Далеке літо 1964 року. На вузловій залізничній станції Канаш не проштовхнутися. Лунає музика, юрмляться хлопці й дівчата з валізами та рюкзаками, виголошуються напутні промови та побажання. Організатори ще раз звіряють списки від'їжджаючих, вручають подарунки, спеціально куплені до урочистих проводів.
Так згадують ту поїздку її учасники, а нині – доценти, кандидати технічних наук, заступники декана ЗФ Василь Васильович Сироватка та Ігор Володимирович Малінкін.
З Канаша молоді люди відправлялися на Алтай, у Казахстан й Омську область – покоряти цілинні землі. Довгострокове відрядження для кожного було не лише звитяжною працею, а, насамперед, романтичним покликом душі. Молодь республік колишнього СРСР з ентузіазмом відгукувалася на заклик “Усі на цілину!”.
Василь та Ігор ще зі шкільної лави мріяли, що освоюватимуть безмежні казахстанські простори. Вступивши до КПІ на механіко-машинобудівний факультет, де успішно навчалися, юнаки були одними з перших, хто в 1964 році зголосився відправитися на цілину. Претендували на кожне місце чи не по 10 осіб. Відбирали за результатами навчання, особистими якостями, вмінням працювати в колективі.
Нарешті – станція призначення. Прибулих розквартирували по будинках, хоча казахи здебільшого жили в простеньких хатах, дахи яких покривали сумішшю із трави, землі та черепиці. Вулиці в селищі були дуже широкі, але не заасфальтовані, машини та інший транспорт здіймали хмари куряви. Місцеві жителі були дуже вдячні приїжджим, що будували для них школи, будинки, прокладали залізничну колію.
Василь Васильович працював у будівельних загонах, що базувалися на цілині, впродовж 10 років. Був комісаром районного, а потім – місцевого штабу, 5 років очолював Київський цілинний студентський загін. “То був чудовий час, який приємно згадувати, – каже він. – Працювали напружено, не рахуючись із часом, але результати – здані об'єкти – приносили задоволення, будзагонівці
пишалися ними”. В.В. Сироватка розповідає:
– Ситуації траплялися різні. Дорога в Казахстан займала майже тиждень, потяги були переповнені. Якось мені доповіли, що один із наших студентів упав з поїзда. Місця собі не знаходив тієї ночі, тоді й перше сиве волосся з'явилося. Згодом з'ясувалося: студент був з іншого загону. Не пощастило іншому командиру.
На місцях студентів розподіляли на бригади (комуни). У комунах зароблені гроші ділилися порівну. Дух завзяття і змагальності захоплював молодь, навіть ті, хто спершу мріяли про заробітки, вливалися в загальний будівельний ритм. Не передати словами, яка романтика, яка краса оточувала нас! Хоча, чесно кажучи, бували дні, коли не помічали ні чудової природи, ні бісиків в очах місцевих красунь, не відчували смаку страв,
які ковтали нашвидкуруч, – жорсткий графік вимагав вчасної здачі об'єктів, незважаючи на самопочуття, погодні умови та можливості техніки й постачальників. Ми вчилися не лише професійній (будівельній) майстерності, а й людяності, колективізму тощо. Студенти навіть придумали гасло: “Ми будуємо цілину, цілина будує нас!”. Я, як командир загону, працював нарівні з іншими. Так само вчився тому, чого ще не вмів. Спочатку і стіни зводили горбаті, і палі забивали не туди, проте, за кілька днів, кожен набув вправності й навичок. Вечорами ми відпочивали, іноді влаштовували лекції чи концерти для місцевих жителів, були нові знайомства, нові зустрічі. Багато моїх друзів створили подружжя, познайомившись саме в будзагоні, там усі були на виду і зразу видно, хто чого вартий. До речі, такі стосунки виявилися напрочуд міцними. Не повірите, іноді сльози навертаються на очі, коли згадую, якими молодими і завзятими ми були, які чудові справи творили.
Ігор Володимирович Малінкін теж має багате будзагонівське минуле. На цілині він працював з 1962 року, тоді ж став командиром студентського загону “Каіндинський”; у 1964-1965 був командиром Денисівського районного загону.
З 1965 р. – командир Київського міського підготовчого загону, 1968-го – командир будзагону м. Салехард, а в 1969-му – боєць будівельного загону м. Салехард.
– Багато цікавих історій траплялося під час перебування на цілинних землях! – говорить Ігор Володимирович. – До речі, було заведено у кожному загоні залучати до роботи підлітків, які потребували перевиховання. Траплялося, що кілька років підряд вони, вже не потребуючи “виправних робіт”, поверталися до цих загонів – просилися на роботу і ми їх з радістю приймали.
Були й кумедні історії. Я, як командир, відповідав за забезпечення загону продовольством. Одного разу поїхали у степ на полювання. Молодий казах зголосився допомогти нам упіймати бичка. Це виявилося справою досить простою – потрібно було лише вправно накинути йому петлю на роги. А от навантажити нашу здобич на машину ніяк не вдавалося. На щастя, бик був сліпий на одне око. Тож, підштовхуючи його з одного боку, врешті-решт затягли тварину в кузов автомобіля. Та це ще не кінець. Чомусь в кабіні не вистачило місця всім бравим мисливцям. І мені, як відповідальному за трофей, довелося їхати разом з биком у кузові. Ворогові не побажаю такого сусідства.
Нещодавно Ігор Володимирович Малінкін та Василь Васильович Сироватка були нагороджені медалями “50 років освоєння цілини”. Після закінчення інституту вони так і залишились працювати в Київській політехніці і вважають, що відбутися в житті їм допомогла цілина.