Першим у країні наш університет отримав статус дослідницького. Це висунуло певні вимоги не лише до науково-дослідної, експериментальної та матеріальної бази, але й до підготовки наукових кадрів. Колишні, нинішні й майбутні аспіранти й докторанти добре знають керівника відділу аспірантури та докторантури НТУУ «КПІ» Валентину Миколаївну Лебеденко. Вони поважають її за турботу, увагу та підтримку. Не поодинокі випадки, коли науковий керівник на кафедрі, який щодня спілкується зі своїми вихованцями, знає про них менше, аніж Валентина Миколаївна, яка уже багато років разом із колегами займає скромну кімнату на другому поверсі головного корпусу. Потік відвідувачів сюди не залежить від пори року: звертаються і фаховими, і з побутовими питаннями, бо знають, що знайдуть тут пораду та дієву допомогу. Напередодні свята ми говорили з В.М.Лебеденко про роль КПІ в її житті.
– Валентино Миколаївно, будь ласка, розкажіть про те, як Ви зрозуміли, чим бажаєте займатися в житті?
– Я навчалась в Київському політехнічному з 1975 по 1981 рік. Переддипломну практику проходила на заводі «Арсенал» і там відчула, що з мене не вийде Інженера з великої літери, що я не зможу принести як інженер таку користь, яку хотіла б. І, чесно кажучи, ще зі шкільних років організація різних заходів, і творчих у тому числі, давалася мені краще, ніж одноліткам, тобто вже тоді виявились певні мої менеджерські здібності.
– А як Ви потрапили на роботу до КПІ?
– На 5-му курсі мене помітили в комітеті комсомолу інституту і запросили для роботи в організаційному секторі. Спочатку я працювала завідувачкою сектору обліку членів ВЛКСМ, потім заступником секретаря комітету комсомолу з організаційної роботи. До речі, організація нашого вузу була тоді найчисельнішою в Україні. З 1986 року перейшла на роботу до відділу аспірантури КПІ, що дозволило мені продовжити працювати з молоддю.
– Ви прагнули обіймати цю посаду чи це трапилось само по собі?
– На той час відділ очолювала Валентина Юхимівна Чернявська, вона була чимось схожа на Фаїну Раневську – вимоглива, іноді навіть сувора, але дуже добра людина і з блискучим почуттям гумору. Валентина Юхимівна мала поважний вік і мріяла про відпочинок на пенсії. Як кажуть, все зійшлося… і от майже 25 років минуло з того часу, в аспірантурі вже навчаються діти моїх перших аспірантів.
– Як Вам вдається організовувати роботу вашого відділу?
– Важливо продумати всі деталі заздалегідь, особливо коли працюєш з численною аудиторією (аспірантів в університеті уже більше 700). Головна мета менеджера – сприяти творчій реалізації молоді. Мені самій неприємно чекати під кабінетами, тому ми цінуємо час кожної людини. Намагаємось організувати роботу так, щоб вивільнити для творчості максимально можливий їх час – час наших аспірантів і докторантів. У цьому дуже допомагає наш сайт, роботу якого ми плануємо вдосконалювати і надалі.
У нас дуже хороший колектив. Незмінним складом працюємо майже 10 років. Олена Іванівна – з 1996 року, Раїсу Йосипівну «переманили» до себе 2001 року.
– Що Вас надихає?
– По-перше, краса, в якій ми працюємо. Головний корпус КПІ я побачила вперше 17-річною, приблизно такого ж гарного сонячного дня. Мене вразила велич університету, його чудова аура. І, вважаю, що після «будинку з химерами» ми маємо найкращу будівлю в Києві, тому щодня сюди приємно приходити працювати. І ще мені пощастило з родиною. Дякувати Богові, живі мої батьки. Люблю читати, слухати хорошу музику, намагаюся подорожувати і мрію про нові подорожі. Усе це разом додає життєвих сил, допомагає в роботі.