У травні цього року нагороду міжнародної федерації кінокритиків FIPRESCI 65-го Каннського кінофестивалю отримав фільм режисера Сергія Лозниці "У тумані". Цей фільм є спільним продуктом Росії, України, Білорусі, Латвії, Німеччини та Нідерландів. Сам режисер живе нині в Німеччині, а на фестивалі представляв Росію. Утім, Україна і, зокрема, Київ не є для нього чужими. Понад те, він є випускником Київського політехнічного інституту!
У 1981 році Сергій Лозниця, тоді сімнадцятирічний юнак, вступив до КПІ на факультет систем управління за спеціальністю "прикладна математика" і закінчив його 1987 року, отримавши диплом інженера-математика. У кіно він прийшов не зразу – до 1991 року встиг попрацювати науковим співробітником в Інституті кібернетики, де займався розробкою експертних систем, систем прийняття рішень і проблемами штучного інтелекту. А на початку дев'яностих, коли, здавалося б, було не до науки і, тим більше, не до мистецтва, коли люди кидали насиджені місця і торували шлях у бізнес, коли старі цінності були оголошені нікчемними, а нові ще не викристалізувалися, знов пішов вчитися. І не практиці менеджменту чи прийомам вибивання боргів, а – мистецтву кіно, до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) у Москві у майстерню Нани Джорджадзе. Після закінчення ВДІКу зняв одинадцять документальних фільмів, а 2010 року дебютував як режисер ігрового кіно фільмом "Щастя моє". Ця стрічка про безпросвітність існування простої людини у пострадянських реаліях зразу привернула до себе увагу критиків і глядачів і викликала велику полеміку у пресі. Вона навіть була включена до програми Каннського фестивалю від України, але відзначена на ньому не була. І ось – нове кіно і довгоочікуваний успіх у Каннах. Фільм "У тумані" помітили і на теренах СНД: уже в липні цього року фільм отримав ще й Гран-прі "Золотий абрикос" 9-го Єреванського кінофестивалю "Золотий абрикос".
У своїх фільмах Лозниця виступає як режисер-філософ і сценарист, який намагається осмислити складні питання людського буття. Але крізь непрості побудови його роздумів про людське життя й закони розвитку професії часом проглядає логіка математика з її інколи парадоксальними висновками. Свідченням цьому є хоча б такий уривок з його статті про сучасне кіно "Усунення перешкод", надрукованої в російському журналі "Сеанс": "…тієї абсолютної істини, яку людство шукало аж до кінця ХІХ століття, не існує. Кіно за своєю суттю є рефлексивним – і тому a priori представляє чийсь суб'єктивний погляд. Погляди перетинаються, перетин кількох поглядів може скласти структуру фільму, але ніхто ніколи не зможе гарантувати, що уся ця конструкція – не картковий будиночок. Навпаки: великий математик ХХ століття Курт Гьодель у своїй славнозвісній теоремі саме гарантує, що це картковий будиночок – тому що не існує цілісного замкненого простору, який виключав би аксіому, яка описує цей простір. Приберіть аксіому – простір зруйнується. Він припинить бути істинним. Замкнене коло".
Недарма ж він у листі до одного зі своїх викладачів з КПІ (повний текст листа надрукований у №6 науково-популярного журналу "Країна знань" за цей рік) писав: "…Живемо в Берлині й іноді згадуємо інститут. Гарна школа була. Гарні педагоги.
Мало хто вірить, та мені це дуже допомагає. Я не розумію, як можна чимось займатися, не маючи базової математичної освіти".
…І все ж таки є в усьому цьому якийсь присмак гіркоти. Адже з 2001 року Сергій Лозниця живе і працює в Німеччині. Бо в Україні реалізувати свій дар не зміг би: власного кіно у нас практично немає, як майже немає і кінопрокату. Навіть представлений від України на Каннському фестивалі 2010 року фільм "Щастя моє" побачити в нашій країні десь, окрім як в Інтернеті, неможливо. І вже згадана вище полеміка навколо нього розгорнулася в російських, а не в українських ЗМІ. Що вже там казати про фільм "У тумані", який попри участь у його виробництві України, вийшов на конкурс від сусідньої держави. З цим слід щось робити. Усім нам, бо тих наших державців, хто мав би цією проблемою перейматися, вона, схоже, геть не хвилює…