Мабуть, небагато у світі університетів мають власний гімн. Наш Київський політехнічний – один із цих небагатьох.
«Кто там студенческий марш
запевает?
Чья там колонна идёт впереди?
Это друзья молодые шагают.
Это идет КПИ!
Мы идем, над нами небо голубое.
Мы поём, для нас открыты все пути.
Мы всегда горды тобою,
Орденоносный КПИ!»
Так починається «Марш КПІ», що вже понад піввіку є музичним символом нашого вузу. Слова і мелодія маршу наповнені оптимізмом і енергією стрімкого руху вперед – створений на початку 50-х років минулого століття, він увібрав дух тієї епохи, коли країна не тільки заліковувала рани страшної війни, а й готувалася зробити крок у космічний простір.
Написав «Марш» (слова і мелодію) студент КПІ, учасник хорової капели Володимир Дмитрович Чубинський. Думається, це не випадково. Щоб створити твір, який стане символом чогось великого, треба самому втілювати епоху. В.Д. Чубинський був саме такий.
Він народився 1 грудня 1930 року в Гостомелі в учительській сім’ї і був правнуком Павла Платоновича Чубинського, вірш якого «Ще не вмерла України і слава, і воля…» став основою Державного Гімну України. Через переслідування у зв’язку з аристократичним походженням мати з сином 1934 року виїхала до Ташкента і повернулася в Україну (у м. Кривий Ріг) 1944-го. Після закінчення школи Володимир став студентом інженерно-педагогічного факультету КПІ та учасником інститутської хорової капели.
В автобіографії В.Д.Чубинський писав: «Світлою сторінкою не лише в студентські роки, а й в усьому житті стали пісня, музика, участь у самодіяльності. На першому курсі КПІ я став учасником хорової капели й залишився відданим членом цього колективу на все життя. Скільки неповторно прекрасних миттєвостей випало мені, я вдячний долі за ту можливість творити, яку вона мені подарувала...»
Після закінчення інституту він не полишає зв’язку із капелою – стає позаштатним хормейстером, а також визнаним лідером неформальної діяльності капели. Саме Володимир Чубинський придумав багато обрядів і звичаїв, які стали традицією серед капелістів, і написав багато пісень, які можна назвати капельними обрядовими. Серед них – «Весільний вальс», який співали на хорових – і не тільки – весіллях, «Фонтаньєрську прощальну», якою закінчувалися співочі зустрічі капелістів, «Прощальний вальс» – яким капела проводжала випускників, що закінчували інститут. Таким чином він значною мірою сприяв тому, що хорова капела стала духовним об’єднанням і об’єднує багато десятиліть тих, хто давно уже попрощався зі студентською лавою.
«Нас зачаровували в ньому різнобічна обдарованість, невичерпна енергія, романтизм, притаманне йому відчуття радості буття, яке миттєво передавалось усім. Поруч із ним кожен водночас відчував себе і особистістю, й невід’ємною часточкою прекрасного цілого. Любов до пісні, відданість капельним традиціям, справжня дружба, лицарське ставлення юнаків до дівчат – усе це разом становило сутність того неповторного явища, котре отримало назву фонтаньєрства і натхненним творцем якого був Чуб» (Тетяна Кучинська).
«З появою Володі все починало крутитися за його сценарієм – я тепер розумію, що він завчасно готував для нас сюрпризи. Те, що нам здавалось простою випадковістю, непомітно несло велику чубинську педагогіку. У нього був природний дар учителя, педагога-вихователя. Тепер важко полічити, скільки в Чуба було учнів, яких він навчав грати на гітарі. Він був незбагненним магнітом, що вводив нас, новачків, у чарівний світ студентського життя, музики, дружби» (Борис Канюка).
Це висловлювання тих, хто познайомився з Чубом у 50-ті.
Але, можливо, ще більше спілкування з Володимиром Дмитровичем дало мені і моїм товаришам – учасникам капели другої половини 1970-х років, які називають «роками застою». Романтика 50-х була в далекому минулому. Настали зовсім інші часи. Ініціатива, м’яко кажучи, не віталась. Ті, хто намагався творити, дуже часто чули: «Не висовуйся!», «Тобі що – більше всіх потрібно?» і тому подібне.
А Чубинський вчив нас не боятися діяти так, як вважаєш за потрібне, не озираючись. Ті ж невеличкі концерти, що капелісти давали вечорами на вулицях Києва у будь-якому місці – в підземних переходах, на вулицях, на Володимирській гірці – ні з ким не узгоджуючи ні місць проведення, ні репертуару. А ще він вчив нас бути лідерами. Своїм прикладом демонстрував, що в деяких випадках треба виходити перед людьми і керувати – давати команди, підбадьорювати товаришів, вселяти в них упевненість, стежити, щоб ніхто не залишався без діла. Причому всього цього вчив, не читаючи нотації (хоча бувало і таке), а своїм прикладом.
Майже чверть віку В.Д.Чубинського немає з нами. Але він залишається у пам’яті всіх тих, хто його знав. І у своїх піснях, які звучать зі сцени й по радіо. І найвідомішій з них – «Марші КПІ».