И горя выпало сполна.
У стен родного института
Нас юных встретила война.
Война вломилась в дом жестоко.
Мы все ушли на рубежи…
…В пыли, забытые до срока,
лежали наши чертежи.
Серед пам'ятних і знаменних дат нашого народу є одна, яку не можна ні скасувати постановою, ні викреслити з пам'яті, яку не можна забути, затерти нинішнім буттям. Це – 9 травня, День Перемоги.
У цей день ми згадуємо загиблих, чия трагічна доля стала символом мужності, самовідданого служіння своєму народові, високого громадянського горіння, вітаємо і віддаємо данину пам'яті, шани і любові всім, хто своєю боротьбою на фронті і в партизанах, у підпіллі та працею в тилу наближав Перемогу, розділяємо скорботу і біль тяжких і гірких років з тими, хто перебував на рідній землі під час фашистської окупації.
Наша альма-матер має своїх героїв – синів і дочок – студентів, викладачів, які в буремні 1941-1945 роки Великої Вітчизняної війни стали на захист Вітчизни. Згадаємо і вшануємо в цей священний день полеглих і схилимо голови перед живими.
Значний внесок у розгром німецько-фашистських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни зробили партизани і підпільники. Серед них були і студенти Київського політехнічного інституту: студент механічного факультету Арсеній Вичегжанін (партизанське з'єднання ім. Хрущова), студент Федір Різниченко (Холмська підпільна організація Чернігівської області), студентка теплотехнічного факультету Маргарита Нікітіна, студентка радіотехнічного факультету Валентина Балицька...
Про двох останніх хочеться розповісти окремо. Дві партизанки, обидві студентки Київського індустріального інституту, за власним бажанням, не закінчивши навчання, добровільно пішли до Червоної армії і стали курсантами спецшколи Українського штабу партизанського руху (УШПР) з підготовки для роботи в тилу ворога, щоб виконати свій обов'язок перед Батьківщиною.
Маргарита Олександрівна Нікітіна народилася в травні 1921 року в м. Фастів Київської області. В 1938 році закінчила школу в с. Ворзель (під Києвом) і вступила до Київського індустріального інституту. В комсомолі з 1936 р., була піонервожатою, редактором стінгазети, агітатором. Без відриву від навчання у 1938-42 рр. працювала кресляркою, а в 1942 р. – техніком за своєю спеціальністю "Парові двигуни, паросилові установки, промислове використання теплової енергії". Із іноземних мов знала німецьку. В 1941 році з інститутом евакуювалась до Ташкента, де закінчила 5 курсів і склала державні екзамени. У жовтні 1942 року, перервала дипломне проектування і прибула до Москви в розпорядження УШПР. В автобіографії від 14 квітня 1943 року написала з жалем, що прибула до Москви і живе в Чернишевських казармах, а час іде..., вона не на війні. Ще більше про її прагнення говорить заява начальнику УШПР від 14 квітня 1943 року такого змісту: "Прошу скоріше направити мене на роботу в тил до ворога. Хочу взяти участь у великій справі боротьби проти німецьких загарбників. Обіцяю бути самовідданою і по відношенню до ворога безпощадною".
...Маргарита Нікітіна пропала безвісти в липні 1943 року, коли перебувала у Вінницькому партизанському з'єднанні, яким командував Я.І.Мельник.
В Центральному державному архіві громадських організацій серед матеріалів Інституту історії партії при Центральному комітеті Компартії України та Комісії у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни зберігається справа партизанки Маргарити Олександрівни Нікітіної. У справі є особовий листок по обліку кадрів, автобіографія та заява начальнику Українського штабу партизанського руху від 14 квітня 1943 року, є списки особового складу Українського штабу партизанського руху, списки партизанських загонів (десятки) із зазначенням її на обліку, є довідка про те, що тов. Нікітіна прибула в розпорядження УШПР 16 грудня 1942 року із Ташкента, а вибула 26 червня 1943 року в розпорядження партизанського з'єднання тов. Кумонька як типограф.
У справі є листи її батька, Олександра Нікітіна, пенсіонера, який протягом 1975-1982 років робив запити і розшукував хоча б якісь відомості про свою доньку. Єдине, що в нього було на руках, – це повідомлення від 26 січня 1946 року за № 8183 про те, що його донька Нікітіна Маргарита Олександрівна, 1921 року народження, типограф-партизанка в липні 1943 року пропала безвісти. В листах-відповідях від компетентних органів, на жаль, не було ніякої нової інформації.
У справі є ще два цікавих документи. Це відповідь на запит В.Г.Балицької в Президію Верховної Ради УРСР до Комісії у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни щодо М.О.Нікітіної від 20.07.1982 року. Іншим документом була записка з підписом і без дати, адресована "дорогому Юліку", такого змісту: "...Я не знаю куда включить еще одну студентку теплофака – Никитину Риту. Эта девочка была со мной в Москве, окончила школу подпольных типографов при Украинском штабе партизанского движения, я ее проводила на задание примерно в феврале 1942 г. и больше ничего о ней не знаю. В институт она не возвращалась, насколько мне известно". У цій записці були також названі імена Ківи, Арона та Льови Герштейна.
Було проведено пошуки цієї іншої радистки в архівах. Автобіографія цієї людини і записка колишньої радистки були написані однією рукою з характерним почерком. Нею виявилася Валентина Герасимівна Балицька, колишній співробітник радіофакультету КПІ.
Валентина Герасимівна Балицька народилася 2 лютого 1920 року в м. Сміла Київської області. У 1935 році сім'я переїхала до Києва. Після закінчення школи в 1937 р. вступила до Київського індустріального інституту на радіотехнічний факультет. У 1941 році евакуювалась до м. Енгельс, а потім поїхала до Ташкента, де продовжила навчання в Середньоазіатському індустріальному інституті. Диплом не захистила, пішла добровільно в армію. Була направлена в центральну спецшколу радистів партизанських загонів. У 1943 році з оперативною групою Поліського обкому Комуністичної партії (більшовиків) Білорусії була направлена на Центральний, а потім 2-й Білоруський фронт. На початку 1944 року виконувала спецзавдання в тилу в партизанському загоні №109 у Животковицькому районі Білорусії. Потім працювала в Поліському обкомі КП(б)Б інструктором відділу пропаганди і агітації. З вересня 1944 року по червень 1945 року навчалася у КПІ за спеціальністю радіоінженера. В 1948-1950 рр. – депутат Київської міської ради. У 1952-1955 рр. – аспірантка КПІ, в 1956 році захистила дисертацію. Кандидат технічних наук, доцент В.Г.Балицька пропрацювала в рідному інституті до лютого 1979 року, потім пішла на заслужений відпочинок.
У пам'ять про випускників 1941-1942 років створено постійно діючу виставку в Державному політехнічному музеї при НТУУ "КПІ". Запрошуємо відвідати її та ще раз віддати належну шану героям тих буремних років.