Далеко і високо
У красиве українці залюблені, мабуть, генетично. А таємниче вабить та одночасно жахає будьяку людину. Тож відвідати мальовничу високогірну водойму, овіяну переказами і легендами, – озеро Несамовите мріє кожен мандрівник. Розташувалася загадкова впадина на висоті 1750 м на схилі гори Туркул (Чорногірський хребет).
Має завдовжки 88, завширшки 45, глибину 1,5 м і формою дещо нагадує Антарктиду. Живиться атмосферними опадами, взимку замерзає. Місцина та завжди знаходилася на межі: колись європейських держав (прикордонні стовпчики стоять донині), а тепер між Закарпатською та ІваноФранківською областями.
Люди кажуть
Немає в горах вершини чи водойми, про яку б не переказували бодай однієї легенди. Та Несамовите – найзагадковіше озеро Карпат. Як би не кривилися скептики, але щось там таки є, доносить народний поговір.
Отже, байка перша: це місце, де народжується град. Гуцули вважають, що в озері збираються душі грішників, які позбавили життя себе чи когось іншого. І якщо кинути в них каменем, тобто збурити плесо, вискакує вершник на баскому коні та гарцює навколишніми скелями, викрешуючи каміння, що перетворюється на лід. Тоді виринають з озера грішники, які збирають той лід та чорними хмарами розлітаються Чорногорою: де розв'язують торби – там падає град. Байка друга: колись давно в озері втопилася молода дівчина, і вона дуже гнівається, якщо хтось у ньому купається. Той, хто насмілиться, обов'язково отримає в "подарунок" негоду. Байка третя стверджує, що вночі довкола озера танцюють душі самогубців, які можуть затягнути на дно необачних, хто потрапить їм до рук. Єдине, що врятує від злих духів, – звук трембіти. А ще кажуть, якщо неодружена (незаміжня) людина вмиється озерною водою, протягом року знайде собі пару (ну хоч щось приємне має надихати мандрівників, що кілька годин долають маршрут).
І ми там були
Дістатися озера досить просто, декому це вдається навіть з пивом. З Ворохти прямуємо в бік турбази "Заросляк", на вході до заповідника реєструємося на КПП (до речі, поряд знаходиться табір КПІ "Глобус"), платимо збір, потім ще 8 км жахливої дороги до стоянки, яка є відправною точкою підйому. Тут пахне шашликами і потом тих, хто вже спустився. Далі маршрути розходяться: прямо – усім відома топтанаперетоптана стежка на Говерлу, ліворуч – менш популярна на Несамовите (частіше озеро відвідують мандрівники, що долають Чорногору траверсом).
Підйом займе понад три години, якщо йдете з людиною, яка постійно зупиняться й скиглить у такт набору висоти: "Ми ще не прийшли?", "Уже скоро?", "Далі не можу", і менше трьох, коли група дружна й "ходка". Пейзаж влітку скидається на яскравий дитячий калейдоскоп: спочатку сосновий ліс, місцями вологий, порослий смарагдовим мохом; численні квітучі поляни, потім жереп, різнокаліберні струмкиджерела (вбрід чи колодами) й розсипи каміння, а навсібіч – зарослі чорниці, брусниці й малини. Немає нічого смачнішого, ніж ласувати ягодами прямо з куща. Ми синьогубо посміхалися одне одному.
Останній підйом дехто долав на чотирьох, а перехід мастким болотом – на трьох (порада: не економте на правильній взуванці). Несподівано почулося зазивне іржання, доки крутили головами – звідки тут коні, непомітно вийшли на берег озера. Спека таки дошкулила: практично вся група, поскидавши спітнілий одяг, тихеенько залізла в холоднючу воду: ні тобі вереску, ні бризок: насторожено спостерігали одне за одним, щоб нікому не скортіло порушити місцеві перестороги (на березі стояв плакат з проханням плесо не розбурхувати). Потім сиділи і довго милувалися довкіллям. Спало на думку, можливо, Несамовите – це коханка Чорногірського: невловимо вродлива, холоднорозсудлива, яка заспокоює, вабить і заворожує, якщо зазирнути в її глибокі синьозелені очі.