Євген Георгійович Таранченко (1940 - 2005) - викладач, людина чесна, сумлінна. Він був небагатослівним, стриманим, надавав перевагу вчинкам, а не пустим балачкам.
Більша частина науково-творчого й педагогічного життя Євгена Георгійовича пройшла в Національному політехнічному університеті. Сюди прийшов він молодим, енергійним фахівцем-практиком; тут захистив свою неординарну кандидатську дисертацію, професійно зростав від викладача до доцента, провідного спеціаліста з питань системного аналізу, управління, програмування та ін.
Таких людей дехто називає скромними, що в наш прагматичний, жорстокий час інколи звучить більше як вада, аніж чеснота.
Проте Євген Георгійович Таранченко був не просто скромною людиною. Насамперед, він був уособленням справжнього Інтелігента, для якого категорії Порядності, Честі, Сумління є не пустопорожніми фразами, а нормою і способом життя. Саме ці духовні настанови перейняв він від своїх батьків. Народився Є.Г.Таранченко напередодні війни у Києві, в родині відомого хорового диригента Юрія Таранченка. Від Бога Євген Георгійович був наділений багатьма талантами. Він міг стати мистецтвознавцем, бо мав природне відчуття смаку, кольору, гармонії краси. Володів тонким музичним слухом, чудовим голосом і пластикою рук. Мав бути прекрасним піаністом, бо навчався гри на фортепіано в одного з найкращих київських піаністів Б. Щупака. Уже тоді естетичні смаки Є.Г.Таранченка формувалися в особливому мистецько-творчому оточенні сім'ї, куди входили композитори Борис Лятошинський, брати Платон і Георгій Майбороди, співак Борис Гмиря, художники Михайло Дерегус і Катерина Білокур.
Позаяк аналітичний розум Євгена Георгійовича, прагнення в усьому дійти до сутності явищ брали своє. Після довгих розмірковувань він обирає технічні науки. На цей вибір, безперечно, вплинуло загальне захоплення відкриттями науково-технічної революції 50-х – початку 60-х років, які оволоділи нашим тогочасним суспільством. Блискуче закінчивши київську середню школу № 92 – відому “кузню” української інтелігенції, – один з небагатьох одержав золоту медаль, вступив на факультет електрифікації Національної сільськогосподарської академії.
Як і більшість його друзів, Євген Георгійович належав до особливого покоління дітей війни. Вони входили у життя, будучи зовсім юними. Але сувора школа війни і повоєнних років рано зробили їх дорослими, наділила великим соціальним досвідом. Разом зі своїми ровесниками, Євген Георгійович пройшов крізь тяжкі голодні будні далекої евакуації, радісно-переможну відбудову Хрещатика, романтику освоєння цілинних земель, палкі дискусії між “фізиками і ліриками”. Їх власна біографія була біографією України другої половини ХХ ст. Нетривала хрущовська відлига сколихнула їхню молодечу енергію, сформувала безкомпромісність громадянської позиції, почуття відповідальності за власні слова і вчинки. Відтепер кожний їх крок був ніби освячений романтичною вірою в демократичні ідеали, любов'ю до людини. Таким був і залишився Євген Георгійович. Від своїх вчителів і родини перейняв він необхідність постійного самовдосконалення, високого професіоналізму. Здавалося б, більш як 30-річний викладацький досвід давав йому право читати свої курси по “наїждженій колії”. Проте високі критерії, які він висував до студентів і, насамперед, до самого себе, спонукали його постійно багато годин проводити в бібліотеках, готуватися до кожної лекції чи практичного заняття. На його письмовому столі залишилися великі стоси написаних ним конспектів лекцій, методичних розробок, плани нових курсів. До своїх численних студентів ставився вимогливо, з великою повагою, вбачаючи в кожному з них особистість. Як куратор опікувався проблемами кожного, готовий був завжди прийти на допомогу. В разі необхідності – переконував, іноді – сварив. Але завжди був доброзичливим, справедливим. За це поважали і любили Є.Г. Таранченка студенти. Ці ж якості цінували в ньому і колеги. Недарма упродовж багатьох років обирали його до профспілкового комітету, роботу в якому Євген Георгійович вважав не менш важливою. Він був чуйним і уважним до кожного члена колективу, пам'ятав про кожного ветерана, переймався найдрібнішими питаннями побуту, здоров'я, нікого не забував ні в радості, ні в горі. У розмові з ним кожний знаходив підтримку й допомогу. Таким же чуйним він був і у своїй сім'ї, родинному колі.
А ще свято любив Україну, був справжнім, а не галасливим патріотом. Ще задовго до усіляких наказів одним з перших у вузі почав свідомо застосовувати у своїх лекціях тоді ще мало розроблений український науково-технологічний апарат.
Досконало знав нашу історію, культуру, був енциклопедично освіченою людиною. Багато років збирав свою унікальну кількатисячну бібліотеку, де не було випадкових книжок і якій міг би позаздрити будь-який колекціонер.
Розраду і спокій знаходив не тільки в книжках, а наодинці з природою. Чимало мандрував Україною, усамітнювався на риболовлі в улюбленій Конча-Заспі. Знав і любив трави, квіти, дерева і птахів. Шанував народні звичаї й обряди, багато розповідав про них. В останні роки став активістом товариства “Просвіта”, де знайшов своїх однодумців...
... Ще сімнадцятирічним юнаком Євген Георгійович разом з матір'ю та молодшим братом у складі української делегації побував на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві – події по тих часах вражаючій, яка асоціювалася в постсталінські роки з проривом до нових норм людського співбуття. Там одержав значок із зображенням голуба, що стрімко злітав у небо. Цей значок Євген Георгійович ще довго потім носив і дбайливо зберігав, як символ свободи і краси юнацького поривання.
Нині, подібно до цього світлого птаха, він і сам раптово відлетів у кращі світи, аби там знайти вічний спокій. Нам же лишив по собі добру пам'ять і глибоку вдячність. А головне – настанову бути чуйними, людяними, берегти одне одного.