Війна, що триває, безжально нівечить землю, нищить міста і промислові об'єкти, трощить і перемелює людські долі, забирає з собою кращих. А ті, хто вирвався з її лабетів, потребують соціальної підтримки та реінтеграції в соціум.
Для багатьох наших співвітчизників, які внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювань, що їх вони дістали під час захисту Батьківщини у цій війні, нині, на жаль, існують обмеження щодо безперешкодного доступу до інфраструктури, транспорту, зайнятості, освіти, отримання публічної інформації, послуг тощо. Саме тому Кабінет Міністрів України схвалив "Національну стратегію зі створення безбар'єрного простору в Україні". Мета цієї стратегії – зробити доступність нормою для кожного, незалежно від його віку, здоров'я, соціального статусу чи місця проживання. Для її реалізації Міністерство у справах ветеранів України створює Центри ветеранського розвитку.
🏰
Про організацію такого центру в КПІ ім. Ігоря Сікорського говоримо з помічником ректора з питань ветеранської політики Андрієм Гаврушкевичем.
Андрія Юрійовича – випускника Київської політехніки, нині доцента НН ММІ, представляти не потрібно. Активіст молодіжного й профспілкового руху, учасник Революції Гідності, він 24 лютого 2022 р. добровольцем пішов захищати країну, воював як розвідник, нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня. Тож як ніхто інший знає проблеми і потреби ветеранів.
– Андрію Юрійовичу, відомо, що Центри ветеранського розвитку є складовою державної політики у сфері професійної адаптації й зайнятості ветеранів війни, членів їхніх сімей та родин загиблих захисників і захисниць. Можете назвати напрями діяльності, які планується реалізувати в Центрі на базі КПІ ім. Ігоря Сікорського?
– Це, перш за все, соціально-психологічна адаптація, юридична допомога, підвищення кваліфікації, отримання другої вищої освіти, сприяння працевлаштуванню, профорієнтація щодо вступу в КПІ. Також важливим напрямом є фізична реабілітація й протезування та проведення культурно-масових і спортивних заходів. Для реалізації запланованого будемо співпрацювати з органами державної влади, благодійними фондами, громадськими, військовими, ветеранськими організаціями тощо.
– Хотілося б дізнатися, які підрозділи КПІ задіяні або будуть задіяні у роботі з ветеранами.
– Практично будь-який підрозділ може долучитися до цієї діяльності. Назву лише деякі. Приміром, ФСП. Тут навчають майбутніх соціальних працівників, працюють військові психологи. На ФБМІ готують дуже дефіцитних фахівців з фізичної реабілітації та вже надають такі послуги. У Спортивно-оздоровчому комплексі (стара назва – ЦФВС) проходять реабілітацію ветерани, зокрема ефективними є заняття в басейні. На базі Інституту післядипломної освіти почав діяти Центр підвищення кваліфікації в оборонній сфері, де за участю факультетів/інститутів ветерани набувають нових компетентностей за відповідним профілем та отримують можливість працювати на оборону.
Також в ІПО запроваджено курс підвищення кваліфікації "Адаптивний тренер-інструктор для військовослужбовців, ветеранів війни та членів їх родин". Після закінчення навчання випускники отримають державну ліцензію з правом працювати з ветеранами з інвалідністю. Нині навчаються тренери – представники різних спортивних федерацій. У подальшому плануємо навчати й КПІшних тренерів, щоб вони на базі Спортивно-оздоровчого комплексу не лише надавали послуги з фізичної реабілітації, а й уміло контактували зі своїми підопічними. Зауважу, викладання провадять фахівці високого рівня з різних відомств, зокрема і представники КПІ ім. Ігоря Сікорського.
Окрім того, в університеті діє Науково-інноваційний центр протезування та реабілітації, який співпрацює з ФБМІ та НН ММІ. Але це тема окремої розмови.
До речі, у майбутньому плануємо задіяти для фізичної та психологічної реабілітації військових наші бази відпочинку.
– Війна закінчиться, і до КПІ прийдуть працювати й навчатися люди з інвалідністю, маломобільні, з особливими потребами. Що робиться для того, щоб вони мали доступ до послуг, які надає університет?
– Питання, яке безумовно потребує вирішення і яке складно вирішити. Цілком очевидно, що безбар'єрне середовище дозволяє людям з особливими потребами отримати освіту, знайти роботу, спілкуватися, повноцінно жити, приносити користь людям і державі. Можна сказати, що безбар'єрне середовище – це увага до людини і повага до її гідності. Це нова суспільна норма, новий крок до людиноцентричного суспільства.
На жаль, усі наші будівлі спроєктовано без урахування вимог доступності. На сьогодні в університеті створено комісію з інклюзії та безбар'єрності, яка має надати рекомендації з цього питання. Можливо частину корп.7 (вхід від стадіону) вдасться переобладнати для потреб людей з інвалідністю. Та не будемо забувати, що це задача для всіх будівель університету.
– І тут виникає закономірне питання: створення нового, а тим більше реконструкція старого потребує чималих коштів.
– Дійсно, для закупівлі необхідного обладнання, ремонтів, організації інклюзивних просторів, підготовки необхідних фахівців тощо вчимося залучати кошти спонсорів, благодійних фондів, отримувати гранти, у т.ч. і міжнародні. Та й закордонний досвід вивчаємо, спілкуємося з експертами, напрацьовуємо контакти та досвід.
– Ми поговорили про можливості, які КПІ надає/може надавати військовим. А яка найбільш нагальна проблема на сьогодні для ветеранів та їх родин?
– Виходячи з власного досвіду та досвіду моїх побратимів, вважаю однією з найбільших проблем відсутність "єдиного вікна", куди можна звернутися з будь-яких питань і отримати повний супровід аж до їхнього вирішення. Звісно, ветерани мають різні проблеми – медичні, психологічні, юридичні, з працевлаштування. І нині вони самотужки збирають довідки й документи в різних місцях, борються кожний сам за себе, бо профільне міністерство працює переважно як довідкова служба. А повинно бути по-іншому: звернувся ветеран до органу Мінветеранів – і весь подальший документообіг має відбуватися без його участі. Про це я говорив і на зустрічі в Офісі Президента, і з представниками міністерства.
– Ще одна тема, яку хотілося б згадати – правила етичного спілкування з військовими та ветеранами.
– Передусім, нас з дитинства не навчили спілкуватися і жити поряд з людьми з особливими потребами. Це також тема окремої великої розмови. Але висновок один: спілкуватися, бути делікатними, емпатійними один з одним і пам'ятати, що у військових є травматичний досвід, про який пересічні громадяни уявлення не мають, і про який краще не знати. Маємо визнавати це і бути готовими до діалогу. Взагалі, реінтеграція і включення ветеранів у суспільне життя відбувається дуже важко.
– Що б ви хотіли сказати читачам на завершення розмови?
– Хотів би зупинитися на двох моментах.
Вважаю своїм обов'язком вшанувати пам'ять побратимів – сприяти створенню в КПІ Алеї полеглих героїв (подібних вже багато в обласних центрах України та інших містах). Адже на сьогодні відомо понад сто прізвищ випускників, працівників і студентів університету, які віддали життя у боях з ворогом за незалежність і цілісність нашої держави.
І наступне. Поки росія є в організаційно-правовій структурі, як вона є, то перемир'я – це короткий проміжок, який потім дістане мого сина. Я робив, роблю і буду робити все максимально, щоб це не дісталось моєму синові. Маємо цінувати кожен день, який дають нам захисники і захисниці – отримувати освіту, зростати, творити і розвиватися.
– І звісно, пам'ятати, кому завдячуємо ранковою кавою, заходом сонця, можливістю говорити українською.