У грудні 1881 р. швейцарський підприємець Яків Гретер, що мешкав у Києві, придбав у спадкоємців полковника Леоновича право на довічне користування чотирма десятинами (близько 4,4 га) казенної землі за західною околицею Києва – на Шулявці. Разом з гесенським підданим, інженером Філіпом Мозером на цій ділянці Гретер 26 липня 1882 р. (за новим стилем) відкриває нове підприємство – Київський чавуноливарний i механічний завод. Підприємство починає виробляти ліжка, просту чавунну арматуру, рафінадні форми, фільтр-преси, болти, гайки, скоби та інші кріпильні вироби.
Спочатку на заводі працювало 30 найманих робітників. Складної продукції не виробляли, оскільки обладнання було надто примітивне – 2 вагранки та кілька найпростіших верстатів. Енергоозброєння підприємства оцінювалося в 1620 кінських сил. Однак напрямок роботи власниками було обрано правильно, кон’юнктура складалася напрочуд вдало, i за досить невеликий проміжок часу річний обсяг виробництва заводу досяг 100–165 тис. руб. Та, очевидно, cпociб розподілу прибутку викликав конфлікт між компаньйонами, i в 1888 р. Філіп Мозер, який виконував ще й обов’язки директора заводу, вийшов зi справи i виїхав за кордон. На його місце Гретер запросив підданого Австро-Угорської імперії, випускника Празького політехнічного інституту Йосипа Криванека. Разом з Криванеком до Києва приїхав ще один інженер-фахівець з парових котлів Фердинанд Вітачек. Вони й стали співдиректорами нового підприємства, створеного на базі «Київського чавуноливарного i механічного заводу» i оформленого як «товариство на вipi» (щось на кшталт товариства з обмеженою відповідальністю) – акціонерного товариства «
Київський машинобудівний i котельний завод Гретера, Криванека i K°» з основним капіталом в 1 млн. руб. Такий потужний економічний фундамент нового товариства створили внески не лише засновників підприємства, але й менш значних акціонерів: німецьких, швейцарських і чеських підприємців Е.Лідке, В.Кукша, X.Гедекера, І.Отта та інших. Головою товариства знов-таки став Яків Гретер. А інженерний і середньотехнічний склад підприємства був укомплектований вихідцями з Чехії. Звідти на роботу до Києва було запрошено й деяких робітників високої кваліфікації.
Уже 1890 р. почалася докорінна реконструкція заводу. Невдовзі основними його цехами стали чавуноливарний, котельний, токарний, модельний, ковальський та рафінадних форм. Головним напрямком роботи було виробництво устаткування для переробної та харчової промисловості (передусім – для цукроварень), обладнання для цегельних і лісопильних заводів, а також випуск різноманітних резервуарів, насосів, чавунного й мідного литва, рафінадних форм і трансмісій.
Протягом короткого часу завод стає одним з найбільших у своїй галузі і в місті. Досить зазначити, що наприкінці ХІХ ст. працювало на ньому до 900 найманих працівників. За чисельністю він у Києві поступався лише Головним залізничним майстерням. Уже в 1893-1894 рр. вартість виготовленої на заводі Гретера і Криванека продукції склала приблизно 50% вартості продукції всіх машинобудівних підприємств Києва разом узятих.
У 1896 р. завод отримує золоту медаль на ярмарку, що проходив у Нижньому Новгороді, за експоновану там парову машину нової конструкції.
З реклами 1899 р. видно, що це вже був дуже потужний завод. Треба віддати належне членам правління і дирекції підприємства: вони пильно відслідковували технічні новинки і впроваджували найсучасніші технології. Так у 1903 р. завод знову було модернізовано – за німецьким проектом на ньому було споруджено мартенівську піч з кисневою плавкою, ще за кілька років – монтажний цех та «матеріальний магазин» (так тоді називали заводський склад).
Незадовго до цього, в 1902 р., Гретер і Криванек завдяки своїм блискучим технічним можливостям і сприянню високих чиновників, виграли тендер на виготовлення конструкцій даху для споруджуваного будинку Київської контори Державного банку по вул. Інститутській.
Завод Гретера й Криванека став майже монополістом у галузі поставок устаткування для цукрових заводів. Серед основних клієнтів підприємства були такі цукрові гіганти, як Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків, Грушевський і Смілянський цукрові заводи графів Бобринських, цукрові заводи братів Бродських. Але Гретер не задовольняється однією «солодкою» галуззю. Він вчасно звертає увагу на залізничне будівництво, навколо якого крутились просто величезні на ті часи гроші. Завод почав робити рейки й підвісні мости, що поставлялись на Московсько-Києво-Воронізьку залізницю, Київську міську залізницю, Польську і Миколаївську залізниці.
Цей стрімкий поступ коштував працівникам недешево. Робоча зміна для робітників основних спеціальностей на заводі Гретера і Криванека починалася о шостій ранку і закінчувалася о пів на сьому вечора, а то й пізніше. Машиністи ж парових машин повинні були ставати до роботи ще раніше – о п’ятій ранку і залишати її о сьомій вечора – після закінчення робіт на всіх дільницях. Проте далеко не завжди робітники встигали за зміну виконати визначену майстром норму і їх залишали на позаурочні години. До речі, практика ця була широко розповсюдженою і за даними фабричної інспекції у Київському фабричному окрузі у 1899 р. 56,5% всіх робітників відпрацювали по 208,9 позаурочних годин, замість дозволених законом 120 годин. Середня заробітна плата на заводі Гретера і Криванека складала в ті роки для робітників основних спеціальностей 30-35 руб., учень-підліток заробляв до 7 руб., а майстер отримував 130 руб. на місяць.
Управлінський кістяк заводу становили менеджери-чехи. Криванек був зацікавлений у залученні кваліфікованих кадрів і своїх земляків. Але справа була не стільки в земляцтві, скільки в тому, що в Російській імперії в той час відчувався дефіцит інженерів. Іноземні менеджери завжди коштували дорого, і власники заводу були змушені розщедритися на солідні зарплати (у рази й десятки разів вище, ніж в інших співробітників) для спеців з-за кордону. Разом з тим підприємці розуміли перспективність виховання місцевих, київських кадрів. Їх підприємство мало деяке відношення до появи в Києві Політехнічного інституту, головний корпус якого звела в 1898 р. варшавська фірма «Кукш і Лідке», чиї власники були одночасно акціонерами заводу Гретера й Криванека.
Гретер і Криванек не задовольнялися малоросійським ринком. Пора було створювати підприємство загальноімперського масштабу. Але без представництва в Санкт-Петербурзі й надійного столичного повіреного в справах успіху не досягти. Потрібна була людина відома й у чиновницьких колах, і серед петербурзької бізнес-еліти. Ним виявився Рингольд Кальнинг, що мав репутацію досить впливової особи. Він почав співробітничати із Гретером і Криванеком у момент розквіту їх підприємства – приблизно в 1908 р. Консалтингові послуги Рингольда Кальнинга обходилися недешево – щорічно близько 19 тис. руб. (за даними на 1909 р.). Керівництво заводу було завалено листами від столичного представника із пропозиціями взяти участь у тому або іншому прибутковому тендері. Крім цього, Кальнинг займався поставкою виробничої сировини на завод. Та й збут продукції найчастіше здійснювався не через Київ, а через петербурзький офіс Кальнинга. Він приділяв велику увагу рекламі в друкованих виданнях. У 1910 р. ним була розміщена інформація про виробничу номенклатуру заводу Гретера і Криванека в престижному столичному журналі «Покажчик по внутрішній і зовнішній торгівлі й промисловості».
Після революції 1917 р. власники заводу, переконавшись у тривалості економічної й невідворотності політичної кризи, продали підприємство й залишили Україну. На зборах акціонерів, що відбулися у грудні 1918 року, прізвище Гретер не фігурує. Потім збори акціонерів і зовсім вийшли з моди. Завод Гретера й Криванека більшовики націоналізували й назвали його в 1919 р. “Першим державним машинобудівним заводом”, а до річниці революції в 1922 р. дали йому ім’я “Більшовик”, яке він зберіг і донині.
Підприємство швидко розвивається. З 1926 р. на заводі впроваджується новий тоді технологічний процес – електрозварювання. Тут починає свої дослідні роботи з електрозварювання майбутній академік Є.О.Патон, на той час – професор КПІ. Зварювальна лабораторія «Більшовика» стала першоосновою для створення всесвітньо відомого Інституту електрозварювання НАН України ім. Є.О.Патона.
З 1930-х рр. завод вибирає свою стратегічну «професію» – виробництво техніки для хімічної промисловості. У цей час тут створюється устаткування для перших радянських заводів синтетичного каучуку, на яких була виготовлена перша в СРСР автомобільна шина. Починається поставка продукції на експорт. Робітники заводу К.І.Ващенко, І.С.Григор’єв, Б.Д.Грозин, В.І.Дятлів згодом стають видатними вченими. В 1935-38 рр. головним інженером заводу працював Н.О.Доллежаль, у подальшому – головний конструктор атомного реактора, лауреат Ленінської й чотирьох Державних премій, Герой Соціалістичної Праці.
У 1939 р. на заводі починається випуск артилерійських снарядів, а з перших днів Великої Вітчизняної війни він як оборонне підприємство піддається жорстоким бомбардуванням фашистської авіації. Евакуйоване на Урал підприємство вже з 1942 р. налагоджує масовий випуск мінометів калібру 122 мм, дає початок відомому нині «Уралхіммашу» (м. Єкатеринбург, Росія). 7 листопада 1943 р., через день після звільнення Києва, завод як підприємство Наркомату мінометних озброєнь відновлює свою роботу.
Окупанти знищили його повністю, включаючи фундаменти, інженерні i підземні комунікації. І все-таки вже в 1948 р. відроджений завод досяг довоєнних потужностей спочатку з виробництва хімічного, а потім – полімерного устаткування.
1950-60-і рр. відрізняються особливим підйомом у розвитку підприємства. На завод щорічно приходять молоді високоосвічені фахівці. В основному, це – випускники Київського політехнічного інституту. Створюються Спеціальне конструкторське бюро полімерного машинобудування (СКБполімермаш), Науково-дослідний інститут «УкрНДІпластмаш», які стають провідними розроблювачами полімерного устаткування в колишньому Союзі. На базі цих організацій і заводу організовується Науково-виробниче об’єднання «Більшовик». Першим генеральним директором об’єднання призначається колишній керівник Львівського раднаргоспу Петро Якович Костина (випускник КПІ). Під його енергійним керівництвом протягом майже 10 років завод докорінно перебудовується, розширюється, технічно переозброюється.
На зміну П.Я.Костині в 1974 р. до керівництва приходить талановитий інженер і організатор виробництва, колишній заступник директора заводу «Ленінська кузня» Віталій Олексійович Ізвеков (випускник КПІ), який завершує реконструкцію заводу. Під час його перебування генеральним директором завод освоює десятки нових видів устаткування, у т.ч. i унікальних, перших у СРСР і у світі.
У 1980-і рр. колективом НВО “Більшовик” розробляється й виготовляється комплекс устаткування для виробництва великогабаритних шин діаметром до 5 м для автосамоскидів і автопоїздів вантажопідйомністю до 220 тонн. За цю роботу колектив конструкторів, технологів, інших фахівців був нагороджений Державною премією Ради Міністрів СРСР. У ці роки спеціалізація підприємства різко розширюється. Випускається також техніка для Міністерства оборони, що становить більше 20% загального обсягу продукції. Значно розширилася і географія поставок. Споживачами продукції всередині СРСР були 19 шинних комбінатів, близько 60 заводів гумовотехнічних виробів, 15 кабельних заводів, 24 підприємства будматеріалів, 33 заводи з переробки пластмас, 21 хімкомбінат та ін. Здійснюється експорт у країни Східної Європи, США, Францію, Данію, Англію, Німеччину, Австрію, Кубу, Індію, Республіку Шрі-Ланка, Китай, В’єтнам, Югославію й інші країни.
У 1990-і рр., після розпаду СРСР, стан споживчого ринку продукції заводу «Більшовик» різко змінюється в гіршу сторону. Зникають замовлення на техніку оборонного призначення. Економічна криза в Росії, інших країнах СНД призводить до значного падіння попиту на продукцію об’єднання. За перше півріччя 1993 р. тільки поставки в Росію скоротилися в 14,5 разу порівняно з попереднім роком і досягли майже нульового рівня. В результаті в період 1993-95 рр. завод «Більшовик» перебував на грані повної зупинки. Почалася затяжна економічна криза. НВО «Більшовик» як єдина структура розпадається, і на його базі в 1996 р. створюється Відкрите акціонерне товариство “Науково-виробниче підприємство “Більшовик”, сто відсотків акцій якого належало державі. Зусилля керівництва підприємства, яке очолив кадровий працівник, в минулому головний інженер заводу, Віктор Кузьмич Решетов, зі створення управління маркетингу приводять до появи в 1996 р. перших ознак зупинки падіння виробництва, а в 1997 р. – деяких позитивних зрушень. Надалі намічається поступове нарощування обсягів виробництва, розширення ринків збуту. Сертифікація виробництва заводу відповідно до правил Американського товариства інженерів-механіків (ASME) наприкінці 1990-х рр. дала можливість поставити в США значну партію (13 од.) форматорів-вулканізаторів великогабаритних шин. Для збільшення обсягів виробництва завод розширює свою спеціалізацію за рахунок освоєння нової продукції, яка б дозволила українським підприємствам уникнути імпорту машин з Росії й далекого зарубіжжя. Було освоєно виробництво пилорам, пересувних бурових установок, іншого нафтопромислового устаткування.
Завод також виготовляє продукцію для потреб Києва на замовлення міської держадміністрації. Було освоєно виготовлення тунельних ескалаторів нового покоління, що забезпечують зниження енергоспоживання на 30%, метало- і трудомісткості – на 30%. 2 таких ескалатори встановлені в підземному переході на Майдані Незалежності, 4 – змонтовані на станції метро «Академмістечко». Виготовлено перший у СНД тунелепрохідний комплекс, що дає можливість споруджувати метротунелі в нестійких, насичених водою ґрунтах. Комплекс в 3-4 рази підвищує швидкість проходки, зменшує вартість будівництва метро, виключає необхідність руйнування міської забудови над трасою, буравлення свердловин з поверхні, дорогого заморожування ґрунту, великих витрат ручної праці. З урахуванням дефіциту нафторесурсів в Україні, велике економічне й екологічне значення буде мати впровадження устаткування, що виробляє ВАТ НВП “Більшовик” для виготовлення паливних сумішей з використанням рапсового масла. Для переробки зношених покришок, у т.ч. з металокордом, відходів гумових виробництв на заводі освоєно виготовлення принципово нового агрегату типу «ДЭКЧЕР», що виробляє дрібнодисперсний гумовий порошок – повноцінну сировину для нових виробів. Розроблений також подрібнювач типу «Шредер». Обидві ці машини включені в розроблювану технологічну схему повного циклу переробки гумових відходів, і завод готовий повністю забезпечити його відповідним устаткуванням.
Таким чином, незважаючи на економічну кризу кінця ХХ ст., Відкрите акціонерне товариство “Науково-виробниче підприємство Більшовик” зберегло універсальні технологічні можливості, свою базову спеціалізацію й продовжує утримувати за низкою видів продукції монополію в країнах СНД, а з окремих типів виробів конкурує на світовому ринку з високорозвиненими в технічному відношенні країнами. Більшу частину продукції, що виробляє ВАТ НВП «Більшовик», не випускає жодне підприємство України.