я читала студентам лекції з ТОЕ. І це завдяки впевненості Семена Ісаковича у моїх здібностях.
При подальшому працевлаштуванні найкращою рекомендацією для мене були не документи про освіту і трудова книжка, а той факт, що я працювала під керівництвом С.І.Тетельбаума.
Життя яке воно є
Семен Ісакович захоплювався різними ідеями, які не завжди діставали втілення. На початку 50-х його родич із Ленінграда, доктор наук, видав науково-фантастичний роман. Тетельбаум все пропонував: “А чому б і нам не спробувати?”
У 1946 році для науковців Києва виділили десять “Москвичів”. Один дістався Семену Ісаковичу. Але водійські права він отримати не зміг. На запитання “Як працює магнето?” він списав сторінку формулами і геть задурив голову екзаменатору. Так і їздив увесь час із водієм.
У Семена Ісаковича був моторний човен. У восени 1958-го він організував для колег виїзд на природу (на Труханів острів). Погода стояла холодна, хвиля не давала пристати до берега. Тоді Семен Ісакович не довго думаючи роздягнувся, скочив у воду і підтяг човна. Він ніколи не скаржився на здоров’я, в середині 50-х захопився підводним плаванням.
Тим неймовірнішою стала звістка про його смерть. Вона застала мене 26 листопада в Західній Україні, де перебувала у відрядженні. Біля облвиконкому вивішували свіжі газети. І в одній з них прочитала: передчасно пішов із життя видатний вчений... Майнула думка: можливо, однофамілець, а далі – порожнеча. Отямилася сидячи на снігу біля того стенда, колеги термосили мене, щось говорили.
Стільки років пройшло, але не змирився розум із великою несправедливістю, коли кращі йдуть у вічність передчасно.