Ви є тут

Брати Касяненки: політ крізь морок часу


КПІ - 1917. Одномісний  винищувач з крилами «КПІ-5» (неофіційна назва «Торпеда»)

Історія знає чимало родинних «дуетів», які залишили яскравий слід у науці й техніці. Їм встановлено пам’ятники, їхні портрети друкуються на сторінках шкільних підручників, про них пишуть книжки і знімають кінофільми. І це правильно: людство має знати імена великих шукачів істини і будівничих. Перелік їх достатньо великий. Відкривають його, напевно, Солунські брати – Святі рівноапостольні Кирило та Мефодій, просвітителі й віронавчителі, які подарували слов’янському світові власний алфавіт. Достойне місце у ньому займають і видатні німецькі фольклористи і філологи, більш відомі широкому загалові як упорядники збірок казок, брати Грімм. Неповним він буде без «батьків» кінематографу французів братів Люм’єр. Ну і, звичайно, почесне місце в ньому належить американським авіаконструкторам, які першими здійняли в небо апарат, важчий за повітря, братам Райт… Однак не всі знають, що подібний родинний «колектив» був і в українській історії. Точніше, в історії українського авіабудування. На відміну від тих, кого ми щойно згадали, нині його мало хто пам’ятає. Пояснити це можна зловісною тінню репресій 30-х років минулого століття, що сягає наших днів і заважає розгледіти в українському минулому навіть знакові постаті. Тим важливіше повернути в контекст національної історії імена цих людей – для розвитку вітчизняної авіації  вони  зробили дуже багато. І не лише авіації.

Отже, брати Касяненки.

Корені

Історики науки і техніки, згадуючи час від часу прізвище братів Касяненків, до сьогодні найчастіше називають імена лише трьох із них – Андрія (1886 – 194?), Івана (1887 – 1942) та Євгена (1889 – 1938). Утім, був ще й Григорій (1891 – 193?), який також захоплювався авіацією і працював у галузі авіабудування. Походили брати з селянської родини, та це не завадило їм зайняти помітне місце в середовищі піонерів вітчизняної авіації, а згодом кожному окремо відіграти значну роль у становленні цілих галузей української економіки та освіти.

Нині невідомо точно, де саме народилися брати Касяненки. Їх часто вважають черкасцями, бо саме в Черкаси вони поверталися під час студентських вакацій і тут випробували перші свої конструкції. Насправді ж, родом вони з Київщини. Деякі дослідники вважають, що з села Іванків Перяславського повіту, який у ХІХ столітті входив до Полтавської губернії, а тепер територіально належить до Бориспільського району Київської області. За іншими відомостями – з містечка (тепер це селище міського типу, районний центр) Іванків – центру однойменного району на півночі тієї ж таки Київської області. До речі, саме поблизу районного центру Іванків до сьогодні розташоване урочище, яке місцеві жителі називають Касянівщиною – і земля ця, за переказами краєзнавців, належала колись Іванові Касяненку – батькові майбутніх авіаконструкторів. Однак наприкінці ХІХ століття він свої ґрунти (чи то на Переяславщині, чи то на Поліссі) розпродав і разом з родиною переїхав до Черкас. Що стало причиною такого рішення нині також незрозуміло, але, судячи з усього, влаштувалася сім’я на новому місці  непогано: в усякому разі сини змогли закінчити Черкаську гімназію і продовжити навчання у Києві: Іван, Євген та Андрій у Київському імператора Олександра ІІ політехнічному інституті, Григорій – в Університеті Святого Володимира.

Навчання і захоплення

Іван КасяненкоЩе з гімназичних років братів об’єднувало захоплення авіацією. Цікавість до новонародженої справи була активною – хлопці не тільки вишукували будь-які новини про польоти, «літунів», нові конструкції та рекорди, але й самі намагалися побудувати аероплан. Сучасники подейкували, що якось Євген Касяненко навіть надрукував в одній з київських газет оголошення такого змісту: «1000 крб. шукаю для побудови аероплана власної конструкції, той, хто позичить, матиме добрий зиск.  Є. Касяненко». І хоч якою б наївною не здавалася нині така завзятість, але до своєї мети брати йшли наполегливо і впевнено. А для отримання фундаменту для її здійснення один за одним Андрій, Іван та Євген Касяненки вступили до Київського політехнічного інституту – Андрій та Євген на механічне відділення, а Іван – на тільки-но створене тоді електротехнічне.  Вибір вишу для подальшого навчання був зовсім невипадковим: відомо було, що саме в Київському політехнічному інституті зібралися ентузіасти літання, які з самого початку його заснування виступали за відкриття першого в країні відділення повітроплавання. І хоча відкрити таке відділення не вдалося, на початку 1906 року при Механічному гуртку КПІ була організована  окрема Повітроплавальна секція. Першим її почесним головою став молодий, але вже достатньо відомий в середовищі науковців професор інститутської кафедри опору матеріалів Степан Прокопович Тимошенко. Втім, невдовзі його змінив на цій посаді професор механіки Микола Борисович Делоне (додамо, що він став беззмінним головою на весь період подальшого існування секції, а згодом гуртка). Віце-головою секції було обрано студента механічного відділення Вікторина Боброва (пізніше визнаного авіаційного фахівця, організатора і першого директора Київського авіаційного заводу, ректора КПІ і організатора в ньому авіаційної спеціалізації, першого декана літакобудівного факультету МАІ й автора численних праць з технології авіабудування).

У 1908 році Повітроплавальна секція отримала статус гуртка, в якому, у свою чергу, було організовано чотири відділи: аеропланів, гелікоптерів, орнітоптерів і двигунів. Установче засідання новостворюваного гуртка пройшло під головуванням Андрія Касяненка. Понад те, брати Касяненки і в подальшому відігравали в роботі цього колективу настільки помітну роль, що двом із них їхні колеги-гуртківці довірили очолити відділення: Андрій став головою відділення гелікоптерів, Євген – аеропланів.

Невдовзі гурток поповнився новими ентузіастами авіації. Їхня кількість значно збільшилася у 1908 році – після приїзду до Києва професора М.Є. Жуковського, який прочитав в Купецькому зібранні лекцію про розвиток і перспективи повітроплавання та авіації. Лекція знайомила киян з досягненнями Шанюта, братів Райт, Сантос-Дюмона, Фармана, Вуазена і супроводжувалася «кінематографічною демонстрацією». Вона викликала таку цікавість киян, що було прийнято рішення повторити її. Утім, через хворобу Жуковського замінити його довелося професору Делоне.  Друга лекція відбулася у Великій фізичній аудиторії Київської політехніки, причому зібрала масу публіки: достатньо сказати, що трамваї, які прямували до інституту, бралися штурмом, а сама аудиторія не вмістила і половини бажаючих.

Тож дуже скоро гурток налічував близько 200 членів. А  наприкінці жовтня 1909 року на базі Повітроплавального гуртка КПІ було утворено і Київське товариство повітроплавання (КТП). При КТП працювали науково-технічний і спортивний комітети, а за деякий час тут почали на громадських засадах готувати пілотів-аматорів і механіків. Понад те, Товариство спромоглося збудувати навіть власний аеродром на тодішній околиці Києва Куренівці. Передбачалося, що діяльність КТП поширюватиметься на всю територію півдня Російської імперії, окрім Одеси, де вже був власний аероклуб, і Харкова, де дислокувалося відділення 7-го Повітроплавального відділення Російського технічного товариства.

Проте і інститутський гурток своєї діяльності не припинив. Щотижня його членам читалося по дві лекції або заслуховувалося по дві їхні доповіді. Серед найактивніших доповідачів були і брати Касяненки. 

Андрій  КасяненкоУ 1909/1910 навчальному році М. Делоне в КПІ почав читати для студентів необов’язковий (сьогодні сказали б, факультативний) курс лекцій з основ повітроплавання, не отримуючи за це, до речі, жодної копійки. Успіх цих лекцій був настільки великим, що Миколу Борисовича постійно запрошували прочитати бодай оглядові лекції з питань повітроплавання до інших ВНЗ та міст. Географія цих лекцій була надзвичайно широкою і свідчила про величезну цікавість людей до справи підкорення повітря –  Москва, Орел, Вільно, Катеринослав, Харків, Полтава, Бердичів, Проскурів, Умань, Єлісаветград. Ще одним з напрямків діяльності гуртка стала організація музею з авіаційним відділом і збирання коштів на спорудження в Київському політехнічному інституті аеродинамічної труби для забезпечення можливості експериментальної роботи в галузі повітроплавання. До того ж, студенти  і викладачі створили спеціалізовану авіаційну бібліотеку з правом брати книжки додому. Декілька видань були перекладені з іноземних мов гуртківцями і надруковані коштом пожертвувань. Була серед цих книжок і робота німецького автора Олександра Сеє «Ширяючий політ», переклад якої зробив Євген Касяненко.

Однак, лише теоретичні студії гуртківців аж ніяк не задовольняли. Молоді й енергійні студенти прагнули не тільки знайомитися з досягненнями інших, але й творити самим. І, певна річ, літати! Тому багато хто взявся за креслярське приладдя та інструменти, щоб самостійно будувати планери, аероплани й дирижаблі. Для оцінювання їхніх проектів і готових конструкцій при Повітроплавному гуртку було організовано постійнодіючу експертну комісію, до складу якої увійшли професори і викладачі КПІ та найбільш підготовлені студенти. Щоправда, більшості з новоспечених авіабудівників елементарно бракувало коштів, тому невдовзі вони почали об’єднуватися в невеличкі конструкторські колективи. Точніше – у конструкторсько-виробничі, бо автори проектів втілювали їх у життя власноруч. Кожний в них знаходив собі роботу до душі і під силу, тим більше, що більшість гуртківців вважали за велике щастя якщо не створити аероплан з чистого аркуша, то хоча б бути причетними до його спорудження.

Цілком природно, що й брати Касяненки також узялися за проектування і спорудження літальних апаратів. Їхній родинний колектив спромігся з 1910 по 1921 рік побудувати шість літаків власної конструкції, які мали доволі непогані характеристики. В кожному з цих апаратів були реалізовані піонерські, як на той час, ідеї. Це були дійсно непересічні конструкції, про що свідчить хоча б те, що вони не загубилися поміж проектами їхніх відомих колег – Федора Терещенка, Дмитра Григоровича, Ігоря Сікорського та інших.

Перші конструкції

Перший літак братів Касяненків був збудований і випробуваний у серпні 1910 року. Він став третім спроектованим і побудованим в Україні літаком, який зміг відірватися від землі. Зауважимо, що не всі молоді конструктори спромоглися тоді досягти такого успіху – далеко не кожна нова конструкція долала земне тяжіння. 

Рік 1910 взагалі був для київських шанувальників авіації особливим. У квітні відомий усій Російській імперії вело- і мотогонщик, який став авіатором, Сергій Уточкін саме з Києва розпочав велике турне по містах країни з демонстрацією польотів на аероплані «Фарман». Ці перші польоти над Києвом мали величезний успіх. На два дні – 21 і 25 квітня, – в які тривали виступи Уточкіна, Сирецьке скакове поле (тобто іподром Київського заохочувального скакового товариства, який був розташований неподалік від Київського політехнічного інституту) стало головним місцем паломництва киян незалежно від їх віку, статі та майнового стану.

Лише за місяць, 23 травня (5 червня за новим стилем) від тієї ж таки доріжки Сирецького поля відірвався ще один літак – на цей раз перший літак вітчизняної конструкції. Спроектував, спорудив і випробував його виконувач обов’язків екстраординарного професора по кафедрі будівельного мистецтва Київського політехнічного інституту князь Олександр Кудашев.

Ще за два тижні, 3 червня (16 червня за новим стилем) на Куренівському полі в Києві у присутності спортивних комісарів Київського товариства повітроплавання вдалий політ тривалістю 12 секунд здійснив моноплан БІС-2 конструкції студентів-політехніків Федора Билінкіна, Василя Йордана і Ігоря Сікорського. Пілотував літак  Ігор Сікорський.

І наприкінці серпня – в небі ще один літак київської розробки! Щоправда, не в київському. Свого першого аероплана брати Касяненки складали під час літніх вакацій у Черкасах. Тут власними заощадженнями допоміг їм батько, який побачив, що синівське захоплення авіацією – це серйозно. Літак, біплан за схемою, був збудований з бамбука, дерева і полотна. Двигун – французький 15-сильний «Анзані» – був установлений позаду пілота за штовхальною схемою, руль висоти – перед пілотом, рулі направлення – на хвостовій фермі. Перед пілотом нижче його сидіння був встановлений костиль з коліщатком для запобігання капотуванню.

Довгоочікувані випробування відбулися 31 серпня. Оскільки ніхто з братів спеціально літальній справі не навчався і мав про це лише деяке теоретичне уявлення, питання про те, хто першим здійме апарат у небо, вирішили жеребкуванням. Летіти випало Євгенові. Перший політ пройшов цілком вдало. Після не дуже далекого пробігу літак плавно відірвався від землі, піднявся на висоту 3 метри і пролетів кількадесят метрів, протримавшись у повітрі 4 секунди. Але під час одного з наступних пілот, не маючи достатнього досвіду управління, трохи відхилив інстинктивно кермо, через що апарат різко нахилився. Щоби зберегти рівновагу, Євгенові довелося віддати руль і негайно посадити аероплан. Посадка вийшла жорсткою – апарат був пошкоджений, а новоспечений пілот зламав ногу. Утім, головне було досягнуто – аероплан здійнявся в повітря!

У наступній конструкції братів – аероплані «Касяненко-1біс» –  розвивалися ідеї, вже реалізовані в першому їхньому літаку. Проте хвостова ферма і оперення вже були зроблені так, як у «Фармана-VI», а переднього керма висоти взагалі не було. На верхньому крилі з’явилися елерони. Літак був випробуваний у Черкасах 1911 року, але помітних переваг перед його прототипом не продемонстрував.

А от «Касяненко-3» став утіленням цілком нових ідей і задумів. Це був біплан з вузьким тригранним фюзеляжем і двигуном «Ерлікон», який через ланцюгові передачі обертав не один, а два гвинти – один тягнучий, другий – штовхальний. Але головною особливістю аероплана стала коробка крил, яка під час польоту могла змінювати кут встановлення для досягнення поперечного управління літаком без елеронів і гошування, себто перекошування. Точніше, центральна частина коробки розмахом у 1,5 метра була встановлена нерухомо, а бокові напівкоробки могли змінювати кут встановлення шляхом обертання крил навколо передніх лонжеронів.

Слід зазначити, що вперше про можливість такого способу використання площин літака почули члени Повітроплавального гуртка КПІ у листопаді 1911 року. З доповіддю про «оживлені крила» виступив перед ними Євген Касяненко. Невдовзі разом з братами він, як ми вже казали, спробував реалізувати її й на практиці. Будувався цей аероплан в Петербурзі спеціально до конкурсу 1912 року, але під час випробувань 28 жовтня зазнав аварії, причому такої, що відновлювати його брати вже не стали.

«Оживлені крила»

Євген КасяненкоІдею щодо управління літаком за допомогою зміни кута розташування крил відносно фюзеляжу брати Касяненки виношували не один рік і намагалися втілити її в життя ще в кількох своїх конструкціях. Але навіть серед дослідників історії авіації мало хто знає, що вона безпосередньо пов’язана з реалізацією задумів про управління польотом апаратів важчих за повітря, над якими працював і видатний льотчик та теоретик авіації Петро Миколайович Нестеров.

Про теоретичні напрацювання людини, чиїм іменем названа одна з найефектніших фігур вищого пілотажу, сьогодні взагалі рідко згадують. А даремно. Адже коли б не був Нестеров вдумливим дослідником і ретельно не обраховував своїх дій у повітрі, чи вдалося б йому першим у світі зробити в 1913 році «мертву петлю»? Чи зміг би він розробити методику її здійснення для інших пілотів? Чи спромігся б запропонувати прийоми повітряного бою, які використовуються у військовій авіації дотепер? Напевно, що ні. А були ж у Нестерова й конструкторські розробки, про які, на жаль, узагалі мало хто пам’ятає. І реалізовувалися вони в Києві, де з 1913 року до самого початку Першої світової війни проходив службу спочатку поручик, а згодом штабс-капітан Нестеров. 

Як людина, яка не просто «тягнула» армійське ярмо, а захоплено займалася улюбленою справою, Нестеров практично зразу після прибуття до Києва вступив до Київського товариства повітроплавання і брав активну участь у його діяльності. Там відбулося і його знайомство з братами Касяненками, причому з Євгеном він, судячи з усього, навіть потоваришував. І саме Євгенові Касяненку історики науки і техніки завдячують тим, що технічні ідеї Нестерова дійшли до наших днів. Він ретельно занотовував виступи свого видатного товариша перед членами Київського товариства повітроплавання, найґрунтовнішим з яких стала доповідь про стан і перспективи розвитку авіації, виголошена на засіданні 12 квітня 1914 року.

Одним з проектів, над яким Петро Нестеров працював кілька останніх років свого життя, була конструкція літака з системою управління, що повинна була забезпечувати стійку рівновагу під час злетів, посадок і різноманітних режимів його польоту та маневрів. Головним робочим органом цієї системи мали стати …крила, які за допомогою ексцентриків могли змінювати кут встановлення. Це фактично – та ж сама ідея «оживлених крил», над якою працювали Касяненки! Тож видається очевидним, що роботу над втіленням у життя таких принципів Нестеров і Касяненки проводили паралельно, але на різних конструкціях. Нестеров уперше облітав такий апарат на початку 1914 року (він був споруджений на базі його старого «Ньюпора-ІV»), хоча працювати над теоретичним обґрунтуванням створення подібної конструкції він розпочав практично від часів свого приходу в авіацію. Касяненки ж, як уже було сказано, оприлюднили і спробували реалізувати цю ідею в 1911 році і, починаючи зі своєї третьої за ліком машини, послідовно будували свої апарати з урахуванням використання «оживленого крила». Принагідно зауважимо, що, поза сумнівом, жодних суперечок між Петром Миколайовичем Нестеровим і Касяненками  про пріоритет щодо цієї ідеї ніколи не виникало, про що, зокрема, свідчить і той факт, що четверту конструкцію київських братів-політехніків – легкий аероплан «Касяненко №4», побудований у 1913 році під двигун «Анзані» в 15 кінських сил, здійняв у повітря саме Нестеров.

Про цей невеличкий літачок варто згадати окремо. По-перше, на відміну від попередніх касяненкових конструкцій, це був моноплан. А по-друге, і це є головним, «Касяненко №4» був авієткою, тобто надлегким спортивним  літаком, який, втім, міг використовуватися і для навчання та інших цілей. Недарма ж другою, неофіційною, його назвою була назва «повітряна мотоциклетка». Додамо: це була перша в історії вітчизняної  авіації авієтка.

Про вигідність використання подібних малопотужних і дешевих літаків Касяненки говорили і писали неодноразово. Вперше доповідь на цю тему зробив Євген Касяненко 13 грудня 1912 року на засіданні Повітроплавального гуртка КПІ, а потім ще й повторив її 3 січня 1913 року на засіданні Харківського відділення Російського технічного товариства. Тож  поява «повітряної мотоциклетки» була зовсім невипадковою, тим більше, що і двигун був у наявності – той, який використовувався на першій машині Касяненків. Аероплан без горизонтального стабілізатора, з вузьким чотиригранним фюзеляжем, дволонжеронними прямокутними в плані крилами, що могли змінювати кут свого встановлення, вийшов напрочуд легким (вага пустого літака – 175 кілограмів) і достатньо досконалим за аеродинамічними якостями. Випробував його на Куренівському літовищі на початку вересня 1913 року, як уже було сказано вище, Петро Нестеров. Завдяки схемі й конструктивним особливостям літальні якості апарату, як вважають фахівці, могли б бути достатньо високими, але через замалий запас потужності двигуна він хоча і міг літати, але на висоті не більшій 30 метрів, дистанцію розбігу при цьому мав явно завелику та ще й при невисокій швидкості (до 60 км/год), що було достатнім хіба що для тихої погоди… Зауважимо, що цей літачок ще багато років по тому експонувався в музеї КПІ.

Принагідно слід додати, що всі свої конструкції брати втілювали в життя власним коштом. Задля цього вони навіть розпродали ділянки батьківської землі на Черкащині і, врешті-решт, залишилися без копійчини. За невчасну сплату за навчання і пропуски занять їм загрожувало відрахування з інституту. Щоб якось виплутатися зі скрути, брати поступили до майстерень КПІ й деякий час виконували слюсарні і столярні роботи – тут стали у пригоді навички, набуті під час будівництва власних аеропланів.

У роки війни

Проте конструювали брати Касяненки не лише літаки. Розробляли та виготовляли вони й гвинти для аеропланів. Особливого розмаху набула така діяльність після початку Першої світової війни.

З перших її місяців інститутський авіагурток майже припинив свою діяльність. Більшість його учасників була призвана до війська за авіаційними спеціальностями (до речі, старшим механіком 11-го корпусного авіазагону, який очолював Петро Нестеров, став один з братів – Іван Касяненко). Утім, з 1915 року за фінансової допомоги Військово-промислового комітету в правому крилі Головного (нині – Першого) корпусу інституту – в його аудиторіях, лабораторіях, навіть у коридорах і частково відремонтованій після пожежі Актовій залі, а також у дворі поруч з механічними майстернями розташувалися і почали працювати авіамайстерні КПІ. Вони забезпечували ремонт збитих німецьких і австрійських літаків, і водночас в них було збудовано чотири аероплани системи «Альбатрос» зі стосильними двигунами «Мерседес» та машини, спроектовані інститутськими ентузіастами. А ще там випускали повітряні гвинти під маркою «Бр. Касяненки». Ці пропелери виявилися кращими і значно дешевшими за французькі, які широко використовувалися в російських конструкціях перед війною, тому й військове відомство, щоби сповна задовольнити потреби діючої армії, робило на них все нові замовлення. Невдовзі майстерні КПІ почали постачати гвинтами Касяненків весь Південно-Західний фронт.

Варто підкреслити, що брати ретельно продумали не лише геометрію й конструкцію своїх пропелерів, але й запропонували передові технології їх виготовлення. Як згадував пізніше в одній зі своїх статей Євген Касяненко, було виготовлено спеціальне технологічне обладнання – особливі зажимні чавунні плити для збирання і склеювання гвинтів, печі для підігріву заготовок і сушення виробів після склеювання і таке інше; розроблені технологічні процеси виготовлення та порядок сушення і складування готових виробів. Більше того, в майстернях проводилося остаточне центрування гвинтів не на технологічних гільзах, як практикувалося до того, а безпосередньо на їхніх втулках, що звільняло від цієї марудної справи механіків авіазагонів. Все це не лише забезпечувало високу якість пропелерів, але й здешевлювало та пришвидшувало їх виробництво.

КПІ-5Державні замовлення на все нові партії пропелерів давали кошти, а кошти забезпечували змогу працювати над новим літаком. Це був аероплан воєнних років і, природно, що задумувався він як бойовий. Одномісний винищувач з крилами, змонтованими за улюбленою Касяненками схемою «оживлення», тобто змінного кута встановлення, зі штовхальним стосильним двигуном «Гном-Моносупап» і трилопатним (уперше в Росії!) гвинтом був незвичайним у всьому. І перше, на що звертали увагу всі, хто його бачили, була незвична аеродинамічна компоновка. Це була справжня крилата торпеда з обтічним мов веретено фюзеляжем і вертикальним та горизонтальним оперенням, яке забезпечувало управління у відповідних площинах та захищало гвинт. Він і отримав неофіційну назву «Торпеда». Офіційно ж ця конструкція звалася «КПІ-5» – «Київський політехнічний інститут – п’ятий».

За задумом авторів, літак мав бути не лише швидкісним, але й дуже маневреним, що забезпечувало б йому високу невразливість до вогню супротивника. Втім, цей винищувач і сам був непогано озброєний – у носі фюзеляжу був встановлений кулемет, управляти вогнем якого пілот міг за допомогою тросової тяги зі своєї кабіни.

Проектування, виготовлення деталей і складання аероплана здійснювалося у 1916 – на початку 1917 років. Займатися ним молоді інженери і робітники майстерень могли лише в перервах між виконанням військових замовлень, тому робота затягнулася. А тут ще й відомі революційні події, тож на випробування Касяненки вийшли лише наприкінці червня. Проходили вони, як і завжди, на Сирецькому літовищі. Льотчиком- випробувачем виступив Андрій Касяненко. Проте 1 липня 1917 року наприкінці першого підльоту відбулася поламка: літак різко вдарився об землю нижньою частиною оперення, внаслідок чого зламався костиль, по тому – лопатні гвинта і хвіст. І хоча пілот не постраждав, подальші випробування не проводилися – як видається не тому, що конструкцію хтось вважав надто невдалою, а через полум’я революції, яке вже охопило всю країну…

У вирі перетворень

Події 1917 року докоріннім чином змінили життя всієї держави. Те, що донедавна вважалося для неї головним, відійшло на другий, а то й на третій план. Та, власне, не стало раптом і самої держави. Потік історії поніс уламки колишньої імперії в невідоме завтра, змиваючи і знищуючи по дорозі все, що стояло на його шляху. Ламалася не лише країна, ламався весь уклад людського життя. Хтось намагався вчепитися в уламки минулого, інші, керуючись вірою у світле майбутнє, сміливо занурювалися в бурхливу течію історії. Хтось відчайдушно чинив їй спротив, а хтось напинав романтичні вітрила і безоглядно віддавався революційному рухові.

Романтичне піднесення і очікування радісних змін не оминули і братів Касяненків. Понад те, вони бажали не пасивно чекати змін, а власноруч наближати світле майбутнє. Варто зауважити, що в політичній діяльності вони взагалі-то не були новачками, особливо Євген і Григорій. За деякими свідченнями, ще в 1906 році Євген Касяненко вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії, чи, як її інколи називали, «партії «есдеків». За якийсь час членами цієї партії стали й інші брати.

Родовід утвореної в грудні 1905 року УСДРП починався з Революційної української партії – першої політичної партії українського спрямування, що була організована на українських територіях, які входили до складу Російської імперії. Втім, ідеологічні засади, на яких вона працювала, дещо відрізнялися від позицій РУП: це була, насамперед, виразно марксистська партія, яка, однак, діяльність свою проводила незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії. При цьому, як і її попередниця, Українська соціал-демократична робітнича партія виступала за національну автономію України. Лідерами її були В.Винниченко, С.Петлюра, Д.Антонович, М.Порш та інші. Щоправда, активна діяльність УСДРП першого періоду її існування після поразки революції 1905–1907 років, як і діяльність інших партій у країні, була згорнута – влада швидко відвоювала втрачені за попередні два роки позиції. Проте політична активність її членів потребувала виходу, і він частково був знайдений у діяльності легальних громадських об’єднань і товариств. Саме після тієї революції як гриби після дощу у вишах Російської імперії стали з’являтися різноманітні земляцтва і національні товариства. Помітну роль серед них почали відігравати «Українські громади», організовані в університетах і інститутах, розташованих не лише на території України, але й далеко за її межами.

Така «Громада» активно працювала і в КПІ, причому, слід визнати, діяльність її зовсім не обмежувалася виконанням статутних завдань, тобто поширенням у студентському середовищі знань з історії, етнографії та побуту українського народу. Насправді «громадівці» брали активну участь у політичному житті інституту, міста, і, часом, у роботі нелегальних утворень. «Українська громада» виконувала функції певного об’єднувального центру, в якому знаходили порозуміння на національному ґрунті прихильники доволі різних за ідеологічним спрямуванням політичних ідей та організацій. Брати Касяненки брали в її діяльності найактивнішу участь. Понад те, у 1913 році Євген Касяненко навіть увійшов до керівного органу «Громади» – Ради. До речі, напевно, саме на ті часи припадали його перші публікації в партійно-революційній пресі, які за кілька років визначили його подальшу долю.

…Отже, лютневу революцію 1917 року брати Касяненки зустріли як довгоочікувану подію, що мала змінити все життя в Україні. Євген і Григорій від УСДРП, яка у квітні 1917 року відновила свою діяльність, обираються до Української Центральної Ради. У жовтні 1917 року Григорій стає і членом Крайового комітету з охорони революції – надзвичайного органу революційної демократії, створеного після падіння Тимчасового Уряду в Петрограді Малою Радою з метою перебрання функцій центральної влади в Україні.

Утім, невдовзі Євген у складі «групи Нероновича» (про роль у ній Касяненка свідчить той факт, що в історичній літературі її часом називають «групою Нероновича-Касяненка») різко виступає за порозуміння з російськими більшовиками та встановлення в Україні радянського ладу. Понад це, навіть бере участь у підготовці акції, спрямованої на розпуск Центральної Ради та передачу влади в Україні радам робітничих і солдатських депутатів, після викриття якої, рятуючись від арешту, на деякий час іде у підпілля. Але й у підпіллі не припиняє активної політичної діяльності – вже як партійний журналіст. А коли уряд радянської УНР переїжджає до Києва, Є.Касяненко бере участь у випуску першої радянської україномовної газети «Вісник УНР» (нехай нікого не вводить в оману назва видання – на той час для більшої переконливості своєї пропаганди більшовики діяли так, щоб «національно-державні» визначення радянської УНР та УНР Центральної Ради фактично збігалися, тож назви їхніх офіційних друкованих органів були майже тотожними – «Вістник УНР» – «Вісник УНР»).

Логічним у цьому контексті виглядає те, що у травні 1918 року Є.Касяненко остаточно пориває з УСДРП і вступає у КП(б)У. За якийсь час він став одним з провідних співробітників газети «Київський комуніст», згодом – новостворених «Вістей Київської Ради робітничих депутатів», «Сільської комуни» (потім перейменованої на «Більшовик»). Газетні виступи Є.Касяненка були для більшовиків особливо цінними не лише завдяки їх полемічному запалу, але й через те, що в їхніх виданнях працювало дуже мало людей, які володіли українською мовою. Під псевдонімом «Ларик» Є.Касяненко виступав як послідовний провідник лінії більшовицької партії та непримиренний борець з її ідейними супротивниками. Настільки послідовний і непримиренний, що в середовищі своїх ідеологічних опонентів заслужив прізвисько (з пісні слів не викинеш!) «Чавунний лоб з дубовим язиком».

Займався Євген Касяненко й видавничими справами: перше видання створеного в лютому 1919 року Всеукраїнського видавництва ЦК КП(б)У «Космос» – книжка Ф.Енгельса «Основи комунізму» – вийшла у перекладі з німецької О.Нитки та з його передмовою. Це – ще один псевдонім Є.Касяненка, за редакцією якого в цьому ж видавництві невдовзі виходить ще й український переклад праці В.Леніна «Як комуністи-більшовики ставляться до середнього селянства».

Восени 1919 року Євгена Касяненка як фахівця технічного профілю на деякий час перевели до Ради військової промисловості у Москві, але за кілька місяців він знов повернувся на політичну роботу в Україну.

Старший брат Євгена Касяненка – Іван – також активно працював на революцію: деякий час він був комісаром 143-го полку, а в 1919 р. став членом більшовицької партії.

Варто зауважити, що одностайності в оцінці політичних питань серед братів у той період, схоже, не було. Свідченням цьому – стаття Андрія Касяненка, який хоч і не змінив професію інженера на журналістську, але й не цурався виступати в пресі з найактуальніших питань, які хвилювали суспільство. Стаття була надрукована в есдеківській «Робітничій газеті» в період, коли влада в Києві весь час змінювалася, і називалася «Кров та вино». В ній автор ділився враженнями, отриманими після чергового звільнення Києва від більшовиків і огляду приміщення, яке залишив штаб Ю.Коцюбинського – тоді головнокомандувача збройних сил радянської УНР. Купи порожніх пляшок, брудне закривавлене ганчір’я, потрощені меблі справляли гнітюче враження, котрим А.Касяненко відверто поділився з читачами. Побачене нагадало йому трагічний малюнок Михайла Коцюбинського «На руїнах Месини», і він поставив риторичне запитання: «Чи сподівався коли-небудь цей світовий художник-поет, що щось подібне до месинського погрому зробить не стихія, а юрба військових людей, народним військовим секретарем котрих буде його син Юрко?..» Й сам же відповів на нього: «Певно ні, бо від однієї думки про це можна збожеволіти»…

Однак не слід думати, що Андрій Касяненко був противником суспільних перетворень, які тайфуном котилися Україною. Навпаки, він також прагнув зробити власний внесок у творення нової держави, але не на чужій для нього політичній ниві, а як фахівець у технічній царині. Тож у лютому – березні 1918 року він разом з братом Григорієм узяв участь у підготовці адресованої УНР (Центральної Ради) розлогої «Доповідної записки українців-фахівців авіації про використання авіації в мирний час», де докладно викладалися перспективи розвитку авіації та напрями її використання для потреб суспільства в мирний час. Додамо, що серед авторів цього надзвичайно цікавого документа були давній їхній знайомець з часів Повітроплавального гуртка КПІ, колишній його віце-голова Вікторин Бобров, начальник Управління повітряного флоту УНР (а до того – начальник повітряної охорони царської ставки), полковник Віктор Павленко та інші. А ще – майбутній відомий радянський авіаконструктор, а тоді – заслужений, нагороджений кількома бойовими орденами військовий льотчик Костянтин Калінін, який згодом став одним з найближчих друзів Івана Касяненка.

Знов у альма-матер

Двадцяті – початок тридцятих років ХХ століття стали для братів Касяненків періодом найповнішої реалізації їхнього інтелектуального і організаційного потенціалу, хоч від безпосередньої конструкторської діяльності вони і відійшли. Утім, навіть у своїй новій діяльності вони знаходили можливості й час не лише бути в курсі тогочасних тенденцій розвитку авіабудування, але й у міру своїх сил служити поширенню цих відомостей серед земляків та підготовці власних фахівців-авіабудівників. А згодом – і організації та налагодженню роботи української служби авіаперевезень. Проте шляхи братів у той період уже почали розходитися, хоча й прокладені були в одному напрямку.

Однак спочатку брати Касяненки на деякий час знов зібралися разом у своїй альма-матер. У листопаді 1920 року Комісія по управлінню вищими школами м. Києва видала наказ щодо реорганізації Київського політехнічного інституту й відновлення в ньому повноцінного навчального процесу. Для здійснення відповідних заходів у цьому напрямку була призначена Організаційна рада, до складу якої увійшов і Євген Касяненко. Дуже помітну участь у розбудові оновленого вишу взяли також Андрій та Іван Касяненки. Понад те, Іван був невдовзі навіть призначений заступником ректора (так тоді називалася посада проректора) інституту.

Одним з найважливіших для себе питань брати вважали відкриття в КПІ нової спеціалізації – авіаційної. Тим більше, що призначений після закінчення роботи Оргради ректор інституту, вже згадуваний Вікторин Бобров, який водночас очолював створений у 1920 році авіаційний завод (тепер це – Державне підприємство «Київський завод «Авіант»), був головним ініціатором створення факультету такого профілю і в усіх інстанціях активно відстоював важливість реалізації цієї ідеї. Тож уже восени 1921 року Київський політехнічний інститут розпочав навчання майбутніх авіаційних фахівців, щоправда не на окремому факультеті, а на механічному, де і була відкрита нова спеціальність. Паралельно була відновлена й діяльність авіагуртка, який став працювати як Авіаційне науково-технічне товариство (АНТТ) і серед іншого почав виконувати функції Предметної комісії з авіабудування. Більше того, з самого початку його робота будувалася так, що АНТТ став виконувати певну роль авіаційного факультету, оскільки в рамках його діяльності проводилося навчання студентів. При цьому студенти і робітфаківці не лише слухали додаткові лекції, а й працювали над відновленням старої техніки і створенням нових літаків. До роботи з майбутніми авіафахівцями ректору вдалося залучити найкращих викладачів інституту. Знайшлося серед них місце і братам Касяненкам: Андрій читав теорію аероплана, а Іван разом з В.Бобровим керував практичною роботою. Варто додати, що лише в 1923 році в АНТТ навчалися 32 студенти різних курсів.

На цей період припала й остання спроба Касяненків збудувати літак власної розробки. У 1921 році за їхнім проектом на новоствореному Київському авіазаводі (тоді він називався «ГАЗ №12») споруджується новий літак, призначений для ведення ближньої розвідки та супроводження кавалерійських з’єднань. Специфічне призначення визначило й другу, жартівливу, назву цього апарата – «Аерокобила».

За задумом розробника, цей невеличкий аероплан проектувався під двигун повітряного охолодження потужністю 35 к.с. і для забезпечення можливості його транспортування в спеціальному контейнері мав крила, що могли складатися. Однак через відсутність двигуна і дефіцит матеріалів (літак будувався поза програмою підприємства) будівництво не було завершено. Тим більше, що головний автор і натхненник цього проекту невдовзі вже не міг займатися ним безпосередньо – Євген Касяненко як освічена людина, яка на ділі довела свою відданість більшовицькій партії, був направлений в довготермінове відрядження для роботи в торговельній місії УРСР у Німеччині.

У роки війни. Відповідальні працівники

У торговельному представництві УРСР Євген Касяненко пропрацював з 1922 по 1925 роки. Там він очолював закордонну місію Наркомату освіти УРСР. А ще – став одним із засновників і редактором створеного за ініціативою співробітників українських радянських місій за кордоном українсько-американського видавництва «Космос», яке було організовано з метою видання і поширення серед української діаспори опублікованої українською мовою марксистської літератури. Тож перекладацькі навички і вже набутий Є.Касяненком досвід друкування політичної літератури добре прислужилися в цій справі.

Однак і з авіацією він у той період не розставався. Річ у тім, що в березні 1923 року було засновано Українське акціонерне товариство повітряних сполучень (більше відоме під назвою «Укрповітрошлях»), перед яким було поставлене завдання налагодити в Україні пасажирські й вантажні повітряні перевезення. Оскільки власного виробництва цивільних літаків в СРСР ще не було, правління Товариства вжило заходів для закупівлі такої техніки за кордоном. Перші шість пасажирсько-поштових літаків «Комета-ІІ» фірми «Дорньє» прибули в Україну восени того ж року. В їх закупівлі як авіаційний фахівець безпосередню участь брав і Євген Касяненко.

Із закордонного відрядження Євген Касяненко повернувся не до Києва, а до тодішньої української столиці – Харкова. Новим місцем його роботи стала редакція популярної щоденної газети «Вісті ВУЦВК», де він обійняв посаду заступника редактора. Невдовзі, після трагічної смерті головного редактора – відомого поета і політичного діяча Василя Еллана-Блакитного, йому було довірено й очолити редакцію. 

Попри те, що в газетно-видавничій справі Є.Касяненко був далеко не новачком, для нього це була не просто нова робота – це було нове життя, спосіб якого диктували залізний графік виходу газети та її численних додатків – газети «Культура і побут», яку ми сьогодні знаємо як «Культура і життя», літературного журналу «Всесвіт» (він також випускається й нині), сатиричного «Червоного перцю». Причому він був не лише головним редактором цих видань, але й їхнім постійним автором. Показово, що з першого ж року його редакторства посилилася увага газети до вітчизняного авіабудування та розвитку повітряного транспорту. Але й культурно-просвітницької традиції, що була започаткована В.Елланом-Блакитним, редакція, чи, радше, редакції, керовані Є.Касяненком, не зреклися. Тому він швидко став своїм і в творчому середовищі.

А середовище було дуже цікавим: серед дописувачів цього, вдаючись до сучасної термінології, редакційно-видавничого холдінгу, були В.Сосюра, М.Хвильовий, В.Поліщук, М.Йогансен, П.Тичина, М.Куліш, Ю.Смолич, найпопулярніший тоді в СРСР український  письменник О.Вишня та багато інших, а художником-ілюстратором «Вістей» працював О.Довженко. Багато з авторів газети «Вісті» та її додатків стали й сусідами Є.Касяненка, оскільки за кілька років він навіть оселився у відомому харківському кооперативному будинку письменників «Слово». Додамо, що мине ще кілька років, і 40 з 68 квартир цього будинку залишаться без господарів – їм, як і Є.Касяненку, буде простелено шлях до сталінських катівень... Але до того часу мине ще період «українізації», в який «Вісті» стануть найпопулярнішим українським виданням, а їхній редактор – навіть членом Державної комісії для упорядкування українського правопису, що увійде в історію мовознавства як «Харківський правопис», або «Скрипниківка». Редакція «Вістей», до речі, у період діяльності цієї комісії  випускатиме ще один додаток – «Український правопис. Дискусійний бюлетень»…

Іван Касяненко до середини 20-х років працював у Києві. Після відкриття на базі агрономічного факультету Київського політехнічного інституту нового вишу – Київського сільськогосподарського інституту (тепер це Національний аграрний університет) – він став його першим ректором. Кілька років, до спорудження корпусів КДСІ у Голосєєво, він  працював під одним дахом з КПІ.

Звісно, новий інститут створювався не з нуля, за два десятиліття роботи у складі Київської політехніки його викладачі  й працівники нагромадили достатній досвід підготовки вчених-агрономів, були напрацьовані  відповідні програми, але в нових пореволюційних умовах і вимоги до нового вищого навчального закладу ставилися нові. Від його випускників вимагалося тепер більше практичних умінь та навичок організаційної роботи.

Але розпочати нову для себе діяльність ректорові Касяненку довелося не з оновлення навчальних програм і планів, а з питань у буквальному сенсі земних. Річ у тім, що розташоване неподалік від Києва зразкове навчально-дослідне господарство КПІ «Затишшя» з його 600 десятинами орної землі під час революції перейшло до селян і у власності новоствореного інституту залишилися тільки ділянка землі у 30 десятин на території садиби КПІ, три коня і один віл. Тож серед першочергових завдань, які стояли перед новопризначеним ректором, одним з найголовніших було створення матеріальних умов для підготовки кваліфікованих спеціалістів сільського господарства. І завдяки енергії та наполегливості Івана Касяненка невдовзі КДСІ за допомогою Головпрофосвіти отримав додатково 60 десятин прилеглої до території КПІ землі і зміг об’єднати їх з інститутською машинно-дослідною станцією в одне господарство. Трохи пізніше інституту було передано ще й 430 десятин біля Борисполя, а ще за якийсь час – націоналізований Верховинський комбінат з агрошколою. Це вже була солідна база як для експериментальної роботи, так і для навчально-практичних потреб.

За ректорськими турботами не забував І.Касяненко і про роботу в АНТТ. Та й не міг би забути, якщо б навіть захотів, бо в 1924 році рідна сестра його дружини Тетяна Іллівна вийшла заміж за його друга, на той час вченого секретаря Товариства (а в майбутньому знаменитого авіаконструктора) Костянтина Калініна, і жили обидві сім’ї в одній квартирі в будинку на території інституту.

Досвід і кваліфікація Івана Касяненка не залишилися непоміченими владою, і наприкінці 20-х років він став головою правління державного акціонерного товариства «Укрповітрошлях», яке розташовувалося у Харкові. На початок його управління припала дискусія про те, які саме літаки – закордонного виробництва чи вітчизняні – мають обслуговувати повітряні траси України. По суті, вирішувалася подальша доля новоствореного Харківського авіабудівного заводу «Авіазавод імені Раднаргоспу УРСР»  (тепер це всесвітньовідоме Харківське державне авіаційне промислове підприємство) та його Головного конструктора Костянтина Калініна. Попри те, що на той час вже три калінінські конструкції успішно пройшли всі випробування, отримали низку схвальних, а то й захоплених відгуків закордонних фахівців, частина функціонерів «Укрповітрошляху» виступала проти закупівлі харківських машин. Лише втручання І.Касяненка поклало край цій дискусії і дало змогу талановитому конструктору працювати й створити ще кілька літаків, які широко використовувалися на повітряних трасах усього Радянського Союзу.

Ще під час роботи в КПІ Іван Касяненко почав співпрацювати з Українською метеорологічною службою (Укрметом). Сільськогосподарська метеорологія взагалі була однією з дисциплін, які вивчали майбутні вчені-агрономи, а до того ж, вона стосувалася і справ авіаційних, тому й стала ще однією сферою прикладення сил і розуму Івана Івановича. Під час його роботи в «Укрповітрошляху» цей зв’язок набув нової якості – цивільній авіації потрібні були точні і оперативні прогнози погоди щодня, а для цього необхідно було створювати відповідну власну службу. За якийсь час Іван Касяненко очолив і всю метеорологічну службу України. Це сталося після об’єднання у 1929 році Укрмету і гідрометричної служби Наркомзему та створення на їх базі Гідрометеорологічного комітету УРСР (ГІМЕКОМу) і Науково-дослідного гідрометеорологічного інституту (ГІМЕІНу), з управлінням у тодішній столиці України – Харкові.

На той час мережа метеорологічної служби в Україні вже була  достатньо розвиненою: до складу ГІМЕКОМу увійшли 3 метеорологічні обсерваторії (в Києві, Харкові й Одесі), 360 метеорологічних станцій, 1538 дощомірних постів, 13 шаропілотних пунктів і так далі.  Вже при Касяненку завершилося формування й бюро погоди: в Харкові – Центрального, в Одесі – Південного, в Києві – Правобережного. Все це величезне господарство потребувало кваліфікованих кадрів. Тож І.Касяненко подав до Держплану і Наркомату освіти України проект створення нового навчального закладу метеорологічного профілю. Такий інститут був заснований Постановою РНК УРСР від 21 квітня 1932 р. в Харкові і став навчальним закладом союзного підпорядкування – другим після заснованого в 1930 році Московського навчальним закладом такого профілю. До речі, інших навчальних закладів з підготовки фахівців з гідрометеорології ніде у світі тоді не було. Після війни цей ВНЗ був переведений до Одеси і нині має назву «Одеський державний екологічний університет».

На відміну від братів, Андрій Касяненко не втрачав зв’язку з авіацією ані на рік. Він працював в АНТТ, викладав предмети авіаційного циклу на механічному факультеті КПІ, брав найактивнішу участь у діяльності Товариства авіації та повітроплавання України та Криму (ТАПУК). Потім у Харкові очолював секцію повітряного спорту Всеукраїнської Ради Товариства сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву, більше відомого під російською абревіатурою ОСОАВІАХІМ. Згодом працював і його відповідальним секретарем, був одним з організаторів льотних шкіл в Україні. За деякий час очолив відділ обладнання в Конструкторському бюро Калініна у Харкові, за непідтвердженими відомостями навіть займався там розробкою літака зі змінною в польоті площею крила. А ще – виступав невтомним пропагандистом авіації, причому не лише як функціонер згаданих товариств, але й як авіатор-практик і талановитий журналіст. Його статті, присвячені найрізноманітнішим питанням розвитку авіації, огляди досягнень закордонних авіаційних фірм, виступи щодо розвитку легкомоторної авіації як головної складової підготовки майбутніх пілотів регулярно з’являлися на сторінках практично кожного номеру тодішніх авіаційних видань – у журналах «Авиация и воздухоплавание»,  «Аэрохем», «Воздушный флот» тощо. Зауважу, що  більшість своїх матеріалів Андрій Касяненко друкував українською мовою («Аэрохем» та «Воздушный флот» були двомовними).

Епоха «великого терору»

Зірки братів Касяненків одна за одною закотилися наприкінці тридцятих років. Утім, розпочалося їх нищення ще на початку десятиліття.

Свій останній номер «Вістей ВУЦВК» Євген Касяненко підписав 17 січня 1931 року. Деякий час перебував на партійній роботі, потім працював інженером на Харківському авіазаводі (переведення на роботу «за фахом» тоді вважалося достатньо «м’якою» формою покарання працівників партійно-державного апарату, які в чомусь «завинили» перед владою), згодом – конструктором на Московському заводі ім. Авіахіму. Потім, на деякий час, знов повернення в журналістику – він редагував журнал «Sturm Schritt» («Швидким кроком»), що виходив німецькою мовою. Останній рік свого життя він працював у Спілці письменників України. 11 серпня 1937 року Євгена Івановича як, буцімто, одного з «керівників антирадянської націоналістичної організації, що прагнула повалити Радянську владу…» заарештували. Слідство тривало недовго, і на закритому судовому засіданні він заявив, що став «жертвою ворожого наклепу», однак машина репресій, в яку він потрапив, працювала на повний хід і напередодні 1938 року за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР його розстріляли.

За деякими свідченнями, одночасно з братом був заарештований і Григорій Касяненко. Рік його смерті невідомий.

Іван Іванович Касяненко після звільнення з посади керівника гідрометеорологічної служби України працював у Вищій раді народного господарства та в центральному апараті Наркомату важкої промисловості.  Після арешту навесні 1938 року його друга Костянтина Калініна був одним з небагатьох людей, які не відвернулися від його сім’ї. Утім, 15 жовтня 1939 року заарештували і Івана Касяненка. Термін ув’язнення він отримав найбільший з можливих – 25 років, і з таборів уже не вийшов.

Що до долі Андрія Касяненка, певних відомостей про його життя в період «великого терору» сьогодні немає. Навіть дата його смерті в різних джерелах подається різною: десь вказується, що він пішов із життя в 1942 році в Москві, десь – у 1946 році…

Замість післямови

…За багато років по тому, в 1987 році, далеко за океаном, у видавництві Канадського інституту українознавчих студій (м. Едмонтон) вийшли друком мемуари відомого українського літературознавця, колишнього в’язня сталінських таборів, який більшу частину свого життя прожив у еміграції, Григорія Костюка «Зустрічі і прощання» (в Україні книга перевидана лише 2008 року у видавництві «Смолоскип»). Однією з зустрічей в ув’язненні, яка назавжди закарбувалася в його пам’яті, стала зустріч з Григорієм Касяненком.

Як згадував Г.Костюк, «був він високий, гарний, ставний, на той час близько 50 років, типовий інтелігент. Говорив добірною українською мовою». А далі – влучна характеристика українського більшовика-романтика: «Він, очевидно, належав до тих українських комуністів, які вважали, що оскільки УРСР окрема республіка, то вона повинна мати і свій повітрошлях, свою авіацію, свої конструкції, свої авіазаводи – все, що належить нормально розвинутій сучасній державі. Очевидно, що з такими думками в 30-ті роки йому вже стелився шлях, у кращому випадку, – на Воркуту». У 1939 році Г.Касяненко був переведений в інший табір і сліди його загубилися в гулагівському мороці.

А ще згадав Г.Костюк про гіркі, гранично відверті міркування  Григорія Івановича про долю таких само, як він і його брати українських романтиків революційних перетворень: «…На події в Україні мав надто песимістичні погляди. Почався, казав, тотальний погром. Україна вже обезголовлена і обезкровлена… Хіба ж могли ми думати, що до такого дійде?! – Він, очевидно, думав про тих соціалістів, які перейшли в КП(б)У й підсилили її позиції в роки революції. – Але дійшло! Наша доля вирішена. Тут зогниють наші кості… І пес про нас не гавкне.

Запам’ятались чомусь дуже мені ці слова...».

Влада зробила дуже багато для того, щоб вони справдилися. Проте неможливо було знищити всі згадування про братів Андрія, Івана, Євгена та Григорія Касяненків у різноманітних статтях, книгах, спогадах сучасників – занадто багато добрих справ вони по собі залишили. Звісно, для того щоб повніше дослідити їхні долі, потрібно ще багато зусиль – дуже мозаїчними є відомості про них, які збереглися. Але й тієї інформації, що є, достатньо для того, щоб знайти достойне місце для цих імен на сторінках історії нашої країни.

Михайло Згуровський, ректор НТУУ «КПІ», академік

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій