18 січня Юрій Микитенко – шеф-редактор найстарішого українського літературного журналу "Всесвіт", у якому друкуються твори іноземної літератури, вручив бронзові відзнаки Премії ім. Миколи Лукаша за кращі літературні переклади 2021 року. Однією з лауреаток стала доцентка Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського" Ольга Демиденко. Для університету новина про таке нагородження його викладачки стала дещо неочікуваною, адже премія є суто літературною. В КПІ такий випадок є доволі рідкісним, бо наші співробітники працюють здебільшого в технічно-природничих галузях, і якщо отримують нагороди, то саме за роботи в цій царині. Навіть факультет лінгвістики, заступницею декана якого є Ольга Демиденко, готує фахівців для галузей реальної економіки. Редакція давно вже плідно співпрацює і дружить з лауреаткою, тож одразу звернулася до неї з проханням докладніше розповісти про її діяльність на ниві літературного перекладу.
– За який твір, точніше, за який переклад ви отримали нагороду? Чим саме він вас привабив, і взагалі, про що він?
– Це український переклад роману американської письменниці Лайонел Шрайвер "Час поговорити про Кевіна". А привабив він мене глибоким психологізмом і, на жаль, надзвичайною соціальною актуальністю. Бо проблеми, що в ньому порушуються, є надзвичайно болісними не лише для Америки, але й для багатьох інших країн, і про них важливо говорити, важливо запобігати кризовим ситуаціям. А оскільки в нашому університеті приділяється багато уваги навчанню студентів суспільно корисного служіння та вихованню у них громадянських цінностей, які допомагають стати повноправними учасниками і творцями суспільного життя, нині опрацьовується міжнародний досвід реалізації таких ідей. Тож мене як людину, залучену в цей процес, гострі соціальні питання, що їх порушує авторка, зацікавили ще і в цьому аспекті.
Книгу присвячено не просто підлітковій жорстокості, а злободенному явищу, яке англійською називається "school shootings" – "шкільні розстріли". Це роман-трагедія, головний герой якого незадовго до свого 16-річчя реалізував ретельно підготовлений план вбивства однокласників, учителів, а також своїх рідних, лишивши у живих тільки матір, від імені якої і ведеться оповідь. Дуже промовистий епіграф, який обрала авторка: "Дитина потребує вашої любові найбільше тоді, коли найменше на це заслуговує (Ерма Бомбек)". Це роман про любов і нелюбов, про прийняття і психологічну заскорузлість, про ідеалізацію подій і про заперечення реальності, про булінг і мобінг, про біль матері, про самозречення, про пошуки причин і усвідомлення скоєного, спокуту, про підводні камені сімейних стосунків, про те, про що так часто мовчать у кожному, не лише американському суспільстві. Цей текст вразив мене ще й численними алюзіями на реальні події, що лише підкреслює його важливість для сучасної читацької аудиторії. Не менш вражаючою, до слова, є однойменна блискуча екранізація цього роману, яка побачила світ у 2011 році й тоді ж була представлена на Каннському кінофестивалі (виконавиця головної ролі Тільда Свінтон була номінована на престижні премії "Золотий глобус" і BAFTA).
– Яким був ваш шлях на перекладацькій ниві?
– Я ще з університетської лави ніколи не полишала перекладацької практики, хіба що робила невеликі перерви. Але то були переважно технічні переклади, чим, власне, я і планувала займатись, обираючи фах перекладача. Як випускниця факультету лінгвістики КПІ можу сказати, що цей унікальний фокус наших освітніх програм зберігається дотепер і є безперечно практично значущим. Це перевірено і власним практичним досвідом, і багаторічними спостереженнями в якості науково-педагогічного і адміністративного працівника.
Якщо ж говорити про мої художні переклади, деякі з них також пов'язані з журналом "Всесвіт", інші були виконані у співпраці з книжковими видавництвами. Зокрема у "Всесвіті" кілька років тому були опубліковані оповідання неймовірно цікавої британської авторки Гелен Оєємі та уривки з книги Джорджа Бірмінгема "Світло ірландського життя", над якою мені було особливо цікаво працювати з огляду на те, що однією з дисциплін, які я в той час викладала на ФЛ, було "Лінгвокраїнознавство", в межах якого студенти вивчають культуру, історію, традиції країн, мову яких опановують. До речі, саме тоді захопилася Ірландією – у межах цього курсу ми навіть кілька разів організовували зі студентами "День Святого Патріка" на ФЛ, до участі в заході запрошували відомих перекладачів та істориків. Адже Ірландія та Україна мають багато спільного, і це дуже добре простежується у ще одному з сучасних художніх текстів, які мені пощастило перекладати, – романі ірландського письменника Донала Раяна "Серце на шарнірі", опублікованому видавництвом "Астролябія" у межах програми ЄС "Креативна Європа". Зауважу, що про цей роман та про інші переклади ірландської літератури йшлося і на заході "Сучасна ірландська література – автори і теми. Розмова з Джозефом О'Коннором", проведеному 26 червня 2021 року в Бібліотеці КПІ спільно з видавництвом "Астролябія". З інших художніх перекладів був ще психологічний бестселер Томаса Мура "Піклування про душу", що також вийшов друком у "Астролябії". Крім того, було опубліковано деякі частини "Легенд про славних жінок" Джеффрі Чосера, над завершенням яких я планую незабаром попрацювати, та інші.
– А за яким принципом ви обираєте твори для перекладу?
– Перекладачі іноді жартують, що це твір обирає перекладача. Якщо слідувати цій логіці, то можна сказати, що до мене "притягується" психологічна проза. Але я схильна це сприймати швидше як стереотип. Фахових перекладів з різних тематик було справді багато, і там цей "закон" не діє. Але кожен з художніх перекладів безперечно вплинув на мене і залишив слід у серці й душі. Так само, як кожен з фахових перекладів дозволив ознайомитися з особливостями певної сфери науки та техніки.
– Відомо, що художній переклад має свою специфіку. Робота в цій сфері надто відрізняється від будь-якої іншої перекладацької діяльності. Пошуки слова, яке найточніше відповідає оригіналу, побудова ритмічного рисунку, та й просто інтонації, що передають дух першотвору, вимагають від перекладача абсолютного самозречення. Ця робота дуже непроста. Що ж вас надихає?
– Коли я почала працювати над художніми перекладами після багаторічного досвіду технічного перекладу, для мене це стало певним викликом і, водночас, натхненням. При тому, що робота ця дійсно вимагає певного самозречення, адже ми маємо чітко і неухильно слідувати за автором і фактично поринати в атмосферу тексту, відтворювати дух тексту мовою перекладу. У технічному перекладі більше занурюєшся у предметну сферу. Тож у будь-якому разі ця робота дуже цікава.
А що надихає? Напевно, що це, як говорив Григорій Сковорода, "сродна праця" – робота, яка є втіхою для душі і яка завжди відкриває нові обрії. Я дуже люблю творчість і шаную добротворчих людей, тож щаслива, що працюю у справжньому осередку багатовимірної творчості – нашому університеті. І справді, всі види діяльності – методичної, наукової, організаційної, міжнародної, якими я займаюсь у КПІ, – безперечно мають творчу складову. Важливо передавати студентам це натхнення до практичної діяльності ще на університетській лаві. Саме тому на ФЛ ми часто організовуємо для них різні нагоди перевірити отримані знання на практиці, залучаємо до участі у різних перекладацьких проєктах, запрошуємо з лекціями відомих перекладачів-практиків. Як приклад наведу проєкт "Драгоман", організований спільно з Національною спілкою письменників України, в якому провідні українські перекладачі ділилися зі студентами своїм безцінним досвідом і знаннями.
– У вас, як у заступниці декана факультету лінгвістики та ще й очільниці відділу академічної мобільності ДНВР, справ дуже багато. Коли вам вдається працювати з текстами, звідки берете на це сили? І скільки триває ваш робочий день?
– Мій робочий день триває довго (сміється). Але я щаслива з того, що маю справжню душевну підтримку з боку моєї сім'ї, друзів і колег. І саме це наснажує і надихає.
– Не запитую, над чим працюєте тепер – знаю, що до завершення роботи про такі речі розповідати не варто. Просто – чи працюєте над чимось нині?
– Звісно працюю. Нині повернулася до технічного перекладу і відпочиваю від важкої психологічної прози, але водночас обираю для перекладу наступний художній текст.
– Що могли б порадити тим студентам, які хотіли би спробувати свої сили в художньому перекладі, або й в літературній творчості?
– Натхнення, любові до життя, працелюбності й уваги до деталей, наснаги у пошуку власного шляху й віри у добро. А ще віри в те, що натхненна творчість і "сродна праця" рано чи пізно дають результати. Тоді ваша добротворчість, незалежно від сфери вашої діяльності, стане особливим життєвим досягненням, своєрідною винагородою і подарунком долі.
І, звичайно, потрібно дослуховуватися до своїх вчителів і досвідчених фахівців-практиків. Я безмежно вдячна викладачам факультету лінгвістики, які навчали мене, ще коли була студенткою. І, звісно, тим неймовірним перекладачам-практикам, з якими мені пощастило співпрацювати чи просто спілкуватися під час організації різних проєктів. Досвід поколінь важливо і потрібно переймати, адже це можливість подивитися на світ трохи іншими очима, зрозуміти щось ще про цей світ, про обраний фах і про подальший шлях. Адже перекладач – це людина, яка зводить містки між людьми, між епохами, між поколіннями, народами і культурами. Він допомагає порозумітися одне з одним, але й сам має розуміти людей та час, у якому живе…