Кожен народ має своїх геніїв, і кожний народ має право на їх вшанування – чи може, здавалося б, бути інакше? Проте століття української бездержавності дали немало свідчень того, що таке вшанування влада може розцінювати як злочин. Одне з найяскравіших припадає на рік 1914.
Готуватися до сторіччя Тараса Шевченка українці Російської імперії почали задовго до ювілейних днів. Особливо активно підготовчу роботу до вшанування пам'яті Великого Кобзаря проводили київські громадські діячі, науковці, вчителі народних училищ, журналісти, і, звісно ж, студенти. Ще за кілька місяців до ювілейної дати в київських газетах почали з'являтися матеріали, присвячені цій події. У стовпчиках хронік щодня друкувалися повідомлення про заходи і кроки навчальних закладів, громадських об'єднань, театрів, гуртків щодо організації урочистостей, перевидання літературних творів та альбомів малюнків Шевченка, постановки вистав і концертів тощо.
Проте не залишилися байдужими до цієї дати й провладні та відверто чорносотенні видання. З номера в номер почали публікуватися брехливі й, найчастіше, безглузді статті та замітки, що паплюжили творчість і саму пам'ять Кобзаря та звинувачували українську спільноту в підготовці на 25–26 лютого (тобто на 9–10 березня за новим стилем, на які припадають день народження і день смерті Т.Г.Шевченка) "гайдамацького повстання". "Чесні російські патріоти" не обмежувалися лише газетною полемікою. До органів центральної влади імперії брудним потоком линули доноси на "мазепинців"-сепаратистів та їхню підривну діяльність. Відповідь не забарилася. У січні 1914 року міністр внутрішніх справ Микола Маклаков підписав циркуляр, яким по всіх губерніях імперії заборонив "публичные чествования малороссийского писателя Тараса Шевченко", всілякі його публічні вшанування та видання і поширення "тенденційної літератури".
Не залишився осторонь і Святійший Синод: він заборонив служити у церквах 25 лютого панахиди "по рабу Божому Тарасу", які до того правилися 50 років поспіль!
Місцеві керівники різного штибу сприйняли циркуляр та відомчі розпорядчі акти як безпосереднє керівництво до дії. Попереду всіх тут було начальство київське: скажімо, попечитель київського навчального округу своїм циркуляром заборонив учням середніх навчальних закладів брати участь у будь-яких вшануваннях Шевченка, а міський інспектор народних училищ наказав вилучити з бібліотек літературу про Україну, комітет у справах друку наклав арешт на підготовлене до ювілею перевидання "Кобзаря" тощо. Заборонили навіть відправу на могилі Т. Шевченка в Каневі!
Напередодні ювілейної дати до керівництва київських вищих навчальних закладів були направлені урядові телеграми з вимогою "озаботиться надлежащими мерами обеспечить спокойствие [в] этот день".
Заборонні заходи, як це найчастіше і буває, викликали протилежний ефект. Обурювалася тепер не лише учнівська молодь, за живе зачепили й широкі маси українського населення міст та селян – "уже молитися не дають!" Однак найрадикальніше виступили представники українських громадських організацій і студентства. Зразу після виходу циркулярів було сформовано коаліційний страйковий комітет, який почав готувати панахиду, але вже не церковну, а громадську, і страйк. Начальник Київського губернського жандармського управління полковник Шредель доповідав директору Департаменту поліції Белецькому у Петербург:
"…Руководители украинского движения объединились с другими противоправительственными организациями и приступили к выработке плана устройства уличных демонстраций на 25 и 26 февраля, направив все свои усилия к привлечению к этим активным выступлениям студенчества г.Киева.
…Среди студенчества образовался особый временный комитет по организации таковых выступлений, в который вошли представители инородческих землячеств (поляков, грузин, армян и т.п.) и … приступлено к изготовлению прокламаций…"
Перші прокламації були надруковані на гектографі трьома мовами – українською, російською і польською. Але значна їх частина потрапила до рук поліції: студент, який ніс цілу пачку, за підозрілих обставин загинув, потрапивши під дачний поїзд. Отримавши такий речовий доказ, поліція і жандарми розпочали переслідування всіх більш-менш відомих їм активістів студентського руху.
Навіть епіграф прокламації ніс у собі "заклики до повалення державного ладу" – це були рядки з шевченкового "Заповіту" і поеми "Кавказ":
"Повставайте – кайдани порвіте.
Борітеся – поборете.
За вас сила, за вас воля
І правда святая!"
Сам текст також не залишав сумнівів щодо настроїв і намірів її авторів:
"Товариші! Свято столітнього народження Великого Співця демократії подвійно пригніченої соціально і національно мусить перетворитися в велику політичну демонстрацію. Ті самі, хто катували поета-мужика, а разом з ними і всі народи "од Молдованина до Фінна", заборонили свята страдника.
Ми, українські студенти, соціал-демократи, звертаємось до революційної інтелігенції та студентства всіх народів з закликом підтримати наш протест у формі одноденного політичного страйку по всіх вищих школах м. Києва.
Пам'ять людини, що кров'ю серця і тіла свого заплатила за свій революційний протест Генія, повинна бути святою для кожного, хто відчуває на собі важку руку "царів, неситих шинкарів".
Хай же в цей день об'єднаємось ми під прапором, на якому червоними літерами напишемо: ТАРАС ШЕВЧЕНКО.
Хай наша відсутність в школах в цей день буде грізним [попередженням] пануючому, божевільному націоналізмові.
Хай знають, що ми скоро гукнемо могутнє, революційно-безстрашне:
…Слава, слава
Хортам і гончим, і псарям.
І нашим батюшкам-царям.
І це організоване "слава" буде смертю для наших гнобителів.
Товариші, СТРАЙКУЙМО 25 лютого".
Зауважимо, що рядок про "пануючий, божевільний націоналізм" стосувався отого російського, дійсно божевільного шовінізму, що ним були просякнуті будь-які виступи та дії правомонархічних і чорносотенних організацій та діячів, які всіляко підтримувалися тодішньою державною владою.
Після першої прокламації були видані ще кілька. Цими листівками була обліплена їдальня Київського політехнічного інституту – головного місця зібрань студентів-активістів різноманітних рухів і громадських організацій; багато їх ходило по Університету Святого Володимира, Комерційному інституту і Вищих жіночих курсах. Поліція і жандарми збилися з ніг, намагаючись знешкодити авторів і розповсюджувачів небезпечних закликів. На квартирах і по кутках, де мешкали "неблагонадійні" особи, почалися обшуки і арешти.
У свою чергу, підсилили заходи конспірації і організатори заходів. Засідання комітету тепер призначалися за кілька годин до початку, причому кожного разу в новому, "чистому" приміщенні. Утім, судячи з усього, влада активізувала роботу з провокаторами. Тож останнє засідання, призначене на 23 лютого в приміщенні на Несторівській вулиці, було провалене. Не встигли члени цього штабу, значна частина яких, до речі, навчалася в Київському політехнічному інституті, зібратися, до кімнати ввірвався великий наряд поліції на чолі з приставом. Почався обшук, але під час першого сум'яття хтось встиг знищити протоколи. Затриманих доправили до Старокиївської дільниці, а звідти – до Лук'янівської в'язниці. Попри відсутність прямих доказів провини і, відтак, доволі гарних перспектив на звільнення, всіх пригнічувало те, що, швидше за все, демонстрацію буде провалено. Проте близько полудня 25 лютого у двір тюрми стали приводити великі партії студентів. Це були перші затримані на Володимирській вулиці учасники велелюдної демонстрації, що лише набирала силу.
Від самого ранку київські студенти почали сходитися в Комерційному інституті (тепер у цьому будинку – Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова). За короткий час там зібралося майже 2000 людей, які разом заспівали "Вічна пам'ять" і почали розкидати прокламації.
Водночас мітинги зібралися й біля Володимирського та Софійського соборів, причому участь у них брала не лише молодь. На вулицях з'явилися поліція і козаки, які нагайками намагалися розігнати протестувальників. Взагалі, як видається, спочатку виступи мали доволі розрізнений характер і відбувалися в різних частинах міста. Свідченням цьому є спогади одного з учасників тих подій, колишнього студента КПІ П.Котова:
"Володимирський собор охоронявся патрулем кінноти, але маса демонстрантів у декілька тисяч чоловік оточила останній і тиснулася туди – була неділя і церковний процес йшов повним темпом. Піп на іронічну пропозицію втік за вівтар, а присутні проспівали "Заповіт"… Теж одбувалося й біля нового костьолу на В.Васильківській; панахиду було відправлено лише в зв'язку з тим, що заборона торкалася православної служби".
Оголошення, що служби не буде, учасники виступів побачили і на дверях Софійського собору. Тому звернулися до священиків з проханням все ж таки відправити панахиду по Шевченку. Отримавши відмову, велелюдне зібрання знов почало співати "Вічну пам'ять" просто на вулиці. До них приєдналися працівники заводів, дрібних майстерень і друкарень, які також вийшли на страйковий мітинг на площі Богдана Хмельницького. Після цього їх спільна колона рушила у зворотному напрямку. На розі Ірининської та Володимирської вулиць людей спробував зупинити поліційний наряд. Їх без розбору хапали і відправляли до поліційних дільниць. Проте це нікого не зупинило. Маніфестанти пройшли до Прорізної, звернули на Пушкінську, звідти – на Фундуклеївську (нині Богдана Хмельницького), після чого почали спускатися на Хрещатик. На розі Фундуклеївської та Терещенківської їх чекала сутичка зі студентами-членами чорносотенної організації "Київське патріотичне товариство молоді "Двохголовий Орел", які намагалися організувати контрдемонстрацію (чи, як нам нині звичніше, антидемонстрацію). Ще зранку біля пам'ятника Столипіну навпроти Міської думи (була розташована посеред нинішнього Майдану Незалежності) вони під орудою студента Університету Святого Володимира Голубєва влаштували свій мітинг, де той підняв над натовпом російського триколора, утім після тривалих суперечок з поліцією трохи заспокоїлися. Проте ненадовго. Хтось з цих "анти-" заволав "Да здравствует единая, неделимая Россия! Ура!", але у відповідь отримав свист, шикання і крики "Долой! Долой!" Деякі свідки, яких згодом допитували про ці події, стверджували, що можна було почути і радикальніші гасла – "Долой Россию!" і "Хай живе самостійна Україна!" Іншого студента-монархіста, який вигукнув "Долой Шевченко!", учасники ходи просто побили.
Невдовзі до маніфестантів приєдналася велика група робітників одного з найбільших київських підприємств – Південно-російського заводу, яка рухалася з боку Великої Васильківської вулиці. Демонстрація набула відчутно політичного характеру. Близько третьої години дня знов з'явилися активісти "Двохголового Орла". Сутички стали серйознішими. Зустрівшись з демонстрантами, які вшановували пам'ять Кобзаря, "двоглавці", як їх називали в Києві, демонстративно порвали портрет Шевченка. Розпочалася бійка, з обох боків полетіло каміння. Усе б скінчилося великою кров'ю, якби у справу знов не втрутилася поліція.
Заворушення тривали впродовж усього дня. До самого вечора поліція хапала їх учасників. Затриманими були переповнені усі міські дільниці. Владі вдалося вгамувати демонстрантів лише за допомогою військ.
Наступного дня, у річницю смерті Шевченка, виступи відновилися. Щоправда, з огляду на вжиті жандармами і поліцією заходи, демонстрантів було помітно менше. Однак і тут не обійшлося без бійок між тими, хто вшановував пам'ять Кобзаря, і його ненависниками. Особливо активним був знов-таки "Двохголовий Орел" та його невгамовний очільник Голубєв. Власне, члени цього товариства, озброєні дрючками і нагайками, вдавалися до відвертих провокацій. Зауважимо, що при цьому жодного з цих "активістів" поліція так і не затримала. А от студентів КПІ та інших київських вишів, які брали участь у вшануванні пам'яті Шевченка, чи, як писали чорносотенні газети, "мазепинських демонстраціях", опинилося "у Лук'яна" чимало…
Слідство за фактами масових заворушень і їхніми обставинами тривало чотири місяці і було закрито всього за місяць до початку Першої світової війни. За оцінками істориків, ці події стали останніми значними антиурядовими виступами в Києві перед революцією.