Після четвертої річниці аварії на Чорнобильській АЕС жахливі наслідки цієї катастрофи гостро проявились у вигляді спалаху онкологічних захворювань у дітей. Тому в 1990 році, усвідомлюючи свою безпорадність, український уряд звернувся до світової спільноти із закликом допомогти постраждалим від Чорнобильської трагедії. І саме тоді, коли більшість могутніх високорозвинених країн скористались принципом «моя хата – скраю», Республіка Куба, економічне становище якої було й без того, м’яко кажучи, невтішним, прийшла нам на допомогу. Маленька країна, затиснута лещатами економічної блокади з боку США, на державному рівні затвердила програму «Діти Чорнобиля» і поставила за мету ніколи, за жодних скрутних обставин, не скорочувати фінансування цієї програми. Про це свідчать і нинішні показники: на обслуговування медичної галузі в бюджеті Куби виділяється значно більше коштів, аніж навіть на фінансування армії.
Уже в лютому цього ж року до України прибуває делегація кубинських лікарів, які протягом місяця обстежували дітей із восьми найбільш постраждалих від радіаційного забруднення районів. У результаті була сформована перша група із 139 дітей із важкими формами захворювань, яких (повністю за рахунок Куби) доставили в Гавану, де їх прямо біля трапу особисто зустрічав Фідель Кастро. Згодом для прибуваючих з України дітей був створений лікувально-оздоровчий центр «Тарара», де вони отримують все необхідне обстеження, лікування, оздоровлення та харчування, а також навчаються в школах рідною мовою та вивчають іспанську.
За всі роки роботи Програми якісну медичну допомогу отримали більш ніж 24 тисячі пацієнтів. Здійснено 7 операцій з пересадки кісткового мозку (кожна з яких, між іншим, коштує 150 тис. доларів США), 14 складних операцій на серці (по 80 тис. дол. за кожну), 26 ортопедичного характеру (найдешевші – до 60 тисяч), 38 офтальмологічних, 5 пластичних післяопікових, 2 пересадки нирок, 2 нейрохірургічні. Незважаючи на те, що, як бачимо, ця програма влітає Кубі «в копієчку», на Острові Свободи ніколи не заходила й мова про те, щоб припинити оздоровлення наших дітей, або ж брати за те якісь кошти з України.
Українська сторона також бере фінансову участь у підтримці Програми «Діти Чорнобиля». На плечах нашого державного бюджету лежать витрати на обстеження, відбір і транспортування дітей до Гавани та у зворотному напрямку.
Не слід забувати і про значний культурний розвиток, котрий отримують юні пацієнти, перебуваючи на Кубі. В рамках програми організовуються безкоштовні екскурсії до різноманітних мальовничих куточків країни, проводяться спортивні змагання, фестивалі, концерти, на яких кубинські діти залюбки співають українських пісень, а українські – кубинських.
Програма «Діти Чорнобиля» існує і до сьогоднішнього дня. Проте більшість людей не знає про неї, або володіє якимись суто поверховими відомостями. Воно й не дивно, адже такій благородній справі гучний піар ні до чого. Такі проекти не потребують широкого розголосу, «розкрутки», адже вони створюються заради результату, а не задля збагачення тих, хто їх запроваджує. І це дуже виділяє її серед маси міжнародних доброчинних акцій, що мають здебільшого суто комерційний характер, пропагуючи при цьому псевдогуманістичні цілі й цінності і прикриваючись красивими пафосними лозунгами. Кубинці ж вважають програму «Діти Чорнобиля» своїм звичайним інтернаціональним дружнім обов’язком: «вона існуватиме доти, доки Україна її потребуватиме».