Учасник визволення Києва, колишній викладач кафедри фізики КПІ, майор у відставці, доцент кандидат педагогічних наук Михайло Іванович Величко згадує бої на Букринському плацдармі, учасником яких він був.
...Ніколи не забуду форсування Дніпра. Безперервні дощі, бездоріжжя, відсутність транспортних засобів ускладнювали нам переходи, але не зупинили нашого руху вперед до Дніпра на Букринський плацдарм і визволення Києва від німецько-фашистських загарбників у складі частин 161 стрілецької дивізії...
Від Переяслав-Хмельницького підійшли до села Циблі, яке залишили німці. Трохи раніше від нас до Дніпра підійшли передові частини 3-ї гвардійської танкової армії і почали форсувати Дніпро в напрямі села Зарубинці. Нам довелося почати форсування Дніпра десь в районі сіл Підсінне і В'юнищі в напрямі Малого Букрина.
Праворуч від нас інші частини почали форсування Дніпра біля селаХодорів. Всю ніч на 23 вересня 1943 року кипіла робота, збирали засоби для переправи. В хід пішло все, що могло триматися на воді: діжки, дошки, колоди, двері тощо, з них готувалися плоти та пороми. А перед світанком все це було використане для форсування Дніпра. Як завжди, попереду були відважні розвідники. Непроглядна темрява ховала наші береги. Розвідники тихо спустили човни на воду і попливли на правий берег. Хоча не було чути ні пострілів, ні людської говірки з протилежного берега, та напруження воїнів ставало критичним...
Коли човни були уже на підступах до берега, на розвідників несподівано ринув шквал автоматно-кулеметного вогню. Мабуть, ворожі спостерігачі засікли їх. Але пізно: до берега залишились лічені метри, а оскільки берег був надто високим, майже вертикальним, то кулі пролітали вище них.
Розвідники діяли організовано і швидко. Крім того, сталося так, що на допомогу бойовій охороні фашистів не з'явився жоден ворожий солдат. Закріпившись на березі, розвідники поліпшили умови переправи основних сил нашого батальйону. Тим часом ми організовано підійшли до берега Дніпра і почали переправу на плотах, поромах та човнах. На протилежному стрімкому березі по його кручах вибиралися з великим напруженням і не без пригод. Особливо тяжко було підійматись на берегові висоти. В той час мені доручили командувати взводом кулеметної роти.
Зліва від нас, де продовжували форсування наші сусіди, зацокотіли кулемети, дзвінко завили міномети, загуркотіла артилерія. Все це злилось в несамовитий гуркіт. Наші гармати били десь
із-за Дніпра. Артобстріл як почався зненацька, так швидко і припинився. А на нашій ділянці, десь в районі малого Букрина, зайнялася перша ракета гітлерівців, вона злетіла високо, яскраво загорілася в темному небі і повільно опустилася на берег Дніпра, за нею полетіли вгору друга, третя. А незабаром їх з'явився цілий рій. Почулися короткі черги кулеметів та автоматів. Пізніше темп стрілянини став наростати, робився все сильнішим й потужнішим. Траси вогню, як стрічки, простягнулися над Дніпром, їх підсилили нові вогневі засоби - на березі і в річці рвалися вже снаряди і міни. Вода в Дніпрі пінилася і клекотіла, як окріп в киплячому казані.
А ми тим часом вогнем із кулеметів, автоматів, ручними гранатами й прикладами пробивали собі шлях вперед. На висотах букринського берега розгорівся запеклий бій. Назустріч нам вийшла ворожа піхота і почала нас контратакувати. Звичайно, наші бійці та кулеметники посилали лавину свинцю та металу по ворогу. Особливо тяжко було кулеметникам, ворог намагався мінами подавити наші кулеметні обслуги.
І це йому частково вдавалось. Хоча й ріділи наші ряди, ми зазнавали великих втрат, але в запеклому бою зайняли першу траншею ворога. У цьому бою особливо відзначились кулеметники Коноваленко, Крамаренко та Чубарих. Три богатирі, ведучи вогонь на ходу, кинулися вперед. Молодші лейтенанти Івенков та Комаров, керуючи невеликими групами десантників, рішуче навалились на ворога. Відвага командирів ще більше надихала бійців, вони нещадно били ворога.
Нові сили десантників поспішали на допомогу своїм бойовим побратимам. Трохи пізніше через Дніпро переправилась і наша мінометна рота. Я ніколи не зможу забути старшого сержанта Преснякова і його команду, які майже одночасно з нами переправилися на саморобному плоту з мінометами, боєприпасами та обслугою.
У тяжкі хвилини вони були разом з нами. Міну за міною посилали навідники Преснякова на ворога, їх міни точно влучали в ціль, знищуючи ворожих солдат та їх вогневі точки. Мінометники допомогли нам зблизитися з противником. Ми закидали його траншеї гранатами, пішли в атаку і захопили вигідні для нас висоти в напрямі села Зарубинці. Пізніше Іван Васильович Пресняков отримав звання Героя Радянського Союзу.
В цей день дальший наступ був припинений, бо ворожа авіація почала бомбити переправу...
Вистроївшись по фронту, знизившись до трьохсот метрів і нижче, ворожі літаки пройшли над нашими головами, поливаючи землю і людей свинцевим дощем. Не встигли літаки зникнути, як по нашій обороні було відкрито артилерійсько-мінометний вогонь великої щільності. Снаряди і міни рвалися всюди, притискуючи нас до землі.
А тим часом підходили резерви гітлерівців. Знову розгорівся гарячий бій, у якому ми відкрили вогонь із усіх видів зброї. Супротивник у хід пустив усе: артилерію, штурмові гармати, шестиствольні міномети. Бій прийняв затяжний характер. Ми витримали три контратаки, розвідники, які повернулися з Букрина, нам також стали допомагати.
Наступного дня ворог, перегрупувавши свої сили, ще раз атакував
нас з правого флангу, де закріпилися бійці мол. лейтенанта Іконникова. В цьому бою він і його заступник були тяжко поранені, але воїни не відступили. Відповідну допомогу надала нам і дивізійна артилерія з лівого берега Дніпра. Ціла лавина снарядів з воєм полетіла через наші голови назустріч противнику, через короткий час в стані гітлерівців пролунали вибухи, фашисти заметушилися. Мужність і самовідданість бійців і командирів наших батальйонів допомогли, нарешті, відкинути фашистів до Трахтемирова.
Але ворог не дрімав. Він організував і танкову атаку. Фашистам вдалося увірватися на передній край оборони. У двобій вступили бійці взводу протитанкових гвинтівок, три ворожі танки було підбито, а решта, не маючи успіху, були зупинені гарматами винищувально-протитанкового дивізіону, які підбили ще одну машину. Проте непошкоджені танки на повному ходу проривались на наш передній край. У цій складній обстановці мужність і винахідливість проявив сержант Михайло Шовкуненко, який пізніше одним із перших в дивізії був нагороджений орденом Слави третього ступеня.
У цей критичний час до бою включилися усі, хто вже перейшов на правий берег, хто міг тримати зброю. Використані були всі резерви, навіть навчальна рота дивізії. Ворожа піхота, наздогнавши свої танки, зробила енергійний кидок вперед, але її тут же накрив шквал нашого артилерійського вогню. Ворожі лави швидко поріділи і залягли. Проте час від часу вони все-таки підіймалися і бігли вперед. Віддаль скорочувалась. Коли фашисти знову кинулись вперед, перед ними з'явилася стіна розривів. Це був загороджувальний вогонь дивізійної артилерії з протилежного берега Дніпра. Атака ворожої піхоти захлинулася.
Перед нами німецькі війська укріплювались всіма видами зброї: гарматами, мінометами, іншими смертоносними засобами. В небі постійно кружляли літаки ворога, загрожуючи знищити кожного, хто спробує подолати річку. Німецьке командування продовжувало посилювати свої резерви, підтягуючи туди все нові дивізії з інших ділянок фронту. Переправившись на правий берег Дніпра, фашисти знищили за собою всі переправи і мости.
Дніпро на ділянці від Ржищева до Черкас має широку заплаву від одного до півтора кілометра, порізану озерами. Русло покручене, ділиться на рукави, які створюють велику кількість островків з мілиною. Правий берег крутий, стрімчастий, у деяких місцях висотою до 80 м, а у Григорівці майже до 150 м. Все це дозволяло фашистам організувати міцну оборону і спостерігати підходи наших військ до Дніпра. Місцевість сильно порізана ярами глибиною до 40 м. та долинами з крутими обривами. Цю особливість місцевості ворог використав, створивши штучні перепони.
В се це не давало можливості маневрувати і застосовувати рухому техніку, особливо танки, ускладнювало дії інших родів військ. На правому березі німці мали розгалужену мережу доріг, а це давало можливість скрито маневрувати своїми військами і технікою. Наші війська на своєму шляху мали водну перешкоду і перебували у полі зору фашистів.
Засобів для переправи, як уже згадувалось, у нас не було, тому передові і розвідувальні загони почали форсувати Дніпро уже вночі на 22 вересня на підручних засобах та рибальських човнах.
Наступила незабутня ніч на 23 вересня, коли почалося масове форсування Дніпра основними силами частин і з'єднань, окремими групами та батальйонами.
У нашій 161-ій стрілецькій дивізії створена штурмова група воїнів увійшла до стрілецької роти під командуванням мол. лейтенанта М.Б. Івенкова. Вона на двох саморобних плотах і трьох човнах першою направилась на правий берег Дніпра.
Спроби багатьох інших підрозділів переправитись на протилежний берег закінчувалися невдачею. Десантам, які переправились на правий берег, треба було організувати підтримку вогнем з протилежного берега.
На світанку фашисти організували відчайдушні зусилля, щоб потопити сміливців у річці. Проте не вийшло. Артилерія і міномети з лівобережжя допомогли сміливцям десанту протягом дня відбити чотири атаки. Нарешті, в тяжких умовах був завойований невеликий плацдарм, на який почала переправлятись 161-а стрілецька дивізія разом з артилерією, частинами підсилення та піхотою, досягнувши Трахтемирова. Сміливості і мужності, винахідливості і військової кмітливості бійців не було меж.
До кінця вересня війська 40-ї армії, куди входила і наша дивізія, на правому березі вже утримували чотири плацдарми, звільнивши від ворога Великий Букрин і Луковицю та з'єднавши свої фланги. Найбільшим із них в районі букринського вигину став Букринський плацдарм, який ми разом з військами 3-ї гвардійської танкової армії генерала Рибалка відвоювали у ворога. Цей плацдарм потім відіграв велику роль у визволенні Києва і Правобережної України.