Другий семестр перетнув свій екватор, і скоро студенти нашого та інших факультетів та інститутів закінчуватимуть черговий навчальний рік. Серед них є такі, хто незалежно від спеціальності відповідають одній спільній характеристиці, яка їх об’єднує, – вони випускники. В першу чергу перед ними виникає питання вибору чи то майбутнього напряму роботи, яким би хотілося б і варто було б займатися все життя, чи її профілю у вже раніше – наприклад, перед вступом до вищого навчального закладу – обраному фаху, щоб він також залишався цікавим і актуальним на багато років.
Мої сьогоднішні думки, які я виношу на суд молодого читача, мабуть, більше стосуються саме студентів-випускників, які в принципі вже знають, якою професією будуть займатися у подальшому житті, але ще не дуже уявляють собі, на чому в ній зупинитися, або, краще сказати, яким конкретно її напрямом зайнятись. Якщо ж бути більш точним і пунктуальним, то особисто мені легше спілкуватися з тими, хто обрав для себе шлях наукової діяльності, в якій неможливо вже щось вивчивши, успішно працювати довгі роки, а треба весь час довчатися або навіть перевчатися, щоб залишатися не тільки на рівні своїх колег, а й на рівні переднього краю науки, який, як доводить досвід, невпинно просувається вперед.
Мушу зізнатись, що ще одна обставина спонукає мене звернутись з короткими замітками до студентів-фізиків, хіміків, біологів, кібернетиків, математиків, що розпочинають свій – фактично самостійний – творчий шлях у тій чи іншій когнітивній науці, насамперед, природничого спрямування. Справа в тому, що впродовж уже майже тридцяти років, читаючи лекції з різних розділів фізики студентам Національного університету імені Тараса Шевченка, а також Національного технічного університету України “КПІ”, я вже звик чути від тих випускників, хто ще перед завершенням навчання дбає про свою успішну кар’єру, питання типу: порадьте, будь ласка, чим конкретно краще зайнятися, або яка галузь фізики – а інколи й науки взагалі – обіцяє найбільш несподівані, цікаві й важливі для суспільства результати.
Треба чітко усвідомити, що на подібні питання однозначну відповідь дати практично неможливо – багато залежить від різноманітних чинників. Насамперед маю на увазі експериментальні дослідження, які визначають, скажімо так, недоліки існуючих теорій або прогалини в наших знаннях про навколишній живий і неживий світ, включаючи Всесвіт. Можуть відігравати роль і випадкові фактори розвитку того чи іншого напряму, врешті-решт фінансові можливості, а вони нерівномірні по різних науках і напрямах в них. Крім того, будь-хто, навіть геніальна особистість, має свої погляди, уподобання, досвід і інтуїцію, а остання, як відомо, час від часу підводить, якщо мати на увазі прогнози. Тому простіше спиратися на власне життя і бачення проблеми, але лише як на один з прикладів можливих ситуацій і пов’язаних з ними міркувань, не більше.
* * *
Коли я, будучи студентом-фізиком, завершував свою курсову роботу, а це було – страшно уявити – вже майже 40 років тому, фізика (поза навчанням) для мене зводилась до вельми обмеженого кола питань, які мені формулював мій науковий керівник. Але в ті далекі часи було досить багато науково-популярних часописів, які, безумовно, відігравали свою роль у формуванні світогляду молоді та підвищували її загальну обізнаність, яскраво демонструючи їй неосяжність науки взагалі і фізики, хімії, біології, математики зокрема (кібернетика і генетика тоді з відомих причин не заохочувались). У них (часописах) висвітлювалось багато заманливих для вивчення проблем, але, думав я, як можна ними займатися, не знаючи всього того, що було зроблено раніше попередніми поколіннями вчених.
На щастя, для виконання дипломного проекту я потрапив до видатного радянського фізика Олександра Сергійовича Давидова, який дізнавшись, що я відвідую всі семінари, що тоді проходили в Інституті теоретичної фізики АН УРСР, де, власне, я і був дипломником, порадив мені негайно припинити це робити, а більше зосередитись і присвятити час власним конкретним розрахункам. Незважаючи на мої побоювання, що я ще нічого або дуже мало знаю, він висловив думку, що треба якомога швидше розв’язувати “свою” задачу, а необхідні для цього знання підхоплювати на ходу. На мій великий подив, досить скоро я впевнився, що такий підхід насправді працює. Мені дійсно без великих зусиль вдалося просунутися у поставленій переді мною дипломній проблемі, хоча, треба відверто визнати (а тепер я це розумію особливо добре), і після успішного захисту дипломної роботи я мало що знав про справжню фізику по суті. Але, тим не менш, я засвоїв одну надзвичайно важливу для майбутньої самостійної роботи річ: ніхто не знає всього і не повинен до цього прагнути.
Сформулювавши цей тезис, я менш за все прагну, щоб мене зрозуміли, начебто ратую за вузьку спеціалізацію. Ні, і ще раз ні. І дійсно, чим більше ви знаєте або вмієте, тим, як правило, легше увійти в невідому вам задачу чи проблему, знайти та вивчити адекватні методи її вирішення і добитися успіху. Виділеними вище словами мені хотілося лише закликати вас не боятися жодної проблеми, пробувати їх, як кажуть, “на зуб”, отримуючи нові, необхідні для вас знання, по мірі розуміння того, в чому ваша власна освіта неповна або недосконала. Тоді – а я особисто в цьому впевнювався не один раз – “лікнеп” відбувається набагато ефективніше і йде скоріше, а ваш науковий кругозір необхідним чином розширюється.
* * *
Ще одне правило, яке треба, як на мене, засвоїти всім, хто починає свою власну творчу кар’єру, я б сформулював так: якщо беретеся за яку-небудь з можливих проблем, спробуйте вибрати найскладнішу з них. Що мається на увазі, поясню також на власному прикладі.
Після захисту диплома в червні, я отримав 2-3 місяці на підготовку до вступних жовтневих іспитів до аспірантури, де моїм керівником мав бути О.С.Давидов. Здавалося б, і він, як виявилось пізніше, думав саме так, я мав би продовжувати тематику дипломної задачі, в якій була знайдена відповідь на деякі на той час актуальні питання щодо поглинання світла молекулярними кристалами в умовах сильної взаємодії електронних елементарних збуджень з коливаннями кристалічної гратки. Тут, як зазвичай, залишалася ще низка питань, але було абсолютно зрозуміло, за якими напрямками має йти майбутня робота, щоб найшвидше досягти бажаної мети будь-якої аспірантури – підготовки кандидатської дисертації.
Скоріше за все, так би і відбувалися мої аспірантські пошуки, якби не сталося таке, що я випадково ознайомився з річним звітом АН УРСР, де в розділі про досягнення фізиків прочитав, що в київському Інституті фізики спостережено поглинання світла у кристалічному кисні, яке за своєю природою залишається загадковим. Мене це зацікавило і вже скоро я познайомився з експериментаторами, яким належали відповідні вимірювання, вивчив усю (правда, на той час нечисленну) літературу з цього питання і, на відміну від інших абітурієнтів, які для аспірантських іспитів готували реферат за своїми дипломними роботами, подав реферат з нерозгаданого поглинання. Більше того, будучи зарахованим до аспірантури, я попросив мого керівника дозволити мені займатися саме кисневою проблемою (вона, між іншим, виявилась О.С.Давидову добре знайомою), а не продовжувати дипломну. Остання йому здавалася абсолютно прозорою, тоді як киснева – плутаниною, і він не погодився змінювати об’єкт дослідження, стверджуючи, що це не задача для кандидатської роботи, на яку виділяється обмежений і фіксований час.
Не знаю чому, але тепер не погодився я. Мені здавалося (точніше – так і було), що в обох випадках мова йде про поглинання світла молекулярними системами і що коли принципи, за якими воно має відбуватися в одній з них, більш-менш зрозумілі, то чому б, знаючи їх, не розібратися у другій. Врешті-решт, фізика двох близьких за своїм змістом задач не може бути принципово різною і необхідно лише розібратися, що їх різнить. Я багато обговорював ці питання з іншими аспірантами О.С.Давидова, і після десь півтора року інтенсивних зусиль зумів знайти деякі причини відмінностей поглинання в кисні від решти молекулярних кристалів. Не можу не підкреслити, що О.С.Давидов, узявши до уваги мою упертість і серйозне ставлення до роботи, а також, напевно, зрозуміле бажання винайти щось своє, виявив риси справжнього Учителя і не тільки не гальмував ці дослідження, а й почав їх підтримувати. Підсумовуючи, зазначу, що наприкінці 60-х – початку 70-х років минулого століття поглинання світла в кисні дійсно виглядало як плутанина, але з тих пір роботи експериментаторів і теоретиків змогли розплутати її і з’єднати всі (ну, майже всі) незрозумілі факти в єдину картину. Без удаваної скромності, можу стверджувати, що в цьому є і мій певний внесок, а в 1977 р. я став наймолодшим лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки. Отже, ще одна моя порада: займатися тим, у чому є плутанина, – саме там мають відбуватися події.
* * *
Наступну пораду, боюсь, сприйняти найскладніше. Вона висловлена не мною, а Нобелівським лауреатом (1979 р.) у фізиці елементарних частинок американським теоретиком Стівеном Вайнбергом, одначе я її цілком поділяю і вважаю слушною. Вона полягає в наступному твердженні: дозвольте собі витрачати час даремно.
Постає питання: чому? Спробую пояснити.
Як правило, викладачі просять студентів розв’язувати лише ті задачі, про які самі викладачі знають, що це обов’язково треба зробити, щоб пройти і засвоїти курс. При цьому не є важливим – і про це ніхто (за винятком окремих професорів) не думає, чи мають ці задачі наукове або прикладне значення. Будь-хто, хто був або є студентом, з таким станом речей вимушений погоджуватися, оскільки мова йде лише про навчання. Проте в реальному житті ніхто наперед не знає, які задачі важливі. Більше того, іноді взагалі важко стверджувати, чи є задача такою, що має розв’язок у даний момент. Нагадаю як приклад, що 100 років тому, на початку ХХ століття, деякі відомі фізики (серед них був, наприклад, голландець Хендрік Лоренц) робили спроби побудувати теорію електрона, що було викликано бажанням зрозуміти, чому всі зусилля засікти рух Землі крізь ефір виявились марними. Тепер ми знаємо, що використовуючи уявлення класичної фізики, дослідники розв’язували неправильну задачу, оскільки квантова механіка ще не була розроблена. Тільки Альберт Ейнштейн зрозумів, що в межах класичного підходу правильною є інша задача – про вплив руху на простір і час. Це призвело до відкриття спеціальної теорії відносності. І з огляду на те, що завчасно ви ніколи не можете бути впевненими, яка задача є правильною, а яка ні, переважна більшість часу в лабораторії, якщо ви експериментатор, або за столом, якщо ви теоретик, буде фактично витрачатись марно. З цим треба змиритись і, як стверджує той же професор С.Вайнберг, якщо ви хочете бути творчим, ви маєте дозволити собі більшу частину вашого робочого часу проводити нетворчо, знаходячись у штилі океану наукових знань.
* * *
Нарешті, ще одне: обов’язково вивчайте що-небудь з історії науки, насамперед, з історії вашої власної галузі науки. Найменш важлива причина для цього – те, що історія може вас дійсно чогось навчити або бути корисною у вашій особистій роботі. По-перше, знання історичних наукових фактів є кращою протидією проти філософії, яка, як свідчить та ж історія науки, формулюючи деякі так звані загальні принципи, інколи заважає вченим поглиблювати свої уявлення про той чи інший конкретний предмет, коли для цього треба запропонувати щось дійсно нетривіальне.
По-друге, і що більш важливо, історія науки може вас самого примусити вважати вашу роботу такою, що заслуговує на увагу і повагу. Збираючись бути науковим працівником, ви, мабуть, не мрієте про велике багатство, а ваші близькі родичі та друзі не розуміють не тільки цього, а й того, чим і заради чого ви конкретно хочете займатись, на що витрачатимете ваші роки, життя і сили. А якщо ж ви працюватимете в таких ділянках науки, як абстрактні питання математичної або теоретичної фізики, як то: теорія симетрій, квантова теорія поля, фізика високих енергій, структура Всесвіту тощо, ви навіть не будете мати змоги отримати задоволення хоча б від роблення чогось безпосередньо корисного для пересічного громадянина. Проте ви можете бути надзвичайно щасливі, глибоко усвідомивши, що ваша майбутня діяльність у науці стане частиною історії людства.
Пропоную ще раз поглянути назад на ті ж 100 років. Згадайте і назвіть, хто були міністрами в уряді Російської імперії, президентом США або канцлером Німеччини у 1910 р., і чи виявилось що-небудь з того, чим займались ці, здавалося б, величезні історичні постаті, ключовим фактором для життя і подальшої цивілізації. А от те, що Ернест Резерфорд у ті роки відкрив ядро атома і починав дослідження природи радіоактивності, мало і наукове, і, як виявилось пізніше, прикладне, а отже, історичне значення для всіх людей на нашій планеті, і, без всякого перебільшення, змінило наступну історію. Але не менш або навіть більш важливо, що зміна уявлень, обумовлена згаданими науковими відкриттями, мала революціонізуюче культурне значення. Розуміння радіоактивності дозволило пояснити, чому ядра як Землі, так і Сонця можуть бути гарячими до нашого часу після мільйонів років існування і вигоряння. Це розуміння усунуло наукове заперечування того, що багато геологів вважали вік Сонячної системи дуже великим. Після цього християни і іудеї були, в свою чергу, вимушені або відступити від віри в буквальну істину Біблії, або відмовитись від інтелектуальної недоречності. Це був лише один крок у послідовності розвитку від Галілео Галілея, через Ісаака Ньютона і Чарльза Дарвіна до сучасного, якому час від часу вдається послабляти все ще неприступні основи релігійного догматизму. І це надзвичайно суттєво для наукового світогляду, без якого важко, а може й неможливо, уявити майбутнє. Проте доволі заглянути в будь-яку газету або подивитись ТБ, як починаєш розуміти, що необхідна просвітницька робота є далекою від свого завершення.
Тому остання і головна порада: займайтесь наукою!
Це робота, яка прикрашає світ і від якої вчені можуть відчувати справжні гордість і насолоду, усвідомлюючи себе суб’єктами неперервного цивілізаційно-історичного процесу.
Від редакції: В.М.Локтєв є нашим постійним автором. Його матеріали вирізняються науковою глибиною та різноманіттям тем. Нещодавно Вадим Михайлович відсвяткував свій день народження. Щиро вітаємо та зичимо творчого довголіття!