Таку назву має збірочка поезій Івана Григоровича Черниша – д.т.н., професора кафедри високотемпературних матеріалів та порошкової металургії ІФФ (з 2000 р.).
Автор присвятив її річниці незалежності України й вибрав епіграфом чудові слова:
Свою любов до тебе, Україно,
Я пронесу через усі роки життя.
Не схибну я, не зраджу і не кину,
А все зроблю, щоб гідним буть твого ім’я.
Іван Григорович – випускник університету ім. Т.Шевченка, автор понад 200 друкованих праць та публікацій в міській пресі. Він був одним із організаторів Університету хімії поверхні НАН України, завідував там відділом, був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС.
Із циклу “Рідний край”
* * *
Рожеві мальви біля тину
І вишні в білому вбранні
Не зраджу вас я до загину,
О, як же милі ви мені.
Роки минають за роками,
Багато йде у забуття.
Стежки стають тепер шляхами,
А зорі – вічністю життя.
Ну як мені забути диво –
Отой вишневий рідний край,
Де місяць так дививсь ревниво
На наш земний вкраїнський рай.
Рідний край
Із-за обрію сонце встає,
Небосхил плом’яніє рожево.
І ранкова роса виграє,
Пишно квітнуть сади яблуневі.
Вже щебечуть веселі птахи,
Повернувшись до рідного гаю.
Мені душу хвилює завжди
Кожне слово із рідного краю.
Повертають мене в рідний край
Солов’їні пісні і багрянець заграв.
Повертає мене в рідний край
Запах скошених трав,
Запах скошених трав...
Як в дитинстві я в поле піду,
І схід сонця там буду стрічати,
І доріжку оту я знайду,
По якій на роботу йшла мати.
Де низенько стелився туман
У відлунні ранкового гаю,
Де весняні хліба колихав
Вітерець мого рідного краю.
Повертають мене в рідний край
Оксамит і полів, і весняних отав.
Повертає мене в рідний край
Запах скошених трав,
Запах скошених трав...
* * *
Знов мою душу пісня бентеже,
Серцем я лину до синіх небес.
Зоряне небо – диво безмежне,
Квіти земнії – чудо з чудес.
Мати Природо і Мати земная!
Ви не розгадані сотні віків.
Божая Мати – Мати святая,
Ви ж, моя мамо, квітка полів.
Ген понад степом, у простір космічний
Ніжно зліта зачарований спів.
Ти безкінечна, Природо, і вічна,
Вічними будуть квіти полів.
Знов мою душу пісня бентеже,
Серцем я лину до синіх небес.
Зоряне небо – диво безмежне,
Квіти земнії – чудо з чудес.
* * *
Погожий ранок у Надвірній,
Синіють гори в далині.
Чи я зустріну друзів вірних
У прикарпатській стороні?
Чи зрозуміють мою душу,
Мої думки і почуття?
Чи я оправдуватись мушу,
Що східна сторона моя?
Хіба Вкраїна не соборна?
Хіба про це ніхто не знав?
Державність йшла вже від Аскольда,
Богдан за неї воював.
Вкраїна наша є єдина,
І схід, і захід – це ж одне,
Бо де Тарасова родина,
Там щира правда оживе.
Господня воля об’єднала,
Хоч на Голгофу йшов нарід.
Державність довго прозріває,
За неї на тортури йдіть!
Безхмарне небо беззаконня
Ще над Вкраїною цвіте,
Та сила Духа, Божа воля
Цю нечисть прахом занесе.
І лиш святе, то справді вірне,
І лиш духовність по мені.
Погожий ранок у Надвірній,
Синіють гори вдалині.
Із циклу “Ліричні акорди”
Києве милий
Сяють вогнями проспекти й майдани,
На небосхилі вечірня зоря.
Свічі запалені – квітнуть каштани,
Весело грають хвилі Дніпра.
В шатах зелених замріяні схили.
Пливуть, пропливають над ними віки
Києве древній, Києве милий,
В серці моєму ти назавжди.
Вились у небо бані Софії,
Золото Лаври сія вдалині.
Свічі каштанів – і мрії, й надії,
Щедрий дарунок квітучій весні.
Пращури в спадок нам залишили
Вулиць стрімких тополині ряди.
Києве древній, Києве милий,
В серці моєму ти назавжди.
* * *
Ой чого ти, сонце, червоно сідаєш?
Ой чого, козаче, пісень не співаєш?
Ой чого ти, вітре, та хмар не розгониш?
Моя милая дівчино, не з тим ти говориш.
Ой, слова його солодкі та хитрії очі.
Не вір, милая, не вір, не вір проти ночі.
Та не слухала нікого молода дівчина,
А він посміявся та й її покинув.
Отакая гірка доля її вже настигла,
І зів’яла немов квітка, розцвісти не
встигла.
Ой чого ти, сонце, червоно сідаєш?
Ой чого, козаче, пісень не співаєш?
Ой чого ти, вітре, та хмар не розгониш?
Ой чого, козаче, та сумненький ходиш?
Лебедине зізнання
Раїсі та Миколі Кириченкам
Над полями веселкою грає
Незрівнянна весняна блакить.
Пара лебедів в небо злітає
І до сонця сміливо летить.
Лине вдаль лебедине зізнання
Над зеленим верхів’ям дібров.
Я – твоє незрадливе кохання,
Я – твоя незрадлива любов.
Білі лебеді – птаха від Бога,
Білі лебеді – птаха свята.
В її серці любов і тривога,
Їй належить і небо й земля.
Чути знов лебедине зізнання
Над зеленим верхів’ям дібров.
Я – твоє незрадливе кохання,
Я – твоя незрадлива любов.
* * *
З’явись у сні, моя красуне,
Усмішку милу подаруй.
Світанок сутінки розсуне,
Мене ти палко поцілуй.
Розплющ ти очі свої карі,
Поглянь на вранішню красу,
Де синє марево туманів
П’є діамантову росу.
Пташина пісня серце гріє
І кличе у космічну вись.
О Боже милий, люд наш мріє,
Щоб ти за нього заступивсь.
Мрія
В обіймах сонця літо йде,
Жарке проміння землю гріє.
Над нами небо голубе,
Про весну знову мріє.
Кущі жасмину зацвіли,
Духм’яно пахнуть білі квіти.
А ти жаданий мій іди –
Цілунком будеш стрітий.
В твої обійма я впаду,
Мов птах заб’юся у знемозі,
Солодку млість лише збагну
В очах щасливі сльози.
Коханий мій, люби мене,
Мою дівочу вроду,
Бо серце знов ту мить зове,
З тобою зустрічі я хочу.
В обіймах сонця літо йде,
Жарке проміння землю гріє.
Дарує небо голубе
Свої космічні мрії.
Хризантеми
А мені печаль туманить очі,
Відлітають в ірій журавлі.
Квіти запізнілі пестить осінь,
Білі квіти рідної землі.
Хризантеми, білі хризантеми,
Нарядили осінь, як весну.
Хризантеми, білі хризантеми,
Щось мені сьогодні не до сну.
У задумі ліс стоїть багряний,
В місячному сяйві голубінь.
Під пташиний окрик на світанні
Промайнула журавлина тінь.
Хризантеми, білі хризантеми,
Вже на дворі осінь – не весна.
Хризантеми, білі хризантеми,
Незабаром стрінеться зима.
Віхола закружить гордовито
Та й засніжить всі наші поля.
Не один десяток вже прожито
І на скронях в мене сивина.
Хризантеми, білі хризантеми,
Нарядили осінь, як весну.
Хризантеми, білі хризантеми,
Спогади про вас я бережу.
* * *
Двадцять років промайнуло,
А наче вчора це було:
Пісень співали на весіллі,
А танцювали... аж гуло!
Той день, як марево далеке,
З весняних соняшних полів.
Не забарились лиш лелеки
Нам принести аж двох синів.
Та швидкоплинні дні минають,
Назад немає вороття.
Лиш наші діти підростають,
І скронь торкнулась сивина...
Були і радість, і тривоги,
Та нас манили у життя
Надій несходжені дороги
І мрій солодких забуття.
* * *
Обійстя розкидані в горах.
Тепліє там вогник життя.
Віки промайнуть, а ніколи
Не зміниться звичай буття.
Не зрадить гуцул свого краю,
Не кине його назавжди.
Розлука завдасть йому жалю
І прийдуть до нього у сни:
Смерічки стрункі й полонини,
І небо блакитне над ним,
Погожої літньої днини
Видніється синь верховин.
Обійстя розкидані в горах,
Тепліє там вогник життя.
Віки промайнуть, а ніколи
Не зміниться звичай буття.