Державний політехнічний музей експонує найрізноманітніші зразки техніки, і серед них – значна кількість об'єктів, які є етапними, важливими з точки зору не лише окремої галузі, а й техніки в цілому. До таких зразків можна віднести зенітну гармату "КС-19", яку встановлено просто неба біля входу до музею з південного боку.
Невдовзі після Другої світової війни почалася ера реактивної авіації. Значне збільшення висоти польоту та швидкості бомбардувальників викликали потребу в розробленні засобів боротьби з літаками ймовірного супротивника. Через низьку "стелю" досяжності цілі зенітними гарматами тогочасна протиповітряна оборона виявилася проти таких літаків практично безсилою. Можливості великокаліберних трофейних гармат також не відповідали потребам часу. Тож потрібно було створювати нові, "стратосферні" гармати.
Завдання на розробку такого озброєння отримав Свердловський машинобудівний завод №8 ім. М.І.Калініна, головним конструктором якого був киянин, випускник КПІ Лев Веніамінович Люльєв. Завдання на розробку нової системи для протиповітряної оборони було виконано в стислі терміни, і 1947 року нову 100-мм гармату було передано на випробування, а в 1948 році зенітний артилерійський комплекс "КС-19", основу якого становила ця гармата, взято на озброєння.
Калібр гармати 100 мм, маса снарядів залежно від їхнього типу від 21,1 до 30,4 кг, початкова швидкість польоту – 900 м/с. У гарматі було механізовано встановлення підривника, досилання снаряду, закривання затвору, постріл, відкривання затвору і екстракція гільзи. Номер розрахунку тільки вкладав снаряд на лоток. Темп стрільби складав 12-15 пострілів на хвилину. Загальна маса гармати 9,35 т. Буксирувалася тягачем зі швидкістю до 35 км/год. Розрахунок з 8 осіб приводив її в бойовий стан за 7 хвилин. Час на враження ймовірної повітряної цілі з цієї зенітної гармати становив від кількох секунд до 1,5 хв – саме стільки, скільки в зоні дії гармати міг перебувати ворожий літак.
За панівним на той час принципом зенітна гармата розроблялася з можливістю ведення вогню по наземних цілях на відстані до 21 км. Утім, основне призначення гармати – ураження повітряних цілей, що мають швидкість до 1200 км/год і висоту польоту до 15 км.
Швидкі зміни в розвитку авіаційної техніки викликали потребу в кардинальних змінах систем протиповітряної оборони. Системи з механічними приводами і оптичними прицілами часів Другої світової відходили в небуття. Конструкція "КС-19" на свій час була революційною. Для висот понад 10 км та швидкостей понад 500 км/год існуючі механічні системи наведення були малоефективними. Тому до засобів бойового забезпечення зенітної батареї комплексу "КС-19" з восьми гармат входили радіолокаційна станція наведення гармат (рос. "Станция орудийной наводки") СОН-4 і прилад управління артилерійським зенітним вогнем (рос. "Прибор управления артиллерийским зенитным огнём") ПУАЗО-7, а також станція живлення гармат (рос. "Станция питания орудий") СПО-30, система гідросилових приводів тощо. Всі системи розміщувалися на відстані не більше ніж 100 м від розподільного ящика і були з'єднані електричною мережею. СОН-4 являла собою двовісний фургон з параболічною антеною діаметром 1,8 м. Система дозволяла використовувати ручний напівавтоматичний та автоматичний режими супроводу цілі. Наведення гармат у винесену точку здійснювалось гідросиловими приводами від ПУАЗО-7. Проте була можливість наведення вручну. Дальність виявлення бомбардувальника при польоті на висоті 4 тис. м становила до 60 км.
З 1948 по 1955 рр. було виготовлено 10151 гармату "КС-19". До появи зенітних керованих ракет вони були основним засобом боротьби з висотними цілями. Зняття з експлуатації "КС-19" у збройних силах колишніх радянських республік відбувалось поступово до кінця 90-х рр. ХХ ст. Гармата перебувала на озброєнні у більш як 20 країнах. Використовувалася в конфліктах на Близькому Сході (Єгипет, Сирія), в Кореї, В'єтнамі, Афганістані. Є окремі дані про використання систем у конфлікті в Перській затоці 1990-91 рр. Понад те, у збройних силах деяких країн певна їх кількість використовується і тепер. Цьому сприяють відмінні характеристики цих гармат і значна їх кількість на складах. Ба більше, їх модернізують і осучаснюють. Скажімо, 2009 року в Ірані на базі "КС-19" було створено 100-мм зенітну гармату "Saeer" (Саїр). Встановлення автомату заряджання дещо прискорило темп стрільби до 15 пострілів і дозволило мінімізувати розрахунок. Також було вдосконалено системи керування та управління гарматою з використанням сучасних електронно-оптичних систем. Звичайно, гармата вже не може аж так успішно боротися з сучасними літаками, але є ефективною проти гелікоптерів та може бути небезпечною для безпілотних літальних апаратів, які нині масово використовуються арміями розвинених країн. Особливо ефективною "КС-19" є за співвідношенням "ціна пострілу – ціна цілі".
Цікаво, що з другої половини минулого століття ця гармата використовується і в цілком мирних цілях. Вона служить для примусового попереджувального спуску снігових лавин у горах, а також для розсіювання градових хмар у зонах високоефективного промислового виноградарства. З цією метою для неї було створено спеціальний снаряд, який містить хімічні речовини, що викликають випадання опадів з хмар.
Після "КС-19" Конструкторське бюро під керівництвом Лева Люльєва розробило ще одну зенітну гармату для ураження висотних цілей – "КС-30". За експлуатаційними і тактико-технічними показниками вона перевершувала всі відомі види артилерійської зброї у світі. Втім, випустили її в менших обсягах, ніж "КС-19", – усього 738 одиниць, включаючи дослідні зразки. Час зенітно-артилерійських комплексів ППО добігав кінця, їм на зміну приходили комплекси зенітно-ракетні.
100-мм гармата "КС-19", яка стоїть на майданчику поряд з Державним політехнічним музеєм, після служби в радянській армії була відремонтована та демілітаризована Балаклійським ремонтним заводом. Встановлено її в червні 2014 року. Тепер це не тільки експонат, який приваблює відвідувачів та ілюструє один із видів специфічної техніки, але й справжній пам'ятник видатному інженеру-конструктору Леву Веніаміновичу Люльєву. Тож студентам Київської політехніки вона нагадує про славетну історію вишу й величезний внесок його вихованців у розвиток техніки. І, звісно, про її автора – видатного конструктора Лева Веніаміновича Люльєва.