“Як ми говоримо?”. Слід поміркувати і над тим, як ми пишемо. Йтиметься не про наукову літературу, й навіть не про щоденні друковані видання, а про ті написи-вивіски, які всі ми бачимо щодня і часом навіть всупереч бажанню запам’ятовуємо. Чи завжди в нас усе гаразд? На жаль, це не так. Почнемо із спогадів про недавнє минуле.
Коли автор цих рядків тільки навчився читати, – 1960-і рр. – чи не першим реченням, яке прочитав у житті, було: “Незакомпостирований талон не дає права на проїзд.” Так продовжували писати в трамваях це слово десятиріччями, за трафаретом, виготовленим у давні роки. Лише після 2000 р., на початку другого десятиріччя незалежності, довелось побачити у цій фразі “закомпостований” – як воно й має бути по-українськи.
Щодо табличок з назвами вулиць – окрема розмова. На Борщагівці якось кореспондент столичного видання сфотографував написи з чотирма варіантами назви однієї з вулиць: СимИренка, СемЕренка, СЕмиренка, СимЕренка. Звичайно, правильним є перший варіант. Але чи замінили решту табличок? Боюсь, що ні – це грошей коштує...
На Бессарабській площі приблизно половина будинків має написи “Бессарабська пл.”, а половина – без подвоєння. Нормою за сучасним правописом є ця власна назва з подвоєнням.
На проспекті Возз’Єднання ті, хто виготовляв номери будинків, забули або не знали, що в цьому слові два префікси: воз- та з-, отже, слід писати не лише два Н, але й два З. Але ж ті, хто пише на металі фарбою, на довгі роки! – мусять бути більш грамотними, аніж школярі.
Це – щодо столиці. А тепер подивимось, що відбувається на Київщині. У Переяславі-Хмельницькому “переклали” назву вулиці Алексєєва, перетворивши її на “Олексієва” – на щастя, не на всіх табличках. Вибачте, але якщо ми почнемо перекладати прізвища з мови на мову, то робитимемо з Іванова – Джонсона або навпаки. Так можна й до абсурду дійти!
Стосовно помилок у прейскурантах та назвах товарів у крамницях – особливо чомусь продовольчих – можна було б скласти цілу гумористичну збірку, але це не наше завдання. Відзначимо лише кілька помилок, на наш погляд, найкумедніших: “Ковбаса ПрЕдніпровська”. Дослівно це означає “дуже дніпровська”. Коментарі зайві... А про назву найвідомішого салату й говорити годі: вЕнИгрЕт, вИнИгрет, вІнІгрет, а треба ВІНЕГРЕТ.
Біля Будинку кіно не так давно довелось бачити табличку: “Зустріч з режисером Володимиром Меншовим”. Звичайно, слова менше, менший пишуться без м’якого знака – на відміну від російської мови. Але це не стосується прізвища! Автор широко відомої кінострічки “Москва сльозам не вірить” у написанні будь-якою мовою – Меньшов.
Уже півтора десятиріччя минуло, як в наш побут – і відповідно до мовлення – потрапили, з-поміж інших нових для нас реалій, піцца та казино. Проте цей термін виявився, певно, замалим для того, щоб чітко виробити правопис цих двох слів. На вивісках зустрічаються два варіанти написання кожного з них: піЦЦа – піЦа та казИно – казІно. Згідно з нині діючим правописом мовною нормою є перший варіант.
Окремим питанням, значною мірою дискусійним, є правопис географічних назв, надто іноземних. Скажемо принагідно, що в цій галузі мовознавства – ономастиці – й досі нема єдиної думки про те, як правильно передати засобами своєї мови назву географічного об’єкта, що перебуває на території іншої держави. Цілковитої логіки тут, певно, годі шукати. Вже, мабуть, ніхто не пояснить, чому назву найбільшого міста США ми вживаємо без перекладу: Нью-Йорк (до речі, наші західні сусіди – поляки її переклали – Novy York), а назву іншого американського міста чомусь у перекладі: Новий Орлеан. Так історично склалося – ось і вся відповідь...
Можна б тут не торкатися цього питання, але, заходячи іноді до крамниць – книжкових та канцтоварів, доводится бачити географічні карти. Написання деяких назв на них ріже око. Що ж, можна звикнути до Ґельсінкі замість Хельсінкі та до Ємену замість Йємену. Хіба що відомості про них доведеться шукати у словниках не на ту букву... Але хотілося б сказати про інше.
Невизначеним і певною мірою болючим питанням є передача в українському написанні білоруських та російських географічних назв. Схоже, що тут виробляється подвійний стандарт: назви білоруських міст намагаються наблизити до мови оригіналу, а назви російських – навпаки, дещо українізувати. Ось кілька прикладів. Як відомо, особливістю білоруської мови є сильне “акання”. Оскільки основним принципом білоруської орфографії є фонетичний, А пишеться замість ненаголошеного О, а буква О – лише під наголосом. Але чому це маємо наслідувати ми? Нехай білоруси пишуть Магілёў, Мазыр, Барысаў, а ми писатимемо Могильов, Мозир, Борисов. Мабуть, білоруси на нас за це не образяться.
А ось щодо географічних назв на території Росії... Питання дещо складніше. На нових географічних картах можна прочитати, наприклад: Вороніж, Таганріг. Назва першого з цих міст до 1918 р. писалась через “ять”. Справді, цій “старорежимній” букві в російських словах відповідає Е, в українських – І: белый – білий і т.д. Отже, ВоронІж цілком вкладається в цю схему. Написання ж назви другого міста через І правомірне, якщо етимологічно справді пов’язано з іменником ріг.
Але подивимось на питання дещо ширше: чи слід захоплюватись українізацією російських географічних назв за допомогою І? До чого це може призвести? Сьогодні – Таганріг та Вороніж, а що завтра – може, СаратІв? А далі – ТамбІв, ПскІв? Та невже?
Й нарешті – вже набридле, але й нині не всім зрозуміле питання про ті назви, які в російській мові закінчуються на -поль, а в українській – одні: -поль, інші -піль. Росіянам можна не морочити собі голови цим питанням, бо всі подібні власні назви згідно з російським правописом закінчуються однаково. Українці ж мусять у цьому випадку думати про походження слова – інакше не уникнути прикрих помилок. Отже – одні з них мають у своєму складі той самий корінь, що у слові поле. До таких належать, зокрема, Тернопіль, Бориспіль.
Другі ж пов’язані походженням з грецьким “поліс” – місто. Оскільки аристократія Російської імперії кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. захоплювалась грецькими назвами, вони з’явилися на півдні саме в той період. Це Севастополь, Сімферополь, Тирасполь, Нікополь, Мелітополь, Ставрополь.
Таким чином, написання СімферопІль, СевастопІль, МаріупІль та ін., яке іноді проривається на газетні шпальти, в т.ч. навіть у Києві – є неприпустимим. Про це не слід забувати.