За своїм соціальним станом студентство було неоднорідним. У дореволюційній Росії двері вищої школи, як і взагалі шлях до освіти, було відкрито переважно для заможних людей. Освітянський ценз, висока оплата за навчання, брак студентських гуртожитків і стипендій були значною перешкодою для більшості населення країни.
Швидкий розвиток промисловості і зростаючий суспільно-демократичний рух сприяли демократизації частини студентства, особливо у технічних вузах. Оскільки технічні вузи готували кадри безпосередньо для виробництва, а це не завжди вабило заможних людей, то в цих закладах поступово зростало число представників різночинної інтелігенції, вихідців із робітників і селян [28, с. 15].
Матеріально-побутові умови таких студентів були тяжкими, кожний з них щороку мав платити 100 крб. за навчання, оплачувати квартиру, харчування, купувати навчальну літературу і потрібне приладдя. Зауважимо, що стипендіальний фонд інституту складав усього 15 тис. крб., тому мізерну стипендію одержували менше 5 % студентів [26, с. 13]. Щоправда, в Статут інституту, за пропозицією члена комісії з питань вищих технічних закладів Д. І. Менделєєва, було внесено пункт про право ради інституту звільняти від оплати за навчання близько половини студентів, але це істотно становища не змінювало. У звіті про перший набір студентів відзначалася крайня злиденність значної кількості студентів. Тому адміністрація вузу звернулася до громадськості з проханням підтримати найнужденніших [10, с. 27]. Для допомоги студентам використовувалися різні джерела, але приплив коштів був мізерним і несистематичним. Для поліпшення становища весною 1903 р. було створено «Товариство допомоги бідним студентам КПІ», фонд якого складали внески і пожертвування членів товариства, надходження за підписними листами, доходи від благодійних спектаклів і вечорів, торгівлі навчальним приладдям тощо. 1904 р., наприклад, цей фонд становив 10 402 крб., звідси студентам виділялися кошти для оплати за навчання, на одяг, книжки, навчальні посібники, безплатні обіди тощо [29, с. 7]. Істотну матеріальну допомогу студентам надавали прогресивно настроєні професори інституту, які брали участь у добродійних заходах, виступали з публічними лекціями, кошти від яких йшли у фонд допомоги студентам.
Після революції 1905—1907 рр. становище малозабезпечених студентів значно погіршилося. За даними студентського перепису, проведеного у листопаді 1909 р., тільки квартплата забирала половину їхнього бюджету. Багато студентів не могли платити за навчання. Так, за 1909 р. із 2452 студентів 1036 звернулися з проханням про звільнення від оплати. З них звільнили повністю 399 й частково 261 студента [12, с. 27]. У лютому 1910 р. було створено «Товариство швидкої допомоги голодуючим студентам вищих навчальних закладів м. Києва». Проте і це не змінило становища, оскільки товариство не мало у своєму розпорядженні значних коштів. Так, 1912 р. грошову допомогу на загальну суму 614 крб. із його фондів отримали всього 83 студенти міста.
Про тяжке матеріальне становище студентства, його нужденне життя писала легальна преса. Особливо широкий резонанс викликала опублікована 1912 р. стаття М. Горького, де він закликав прийти на допомогу студентству, особливо вихідцям із демократичних верств населення, чиє життя було нестерпним.
Необхідність одночасно і вчитися, і добувати засоби для існування, а також деяка перевантаженість заняттями спричиняли те, що навчання в інституті розтягувалося на шість — вісім і більше років, чимало студентів через нестатки залишали вуз, і лише частина закінчувала його за чотири роки (середній вік випускників сягав 27— 28 років). Наприклад, на хімічне відділення у 1898—1912 рр. було прийнято 1155 чоловік, а закінчили курс тільки 615, тобто 53 %, на інженерне — 1520, а закінчили — 678 чоловік, тобто 46,6 % [12, с. 41].
Студентам, які успішно складали випускні іспити, присвоювали звання: на механічному й хімічному відділеннях — інженера-технолога, інженерному — інженера-будівельника, агрономічному — вченого-агронома. Звання інженера-технолога надавало право завідувати підприємствами, керувати спорудженням фабричних, заводських і житлових будинків, займатися будівельними роботами, створювати проекти будівель. Інженери-будівельники мали можливість складати проекти і провадити будівельні роботи, учені-агрономи — завідувати сільськогосподарськими фермами, станціями, заводами, займати посади на державній службі. Крім цього диплом про закінчення інституту відкривав шлях до викладацької роботи у спеціальних навчальних закладах. Випускники мали право носити встановлений для них знак особливого зразка [30, с. 7].
Перший випуск у КПІ відбувся 1903 р., випускні іспити успішно склали і одержали дипломи 91 чоловік [31, с. 22]. У подальші роки число випускників коливалося; наприклад, 1904 р. воно становило 140, 1909 р.— 249, 1910 р.— 69 чоловік. За 19 дореволюційних років інститут підготував 2815 фахівців [26, с. 67], у тому числі на механічному відділенні 810, хімічному — 706, інженерному — 660, агрономічному — 639 [12, с. 41, 165].
Дипломовані інженери володіли хорошими знаннями, практичним досвідом. Високу оцінку випускникам інституту у звіті про результати перших державних екзаменів у КПІ дав Д. І. Менделєєв: «Маючи 35-річний досвід у справі дипломування у вищих навчальних закладах, я беру на себе сміливість стверджувати, що такої загальної сукупності спеціальних робіт студентів-випускників, яку я бачив у студентів першого випуску Київського політехнікуму, не можна знайти у відомих мені університетах і технічних інститутах, оскільки в цих останніх більшість представлених дисертацій має характер теоретичний і не супроводжується, як тут, власними лабораторними дослідженнями, що трапляються тільки як особливі винятки» [9, с. 157].
Випускники інституту працювали не тільки в Україні, а й у Закавказзі, Центральній Росії, на Уралі, в Сибіру тощо [32, с. 102]. Вони завойовували авторитет на підприємствах і в установах, займали відповідальні посади [2, с. 399]. Випускниками КПІ були видатний учений у галузі металургії акад. І.П. Бардін, будівельник Шатурської і Дніпровської ГЕС акад. О. В. Вінтер, перший директор Кузнецького металургійного комбінату Д. В. Білан, проф. Московського енергетичного інституту Є. І. Ромм, конструктор авіадвигунів акад. О. О. Мікулін, засновник науки про колоїдну хімію, директор Інституту загальної і неорганічної хімії АН УРСР акад. А. В. Думанський, проф. кафедри гідравліки КПІ, а з 1940 р. директор Інституту гідрології АН УРСР акад. Г. Й. Сухомел, видатний металург і коксохімік акад. М. П. Чижевський та ін.
Отже, Київський політехнічний інститут з самого початку існування став визначним центром підготовки висококваліфікованих інженерів, наукових і педагогічних кадрів.