Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність ісправлять!
Іван Котляревський.
Іван Котляревський – гордість України. Без нього ми не мали б Тараса Шевченка, а без Шевченка чи ми б існували на світі як нація! Цього літа минає 240 років відтоді, коли в Полтаві 29 серпня за старим стилем, а 9 вересня за новим у родині канцеляриста магістрату Петра Котляревського та його дружини Параски Жуковської з родини козака Решетилівської сотні народився хлопчик, якого назвали Іваном. Йому судилося стати визначним українським письменником, який вперше в Україні через свої твори заговорив з українцями рідною мовою, започаткувавши нову добу в українській літературі.
Олена Пчілка порівнювала Івана Котляревського з першою весняною квіткою, що змарнілу землю звеселяє, з найпершою ластівкою, що “весну нам принесла”, з першою зорею, яка “у добу безпросвітну” у небі стиха засіяла. Звертаючись до зачинателя нової української літератури і літературної мови, Олена Пчілка славить свого земляка-полтавця такими словами:
Ти, наче ясна зоряниця,
З'явився в наших небесах
І засвітив надію милу
В сумних опущених очах.
Хвала ж тобі, хвала довічна,
Ти – України вірний син!
Хвала і слава невмируща
За той щасливий твій почин!
Тодішня Полтава, як згадують біографи І.Котляревського, нараховувала приблизно 8000 мешканців і нагадувала собою село. Це було повітове містечко. Котляревські вважалися дворянами, мали недалеко від Полтави трохи землі, кількох кріпаків, яких згодом письменник відпустив на волю. Часи для нашого народу тоді були нелегкі. Україна, приєднана до Росії, повністю втратила свою незалежність. 1764 року було скасовано гетьманство, а 1775 року ліквідовано Запорізьку Січ – останній бастіон козацької вольниці. Козацтво вже більше не мало сили, його старшина здебільшого відцуралася свого народу й мови та перейшла до російських дворян, а просте селянство було перетворено на кріпаків. Права й вільності козаків розтоптали вороги, була темрява – і ніщо не віщувало сонячного ранку. Аж тут темряву в царині суспільно-політичного і освітньо-культурного життя України прорізало яскраве світло – у 1798 році в Санкт-Петербурзі побачили світ три перші частини “Енеїди” Івана Котляревського, канвою для якої послужила “Енеїда” видатного давньоримського поета Публія Вергілія Марона.
«“Енеїда” І.Котляревського, – слушно наголошує літературознавець О.Білецький, – з'явилась в епоху, коли історичні обставини поставили під знак питання дальше майбутнє української мови, а також і всієї української культури. Бути чи не бути українському народові, який втратив останні рештки автономії, який перетворився в малій своїй частині в “малоросійське дворянство”, а в більшій – у кріпаків і все сильніше відчував соціальний і національний гніт царського уряду? Бути! – відповіла на це питання поема Котляревського». А тому з великою пошаною і любов'ю згадуємо ім'я Котляревського, “ім'я людини теплого серця і гострого розуму, людини, що вдихнула душу живу в напівсонне тоді українське письменство” (М.Рильський).
Початкову освіту Іван Котляревський здобув у дяка, а з 1780 по 1789 рік навчався у Полтавській духовній семінарії. Вже тоді здібний юнак віршував, а тому його прозвали “рифмачем”. Жив він скромно. Багато читав, відзначався працьовитістю і наполегливістю, мав дар до малювання, розповіді, особливо гумористичної, прекрасно грав на скрипці – цариці музики. З 1789 по 1793 рік працює канцеляристом, а з 1793 по 1796 рік – домашнім учителем в багатих родинах на Полтавщині. Тут він поринає в стихію народної творчості – буває на різних народних забавах, вивчає народні пісні, обряди, звичаї, мову і необхідне занотовує собі, а десь приблизно 1794 року розгортає літературну діяльність.
З 1796 по 1808 рік – Котляревський служить у війську (спочатку в Сіверському карабінерному, а потім – у драгунському полку) і бере участь у Задунайському поході російської армії під час російсько-турецької війни, де виявив героїзм. 1808 року пішов у відставку в чині капітана, з 1810 по 1833 рік – наглядач “Будинку виховання дітей бідних дворян”. А коли у квітні 1812 року французька армія перетнула російський кордон, Котляревський за дорученням генерал-губернатора князя Побанова-Ростовського для боротьби з Наполеоном сформував у Полтаві п'ятий козацький полк. За це його нагородили рангом майора, брильянтовим перснем і щорічною платнею п'ятсот карбованців.
1818 року письменник стає членом харківського “Товариства аматорів красної словесності”, а в 1821 році – почесним членом “Вільного товариства аматорів російської словесності” у Петербурзі, яке було тісно пов'язане з декабристським літературним рухом. Багато уваги приділяє і докладає чимало зусиль для піднесення культурного рівня Полтави, в якій з 1818 по 1821 рік працює директором театру. Тоді знайомиться із знаменитим російським актором Михайлом Щепкіним і бере участь у викупі його з кріпацтва. У 1819 році для цього театру написав славнозвісну п'єсу “Наталка Полтавка”, що, за словами Івана Тобілевича, “стала праматір'ю українського народного театру”, і водевіль “Москаль-чарівник”. Обидві п'єси йшли в Полтавському театрі того ж року за участю М.Щепкіна.
З 1827 по 1835 рік І. Котляревський працює також у Полтаві опікуном “богоугодних закладів”. Він всяко намагається полегшити життя знедолених. Таким гуманним, благородним та чуйним змалював Котляревського Шевченко в повісті “Близнецы”. До речі, в цій повісті згадується рукописний сатиричний рукописний журнал “Муха”, спрямований проти нікчемності й вульгарщини, який видав Котляревський.
Слава про українського письменника і добру та щедру людину поширювалася далеко за межі України. У нього бували не лише відомі українські діячі науки й культури, а й російські, зокрема М.О.Мельгунов, В.В.Пассек. Дуже цікаві спогади про зустріч з нашим письменником залишив академік Ізмаїл Срезневський.
«Я… зупинився на ґанку і зітхнув від радості: “Я побачу його! О, хоча б він прийняв мене добре, привітно, хоча б з тисячною часткою того почуття, яке вабить мене до нього!” – згадує про це Срезневський. – Якась жінка років тридцяти запросила мене зайти, повела за собою по сінях, відкрила двері праворуч і ввела у довгу кімнату, теплу і дивну…
Я зайшов… нікого не було…
Ледве я встиг закінчити мій tour по кімнатці, як у кімнату увійшов досить високий на зріст, худий літній чоловік, у кашеміровому халаті… Це він. Приємна посмішка на обличчі, і рука, простягнена до мене…
– Вибачте, Іване Петровичу, якщо я Вас потурбував. Бути у Вас і засвідчити Вам особисто ту глибоку душевну пошану, яку здавна почуваю до Вас, – ось одна з небагатьох причин, яка примусила мене скористатися кількома днями дозвілля і поїхати до Полтави… Дозвольте запропонувати Вам першу спробу моїх праць про Україну, яка хоч і не рідна мені, проте любима… – Я подав йому мою “Запорожскую старину”.
– А!.. Дуже радий, Ізмаїле Івановичу, знайомству з Вами. Я давно знаю Вас і шкодую, що до цього часу довелося читати тільки одну з книжок Ваших прекрасних праць.
Він поцілував мене, дружньо потиснув руки і провів до канапи. Ми сіли. Розмова швидко зав'язалася».
1835 року через тяжку хворобу (подагра) Іван Котляревський йде у відставку, а 29 жовтня 1838 року о другій годині після півдня (10 листопада за новим стилем) відпалало його земне життя, яке перейшло у вічність. Похований великий українець у Полтаві.
Похорон І. Котляревського був велелюдним. Очевидці згадують: “Смерть його викликала сльози у друзів і в усіх, хто знав його… Віддаючи останню шану померлому, на похороні біля труни були вихованці закладу, яким 25 років керував покійний. Спонукані чистими почуттями і дружбою до покійника, деякі громадяни Полтави взяли участь у витратах, на похорон була запрошена воєнна музика. Незважаючи на дощову погоду, багато чиновників усіх відомств і цілі юрби народу проводжали до могили свого достойного співгромадянина. Почуття невимовної втрати було загальним не для самих тільки друзів його, а й для всіх жителів рідного йому міста. На південній частині полтавського кладовища, недалеко від дороги, яка веде на Кобиляки, за розпорядженням самого Котляревського, похований він під кронами розлогої тополі…”.
Фізично І. Котляревського немає серед нас. Та є його твори.
Тарас Шевченко в поезії “На вічну пам'ять Котляревському” називає його українським соловейком, сизим орлом, співцем України, котрий
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
І він пророкує Котляревському вічну славу:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.