10 травня 2010 р. виповнилося 120 років з дня народження засновника радіотехнічного факультету КПІ професора Володимира Васильовича Огієвського...
У 1997 р. я брав участь у Європейській конференції з мікрохвильової техніки в Єрусалимі. В рамках культурної програми мені пощастило відвідати Гефсиманський сад, де ростуть старі оливи, яким понад 2000 років. Перебуваючи на цьому святому місці, по-особливому відчуваєш, як швидко плине час і яке неоціненне значення для прийдешніх поколінь має збереження історичних пам’яток про події Минулого та їхніх Вчителів ...
Є своє “гефсиманське дерево” й у Київського політехнічного інституту. Це платан, який у 1965 р. на пагорбі за нещодавно побудованим радіокорпусом (сьогодні корпус № 12) посадив професор Володимир Васильович Огієвський разом зі своїми учнями – аспірантами та студентами кафедри теоретичних основ радіотехніки, яку він очолював. Одним із садівничих пощастило бути й мені. Саджанець платана Володимиру Васильовичу подарував садівник санаторію в Немирові. В культурі Давньої Греції платан, який може рости до 2000 років, асоціюють з навчанням та наукою. Вважається, що саме під платанами проводив наукові дискусії зі своїми учнями Гіппократ.
У 1965 р. професору КПІ В.В.Огієвському виповнилося 75 років. Вже позаду були роки напруженої праці по становленню в інституті радіотехнічної спеціальності, підготовки кадрів для нової галузі, виховання видатних учнів. Саджаючи це дерево, Володимир Васильович був упевнений, що воно довгі роки буде свідком передачі справи всього його життя в руки вихованців – майбутніх вчених, викладачів, організаторів науки та виробництва.
Українські корені
Батько Володимира Васильовича, Василь Дмитрович Огієвський, народився в 1861 р. у м. Кролевець на Сумщині. Середню освіту здобув у Полтавській військовій гімназії, вищу – в С.-Петербурзькому лісовому інституті. В 1888–1892 рр. він був помічником лісничого Одоєвського лісництва Тульської губернії й водночас викладав у місцевій лісовій школі. Саме тоді, а точніше 10 травня 1890 р., в м. Крапивна у нього народився син Володимир. Усе своє життя Василь Дмитрович присвятив лісовій справі, став відомим вченим. У 1912–1918 рр. В.Д. Огієвський був професором Петербурзького лісового інституту. В 1920–1921 рр. – професором кафедри лісівництва Київського політехнічного інституту.
Через відсутність школи в тих місцях, де працював батько, Володя Огієвський отримав початкову освіту вдома. В 1903 р. родина переїжджає до Києва, де мешкає в основному взимку, а все літо дорослі й малеча живуть у лісництві. В цьому ж році Володя поступає до 4-го класу Київського реального училища. Вчився він добре. З атестаційного листа видно, що за результатами навчання в 4-му класі його назвали “Першим учнем”. Восени 1905 р. за участь у страйку його виключають з училища. Через це навесні 1907 р. випускний екзамен Володя здає екстерном. У цьому ж році вступає на механічне відділення Київського політехнічного інституту. Його навчання в КПІ тривало протягом 1907–1914 рр. з перервою в два роки, тому що у 1911–1912 рр. він проходив військову службу в 4-й Іскровій роті в м. Києві, де вперше познайомився з радіозв’язком. Після проходження військової служби, одержавши звання “прапорщик запасу”, Володимир повертається до рідного інституту.
З початком Першої світової війни Огієвського мобілізують до діючої армії. Вже 26 липня 1914 р. Володимир призначений помічником начальника 3-ї Польової іскрової станції. 6 серпня 1914 р. у складі роти виступає в похід, а 12 вересня стає помічником начальника станції при штабі Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту. Військова кар’єра Володимира Васильовича стрімка: 22 вересня 1914 р. був призначений начальником станції при штабі Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту.
Будівничий перших систем радіозв’язку та радіомовлення
Ще триває Перша світова війна. 21 жовтня 1917 р. Володимир Васильович був “представлен к производству в чин поручика”. Але обставини складаються так, що ламається весь уклад життя в Російській імперії: в Петербурзі відбуваються відомі жовтневі події. В армії посилюються революційні настрої, створюються відомі військові комітети, які беруть на себе керівництво. Володимира Огієвського обирають членом полкового і дивізіонного комітетів та делегатом на Всеросійський з’їзд військових телеграфістів. У грудні 1917 р. він їде до Петрограда. Наказом Народного комісара з військових справ № 102 від 27 січня 1918 р. засновується Рада військового радіотелеграфа. Володимир Огієвський обирається до складу цієї Ради, а в лютому 1918 р. стає її головою. Саме як голова радянського Радіотелеграфа 19 квітня 1918 р. Володимир Васильович був присутнім на засіданні РНК під головуванням В.І. Леніна. В кінці 1918 р. було визначено за необхідне створити в Москві нову приймально-передавальну радіостанцію незгасаючих коливань для організації надійного оперативного зв’язку між фронтами громадянської війни. На той час такого зв’язку не було. В.В.Огієвський призначається начальником цієї ще неіснуючої радіостанції і помічником відповідального керівника робіт. Влітку 1920 р. обладнання радіостанції було закінчене, а наприкінці 1920 р. в урочистій обстановці, в присутності представників управління зв’язку Червоної армії, було проведено випробування радіостанції. Зв’язок був встановлений зі всіма вказаними пунктами: станція вступила в експлуатацію.
У 1928–1929 рр. В.В.Огієвський консультує будівництво потужних радіомовних станцій в Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Тирасполі. В червні 1929 р. його призначено відповідальним виконробом на будівництві київської радіостанції. Треба сказати, що до побудови радіомовних станцій в УРСР Володимир Васильович широко залучав своїх студентів, які брали в ній активну участь. Так, у 1928 р. при побудові радіостанції в Одесі радіолабораторія КПІ взяла на себе зобов’язання поставити для неї фільтрові високовольтні конденсатори. Такі конденсатори до цього часу ввозилися в СРСР із Німеччини. В Союзі розробленням таких конденсаторів займалася тільки Нижньогородська радіолабораторія, але її конденсатори витримували напругу не більше 7 кіловольт, до того ж виготовлялися з імпортного матеріалу. В радіолабораторії КПІ В.В.Огієвським був розроблений і запропонований оригінальний простий метод виготовлення високовольтних фільтрових конденсаторів, що давав можливість використовувати виключно вітчизняну сировину. Перший зразок, виготовлений особисто В.В.Огієвським, витримав 35 кіловольт. У 1929 р. в експериментально-виробничій майстерні лабораторії радіотехніки інституту з ініціативи та під керівництвом В.В. Огієвського було налагоджено виробництво високовольтних конденсаторів для радіостанцій. Виготовлені тут фільтри мали менші розміри та були дешевші за ті, що ку-
пували у німецької фірми “Лоренц”. Це дало змогу вже в 1931 р. зовсім відмовитися від імпорту німецьких фільтрів.
У роки Великої Вітчизняної війни В.В. Огієвський працює в Уральському індустріальному інституті й одночасно є консультантом з питань радіо в Академії імені Жуковського, в радіотехнічній лабораторії 4-го спецвідділу Народного комісаріату внутрішніх справ, у Свердловському філіалі Науково-дослідного інституту № 3 бере участь у розробленні акустичних приладів. За участь у вирішенні завдань воєнного часу В.В.Огієвського нагороджено медаллю “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні”.
Засновник радіоспеціальності в КПІ
У 1921 р. В. Огієвського було переведено до Києва на посаду начальника військової радіостанції. У цьому ж році він починає викладати в Київському військовому училищі зв’язку та на електротехнічному факультеті КПІ. Заснований восени 1918 р. електротехнічний факультет почав одним із перших швидко набирати обертів, незважаючи на те, що коштів на облаштування нових лабораторій і аудиторій не було.
Радіоспеціалізація в Київському політехнічному інституті зародилася саме на електротехнічному факультеті. В 1921 р. В.В.Огієвський організовує радіолабораторію, що стала базою для розвитку радіотехнічної спеціальності, а в подальшому – радіотехнічного факультету. При радіолабораторії виникає спочатку маленька майстерня, де студентами монтувалася спеціальна апаратура для радіолабораторії інституту і для різних установ. Тут була побудована короткохвильова установка для магістрального радіозв’язку Південно-Західної залізниці, яка експлуатувалася там кілька років. Враховуючи зростання інтересу студентів і співробітників КПІ до радіосправи, в 1924 р. у стінах радіолабораторії Володимир Васильович організовує радіогурток, а в 1925 р. виходить в ефір перша в СРСР аматорська колективна радіостанція R1KPI (Росія–Перша–Київський політехнічний інститут). Вся її приймально-передавальна апаратура була виготовлена членами гуртка. В.Огієвський сам працював з достатньою швидкістю на ручному ключі і саме йому було довірено провести перший сеанс двостороннього радіозв’язку з позивним “R1KPI”.
Організацією радіолабораторії на електротехнічному факультеті КПІ в 1921 р. В.В.Огієвським було розпочато читання загального курсу радіотехніки. В 1928 р. на електротехнічному факультеті було виокремлено спеціалізацію “Радіотехніка”. На всіх курсах були сформовані групи студентів за радіоспеціалізацією. Майстерні радіолабораторії, пов’язуючи педагогічний персонал та студентів із виробництвом і допомагаючи поповнювати обладнання радіолабораторії, відіграли велику роль у розвитку радіоспеціальності в інституті.
У 1930 р. на базі електротехнічного факультету КПІ було створено Київський енергетичний інститут, що мав радіотехнічний факультет і кафедру радіотехніки (зав. кафедри і декан радіотехнічного факультету – В.В.Огієвський). З 1931 р. цей інститут регулярно випускає радіоінженерів. У ході подальших реорганізацій з 1934 р. радіоспеціальність існує самостійно, з 1938 р. – у складі спеціального факультету, а з 1944 р. – знову у складі радіотехнічного факультету КПІ, деканом якого призначають професора В.В. Огієвського.
У 1962 р. Володимир Васильович йде з посади декана, залишаючись при цьому завідувачем кафедри теоретичних основ радіотехніки (ТОР) і членом Вченої ради факультету.
Посади деканів радіотехнічного факультету після 1962 р. обіймали учні В.В. Огієвського: професори В.П.Тараненко, Я.К. Трохименко, доценти Ю.В. Михацький, В.О. Гойжевський, В.І. Правда, Є.А. Нелін.
Продовжуючи традиції минулих десятиліть свого вчителя щодо поєднання навчання з практичною реалізацією нових радіозасобів, вихованці В.В. Огієвського доценти О.Я. Бокринська, В.О. Гойжевський, Ю.П. Гудзенко в 60-80-ті рр. сформували на кафедрі ТОР наукові групи за участю викладачів, штатних науково-інженерних працівників, студентів, які виконали десятки науково-технічних проектів з оборонної тематики за завданнями уряду. Саме виконання цих важливих державних завдань створювало умови для високої якості підготовки фахівців, залучення до наукового пошуку студентів і аспірантів кафедри, в тому числі і мене. Основам дослідницької діяльності я навчався у Олександри Якимівни Бокринської й Анатолія Вікторовича Кисляковського. На наукових семінарах за участю М.Т.Бови, Ю.Г.Кулешова, Я.К.Трохименка та багатьох інших ми формувалися як молоді вчені, вдячні за науку своїм вчителям.
Кількість працівників науково-дослідного сектору кафедри, що виконувала зазначені завдання уряду, упродовж кількох років сягнула за сотню. Сьогодні я пригадую, як у день свого 80-річчя професор В.В.Огієвський розпочав свій виступ перед колективом кафедри словами: “Головним завданням свого життя я вважав, що не треба заважати людям жити і працювати…” Ці слова були перервані тривалими і щирими оплесками. Адже за всі довгі роки своєї наукової та педагогічної діяльності він заклав високі принципи та традиції працелюбності, принциповості та поваги до людей як на кафедрі, так і на факультеті, завдяки чому мав надзвичайно високий авторитет серед колег. А учні В.В.Огієвського в 1960-х роках лагідно і з глибокою пошаною називали його між собою “дед”.
Талановиті і вдячні учні
Професор В.В.Огієвський виховав декілька поколінь висококваліфікованих спеціалістів – докторів і кандидатів наук, лауреатів Державних премій, керівників заводів, науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро вітчизняної радіоелектронної промисловості. Майже на всіх підприємствах радянської радіоелектронної промисловості працювали інженери – учні професора В.В. Огієвського.
Творець перших космічних апаратів, Генеральний конструктор космічної техніки СРСР С.П.Корольов, згадуючи свої студентські роки в КПІ, говорив про В.В. Огієвського як про взірець для інженера. У книзі “Королев. Хроника” Я.Голованов пише: “Из всех лабораторных занятий более всего нравился Королеву практикум по электротехнике, который вел Огиевский, старый радиотехник... Это был спокойный властный человек, который никогда не придирался и не старался расположить к себе веселыми шуточками, а упрямо требовал того, что был вправе требовать. Для Королева он олицетворял человека дела. Таким должен быть настоящий инженер”.
У 1932 р. випускником Київського енергетичного інституту став один із найталановитіших вихованців Володимира Васильовича Семен Ісакович Тетельбаум, який отримав кваліфікацію інженера-електрика в галузі радіотехніки і був залишений при інституті на посаді інженера-конструктора. Ще навчаючись в інституті, він сконструював чимало зразків радіоапаратури, яку виробляли серійно. Одночасно з практичною діяльністю С.І. Тетельбаум з 1932 р. обіймає посаду асистента кафедри радіотехніки, яку очолював В.В. Огієвський. Семен Ісакович читає лекції, керує лабораторними заняттями з усіх основних радіотехнічних курсів. Його викладання було тісно пов’язане з найбільш актуальними питаннями науково-дослідної роботи. У грудні 1934 р. С.І.Тетельбаум захистив кандидатську дисертацію. В 1935 р. йому було присуджено науковий ступінь кандидата технічних наук і присвоєно звання доцента кафедри радіотехніки. В грудні 1939 р. С.І. Тетельбаум успішно захистив докторську дисертацію, у 1940 р. став професором, а в 1948 р. – членом-кореспондентом АН УРСР.
Одним із талановитих учнів В.В. Огієвського був Наум Пилипович Воллернер, який очолював кафедру радіоприймальних пристроїв на радіофакультеті з 1945 по 1979 рр. Пізніше, згадуючи про своє навчання в інституті, він говорив, що спочатку вступив на вечірнє відділення факультету. “Когда отменили вечернее отделение и не было параллельного дневного такого же уровня, мой учитель проф. Огиевский сказал “прыгайте” и я прыгнул с третьего курса вечернего на четвертый курс дневного и закончил факультет в 1935 году”. Ставлячи В.В.Огієвського першим у ряду своїх вчителів, Наум Пилипович підкреслював його високу кваліфікацію у своїй галузі й високу інтелігентність. У 1939 р. Н.П.Воллернер захистив кандидатську дисертацію, а в 1952 р. – докторську. На кафедрі Н.П.Воллернера велися науково-дослідні роботи за завданням Військово-морського флоту СРСР у галузі завадостійкого приймання та обробки сигналів, спектрального аналізу, теорії похибок і конструювання радіоелектронних засобів. Великий обсяг виконуваних робіт дав змогу Науму Пилиповичу створити першу в КПІ проблемну лабораторію, яка в 1963 р. переїхала в новозбудований з ініціативи і під керівництвом Н.П.Воллернера корпус (сьогодні корпус № 11) і стала називатися КБ “Шторм”. І нині цей корпус політехніки називають корпусом Воллернера.
З нагоди сімдесятип’ятиріччя свого Вчителя випускник радіофаку 1963 р. Ю.Є. Рогальський пише:
Прожить суждено не многим
Такие три четверти века,
Такие пройти дороги
Ученого и Человека!
Володимир Васильович часто проводив консультації для студентів у гуртожитку та у себе вдома, де їх пригощала дружина Володимира Васильовича Валентина Олександрівна. Від’їжджаючи на батьківщину, випускник РТФ КПІ Ахмед Мохамед з Йемену сказав: “Я залишаю в Києві людину, за яку, якщо потрібно, готовий віддати життя”. Вихованець Огієвського Аль Анесі Ахмед із Йемену так підписує свого листа до Володимира Васильовича: “Вечно уважающий Вас сын”. Китаєць Чен Цзи Ган писав до Огієвського: “Я дуже часто згадую Вас, Вашу манеру розмови, посмішку. Ви не лише навчили вчитися, але й чесно працювати і правильно жити”, а в кінці листа його син зробив приписку: “Бажаю російському дідусеві жити 10 тисяч років, як живуть сосни в південних горах” ...
Визнання та вдячна пам’ять
У 1948 р. Київському політехнічному інституту виповнилося 50 років. Згідно з наказом міністра вищої освіти СРСР за успішну роботу у справі підготовки інженерно-технічних кадрів для народного господарства СРСР у зв’язку з п’ятдесятиріччям з дня заснування КПІ було оголошено подяку багатьом співробітникам інституту, в тому числі і професору, декану радіотехнічного факультету Володимиру Васильовичу Огієвському. 27 жовтня 1953 р. В.В. Огієвського нагороджено орденом Леніна. Професора В.В. Огієвського було нагороджено також орденом Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями, Грамотою Президії Верховної Ради СРСР. Він мав звання “Заслужений працівник вищої школи”, “Почесний радист”.
Не стало Володимира Васильовича 26 лютого 1979 р., він не дожив до свого 90-річчя декілька місяців. Сьогодні справу його життя з підготовки радіоінженерів продовжує радіотехнічний факультет, у корпусі № 17 є навчальна лабораторія імені професора В.В. Огієвського, кращі студенти отримують стипендію імені професора В.В.Огієвського. Підготовку фахівців-зв’язківців, започатковану ще в 20-х роках В.В.Огієвським, відновлено у 1993 р. при організації за моєї ініціативи нової кафедри засобів телекомунікацій, яка стала базовою при створенні у 2002 р. Інституту телекомунікаційних систем. Радіоаматорську справу свого Вчителя сьогодні продовжує М.І.Сергієнко – керівник активно працюючого радіоклубу “Політехнік”. У Державному політехнічному музеї знаходяться унікальні радіоекспонати і документи професора В.В.Огієвського, які недавно передала його донька Ія Володимирівна Огієвська, кандидат мистецтвознавства.
Знайти платан професора В.В. Огієвського серед безлічі дерев, що ростуть сьогодні на території університету, можна так. На пагорбі за корпусом № 12 є сходи, які ведуть до корпуса Воллернера. Платан росте ліворуч від сходів. На його стовбурі, що біля землі, є хворобливі нарости, потім стовбур платана очищується від зеленувато-сірої кори і вже блискучий жовто-коричневий спрямовується до неба. В цьому спрямуванні є щось символічне: справа всього життя Вчителя В.В. Огієвського продовжується його учнями.