Вперше я прийшов до редакції у 1967 році, коли був студентом 2-го курсу електроакустичного факультету. Бажання писати статті і краще опанувати українську мову було в мене давно – це і спонукало мене прийти до редакції. Зустрів мене Борис Самійлович Мирський. Сивочолий чоловік невеликого зросту, худорлявий. Він лагідно привітався зі мною і запропонував написати якусь замітку про студентське життя на факультеті. З того все і почалося.
Трошки пізніше, взимку того ж самого року після складання сесії, мені було запропоновано поїхати у відрядження до Естонії і Латвії у політехнічні інститути Талліна і Риги для підготовки обмінних сторінок. Там я залишив обмінний матеріал про наш Київський політехнічний інститут і багато взяв матеріалів у цих інститутах. Коли вийшли сторінки, вони справили хороше враження на нашу інститутську спільноту, бо були цікаві і розкривали наших партнерів досить широко.
Головним редактором газети тоді був Олександр Миколайович Туренко, доцент факультету гірничої електромеханіки і автоматики. Проте, всю роботу, як то кажуть, тягнув на собі, саме Б.С.Мирський, який обіймав посаду відповідального секретаря редакції. Кореспондентом була Лариса Сацюк, технічним працівником Люба Гужва.
Ніколи не забуду спілкування з Жанною Олександрівною Лянною. Тоді вона була так званим літрабом – літературним працівником, завжди привітна, лагідна. Вона підказувала мені, що правильно написано, що ні, що треба підправити, а що взагалі викинути з тексту. Враження від цих контактів залишилось у мене на все життя.
У той час газета виходила 2 рази на місяць (раз на 2 тижні), і це було виправдано, адже дуже складним був технологічний процес. Зараз значно простіше: на комп’ютері вивели текст і передали до друкарні за допомогою Інтернету, і газета вже через день-два готова. У ті часи треба було набрати текст на лінотипній машині, потім відтиснути гранки, а потім друкувати. Друкарські машини були не такі, як зараз. Треба було контролювати весь процес друку.
Особливе навантаження, я пам’ятаю, випало мені, коли готувався номер до 100-річчя з дня народження В.І.Леніна. Дивно, що мене, студента 4-го курсу було призначено відповідальним за випуск цієї газети. Газета вийшла, всі були задоволені. Я навіть отримав премію за якісну підготовку матеріалу. Проте, підготовка цих матеріалів була дуже непростою. Треба було узгоджувати тексти з парткомом декілька разів, замовляти так звані кліше для фото, возити сигнальні сторінки газети до цензорів тощо. Все це відбувалося у швидкому ритмі, і працювати було цікаво.
Вперше переступила поріг інститутської багатотиражки в середині 1970-х, не маючи ні професійного досвіду, ні спеціальних знань – лише бажання спробувати себе в новій справі. Спасибі батькам та школі, вміла поєднувати українські слова так, щоб вони звучали мелодійно і зрозуміло (на той час більшість авторських матеріалів доводилося перекладати з російської, а газета завжди була україномовною).
Минуле
Багатогранна комсомольська юність давала розмаїття сюжетів – від обов’язкових ідеологічно виважених ленінських заліків, звітів, семінарів – до розповідей про відмінників навчання, дозвілля, інтернаціональну дружбу, молодіжних лідерів (у переважній більшості людей цікавих і небайдужих, які, отримавши досвід громадської роботи і спілкування з людьми, з часом реалізовували себе на керівних посадах) тощо. Працюючи позаштатним кореспондентом, отримувала величезне задоволення від спілкування з ровесниками та старшими наставниками. І коли якось прочитала в редакційній статті похвальні рядки, що стосувалися моєї роботи, дуже здивувалася, адже для мене головним був процес, а не результат. Але й нині вдячна колегам за ті теплі слова: “Стрімко і впевнено увійшла в життя редакції вихованка факультету електроприладобудування та обчислювальної техніки Надія Вдовенко. Діапазон її творчості досить різноманітний. Талановитій дівчині вдаються лаконічні замітки і змістовні кореспонденції, свіжі, яскраві зарисовки і глибокі нариси. У її матеріалах відчувається глибокий творчий підхід до теми та знання проблем студентського життя. Вони відзначаються також повнотою викладу, емоційністю, соковитістю, виразністю мови. Приємно спостерігати, що дівчина – у постійному творчому пошуку. Тому її матеріали з інтересом і нетерпінням чекають читачі студентської багатотиражки”. На той час у редакції працювали переважно молоді професіонали, всі з університетською освітою. Зберігши свої студентські зв’язки, підтримували контакти з міськими ЗМІ, молодими літераторами. Редакцію навідувало багато гостей, позаштатних авторів. Як вдавалося розміститися у невеликій кімнатці 216-1, де стояло зо п’ять столів та кілька шаф, лишається загадкою. Мабуть, феномен ”рукавички”. У гарному товаристві незручностей не помічаєш.
Жанна Олександрівна Лянна (на той час відповідальний секретар) створила у колективі дружну і творчу атмосферу. Безліч життєвих і побутових проблем обговорювалося і вирішувалося за її участю. З легкої руки Жанни Олександрівни та Світлани Леонтьєвої (безпосереднього наставника) закінчила в КПІ факультет громадських професій за спеціальністю “Журналіст”, потім отримала диплом інженера й пішла... за призначенням у НДІ.
Сучасне
Знову переступила редакційний поріг у другій половині 1990-х. Відбувалися зміни в державі, відбувалися вони і в приміщенні редакції, яка займала уже дві кімнати колишнього комітету комсомолу, посередині – величезний стіл з парткому і зручні стільці, світло, просторо. Та співробітникам на чолі з Олегом Веніаміновичем Лук’яновим, мушкетером наших днів, у якому дивним чином поєдналися романтизм із прагматизмом на тлі безмежного захоплення краєзнавством, вдалося зберегти головне – “редакційний дух”, як ми називаємо його жартома. Він проявляється не лише в доброзичливій і творчій атмосфері, а й у відповідальності та чесності перед тими, чию справу продовжуємо, і тими, хто прийде після нас. Дев’яності роки – період найяскравішого розквіту свободи слова в державі, інституті й газеті зокрема.
Завжди захоплююсь і схиляюсь перед ветеранами: вони працюють надзвичайно професійно, оперативно, достовірно і... красиво. Пам’ятаю, на святкуванні 100-річчя КПІ в палаці “Україна” панував піднесений настрій, ніхто й не думав про роботу. Лише Ю.Н.Москаленко, наш незмінний ”літописець” протягом останніх 15 років, примостивши на коліні папірець, занотовував олівчиком прізвища виступаючих та тези їх промов, щоб уже назавтра підготувати репортаж. На мій здивований погляд (адже, за рангом, цим мала займатися я, молодший співробітник) відповів: “Ми завжди повинні мати свій матеріал”.
У редакції доля подарувала ще одну зустріч. Євген Олександрович Коршенко (професор ЗФ, свого часу працював ученим секретарем КПІ, очолював редакцію, створював Державний політехнічний музей тощо) ніколи не виголошував лозунгів і не закликав до звершень, не підвищував голосу. Він працював буденно і майже непомітно, знаходив нестандартні рішення, робив це блискуче, цікаво і творчо, наче кожна справа – найважливіша в житті. Саме від нього навчилася готувати матеріали так, щоб потім не потрібно було щось виправляти чи перевіряти.
Нове століття. Новий менеджмент. Змінилася редакційна політика. Так, певно, і має бути. Час невпинний.
Майже щороку приходять у колектив нові студентки з ВПІ – сліпуче гарні (як на підбір), веселі, завзяті. А там дивись – років за п’ять і кандидатські готові. І вже звертаються до них на ім’я та по батькові. Хочеться вірити, що жаринка від ватри, яка зветься газета “Київський політехнік”, трішечки зігріватиме їхні серця, як зігріває і надихає вона ветеранів.
У ретроспективі часу.
У 1989 р., коли розпочиналися радикальні зміни в нашому суспільстві, мене було обрано до складу останнього партійного комітету КПІ. Саме тоді від парткому я отримав доручення виконувати обов’язки громадського редактора “КП”, чим і займався упродовж майже 10 років. У ті роки очолювала газету досвідчена і мудра Жанна Олександрівна Лянна. Події тих часів, безумовно, віддзеркалювалися в нашій багатотиражці.
Достатньо згадати публікації програм кандидатів на посаду ректора, якого демократично обирали на загальних зборах трудового колективу, або виступи кандидатів на обрання депутатами до Верховної Ради, матеріали, присвячені поточному політичному моменту, коли, на наше прохання, Ю.В.Гнаткевич пояснював програму Руху, адже 1-й з’їзд Руху за згодою адміністрації і парткому відбувся в актовій залі нашого університету. У редакції газети тоді можна було зустріти зарубіжних гостей – Романа Воронку, Валентина Мороза, Івана Шепеляківця та інших особистостей, суспільно-політична діяльність яких сприяла отриманню незалежності Україною.
Згодом у редакції сформувалася нова хвиля кваліфікованих журналістів – Ольга Гергель, Антоніна Качанова, Костянтин Паришкура, Олена Левчук, Андрій Охримович, нині ведучий на 1-му каналі телебачення програми “Далі буде”, пізніше – Олег Лук’янов.
Їхня журналістська діяльність сприяла формуванню світогляду співробітників і студентів, повністю відповідала тогочасним викликам громадського і політичного життя і, одночасно, сприяла збереженню традицій, набутих Київською політехнікою за 100-річну історію її існування. При цьому, проблеми студентського і профспілкового життя знаходили своє адекватне відображення на сторінках газети.
Коли, на превеликий жаль, у 1996 році пішла з життя Ж.О.Лянна, газета продовжувала традиції, започатковані її попередниками, але акценти в подачі матеріалів зміщувалися у бік висвітлення проблем життя університету, його наукової, міжнародної, освітянської діяльності тощо. Важко переоцінити увагу, яку приділяв газеті ректорат університету, особливо його ректор М.З.Згуровський.
Осучаснення подачі матеріалів, новий формат та оформлення газети припало на останні роки за часів редакторства В.В.Янкового. Про успіхи діяльності колективу газети, очолюваного Володимиром Васильовичем, свідчить також зовнішня оцінка, коли у 2002 році газета стала переможцем Всеукраїнського конкурсу засобів масової інформації “Золоте перо” в номінації “Краща газета вищих навчальних закладів України”.
Наразі, успіхові газети сприяє молодий працьовитий колектив співробітників та кореспондентів у складі В.Ігнатовича, І.Бакун, М.Заховайко, Л.Котовської, О.Кіліхевич із досвідченою Н.Ліберт.
Зі старих часів залишилися вірними прихильниками газети, що активно із нею співробітничають, чл.-кор. НАН України Д.Ф.Чернега, професори В.С.Коваленко, Н.О.Вірченко, доцент І.О.Мікульонок, за що їм наша особлива подяка.