Віталій Вадимович Іващенко (12.12.1937, Сміла — 31.07.2023, Київ) художній керівник Естрадного театру аматорів ЕТА, заслужений працівник культури України, доцент кафедри механіки пластичності матеріалів та ресурсозберігаючих процесів ММІ.
Все доросле життя Віталія Вадимовича пов'язане з Київським політехнічним інститутом. Тут він здобув вищу освіту, тут він сформувався як непересічна особистість, сенс життя якої – творчість: технічна, наукова, педагогічна, журналістська, художня.
Студент механічного факультету КПІ Віталій Іващенко не гаяв часу. Добре навчався (на старших курсах отримував Сталінську стипендію), був старостою групи, культоргом курсу, конферансьє інститутського джазу, співав у хоровій капелі, грав за другу баскетбольну збірну вишів Києва.
Після закінчення КПІ Віталій Іващенко працював на кафедрі обробки металів тиском, навчався в аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію, отримав звання доцента, опублікував близько 100 наукових праць, зробив більше 20 винаходів. Низку його розробок впроваджено у виробництво – за це він отримав дві медалі Виставки досягнень народного господарства СРСР. У 1980–2000-х рр. був автором і ведучим ряду передач на Національному телебаченні: "Інформація і науково-технічний прогрес", "Телетехнотека", "Запитуйте – відповідаємо", "Закон є закон"; створив два документальні телефільми – "Ніч народження Конституції" і "Гордість України" (про Новокраматорський машинобудівний завод).
Але для більшості Віталій Іващенко – це Естрадний театр аматорів КПІ "ЕТА", який він створив, яким керує понад піввіку і де поставив 25 власних вистав. Іншого такого студентського театру у світі, мабуть, немає. Театр "ЕТА" з успіхом виступав у багатьох містах Радянського Союзу, став лауреатом усіх чотирьох Всесоюзних фестивалів самодіяльної художньої творчості, лауреатом Премії Київського комсомолу ім. О.Бойченка, має почесне звання "Народний" (з 1977 р.). У 1987 році "ЕТА", один з перших в Україні і єдиний зі студентських театрів, отримав статус державного театру-студії і п'ять років працював як комедійний театр. За творчу роботу в театрі у 1989 р. Віталію Іващенку було присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури України".
Ще в школі Віталій Іващенко почав писати вірші – для тієї, яка надихала, і трохи для себе. Потім багато років писав поетичні тексти до вистав театру "ЕТА". Першу збірочку "История любви" видав КПІ – щоб подарувати усім жінкам інституту до свята 8 березня 1993 р. Пізніше вийшли друком ще чотирнадцять поетичних збірок російською і українською мовами. Книжка вибраних поезій "Ми – українці!" отримала диплом "За вагомий внесок у розвиток української поезії" на Десятому міжнародному книжковому ярмарку "Книжковий світ – 2007". На вірші Віталія Іващенка різними композиторами написано близько тридцяти пісень.
* * *
Віталій Іващенко часто виступав в Києві і в інших містах перед шанувальниками поезії.
* * *
Ми живемо в багатоповерхівці,
Де кожен поверх – це духовний рівень.
На першім поверсі – ті, що в колисці,
На другий підніма сім'я і віра.
А потім – друзі, школа, книги, фільми,
В духовний світ усіх кохання кличе,
І самоствердження могутній стимул
Нас піднімає поверхами вище.
На кожнім поверсі – лиш однодумці.
На цьому заздрісні.
На тім – брехливі люди.
Є поверхи тупих, ледачих, дурнів.
На верхніх – благородні життєлюби.
Що вище поверх – люди цікавіші:
Відверті, щирі, душі їх відкриті,
Ведуть життям їх ідеали вищі,
Є радість творчості і насолода жити!
* * *
Усе мистецтво має дві основи:
Це зміст, що робить з нас людей – одна,
В ній глибина духовної розмови,
Пізнання світу, вічна таїна.
А друга – форма, образ, новизна,
Що має зацікавити, піймати
Твою увагу. Ти таке не знав,
І ще сто років міг його не взнати.
Звичайно, перша складова складна:
Митець повинен до вершин піднятись,
Щоб наші душі бачити до дна,
Відкрити те, що мудрим треба знати .
Таких митців багато не буває,
Їх шанувальників замало теж.
А в другій складовій проблем немає,
Там простір для фантазії без меж.
Кому кортить митцями називатись
(Їх розвелось по світу – Боже мій!),
Таке придумують!
Так люблять хизуватись!
Зірками й геніями звуть себе самі.
Навколо них є завжди блюдолизи,
"Посвячені", жреці мазні і плям.
Вони смакують вибрики й капризи.
На "геніях" хтось добре заробля.
А більшість – темнота! Їм не дано
Вклонятися сучасному мистецтву!..
А, може, і не треба? Все одно
У другій складовій немає сенсу!
* * *
Душа – це як хата. Чимало в ній вікон,
Та змалку зачинені всі.
Батьки відкривають, але тільки в міру
І в простір своєї душі.
А далі, як ви не ледачі, читайте,
Спілкуйтесь, шукайте своє,
І вікна в життя вже самі відкривайте,
Щоб взнати, яке воно є.
Є вікна в природу, в науку, в мистецтво,
У простір кохання без меж.
Життя твориш ти інтелектом і серцем,
Це шлях, який сам обереш.
* * *
Живуть найдовше гармонійні люди:
Ні заздрощів у них, ані амбіцій,
Любов і творчість – їх свята і будні –
Беззлобні і усміхнені щасливці!
* * *
Людські стосунки радують і ранять.
Нема людей, хто б не грішив.
Уміння забувати все погане –
Одна з найкращих рис душі.
* * *
Поезія – насамперед просвіта:
Допомагає зрозуміти, хто ми є.
Навчає нас по-справжньому любити
І усвідомити призначення своє.
* * *
Для багатьох людей мета життя –
Це існування в трьох координатах:
Одна – це гроші, друга – це ниття,
А третя – жовчна заздрість до багатих.
У цьому вимірі живуть i мруть,
Кар'єри роблять i приносять жертви,
Не відаючи, що є інша путь,
Є інший вимір i життя, i смерті.
Суть виміру того – життя душі,
Одвічний пошук Істини i Бога,
Бажання жити так, щоб не грішить,
За людство i за ближнього тривога.
I лише там дано відчути нам,
Що ми є частка вічної природи,
I в світ прийшли побудувати Храм.
Храм Красоти, Любові i Свободи!