Учасник визволення Києва, випускник теплоенергетичного факультету КПІ1941 року, нині полковник у відставці Володимир Миколайович Зорін розповів нашому кореспонденту В. Я. Мельнику про події, учасником і свідком яких він був.
- 22 червня 1941 року почалася війна, а 23-го, разом із своїми товаришами-однокурсниками, я захищав диплом. Відверто кажучи, комісія слухала нас вже не дуже-то й уважно: всі були незмірно схвильовані. Обстановка в інституті, як і в усьому місті, стала надто надзвичайною. В парку копали траншеї, били зенітки, чулись команди військових... Та диплом я захистив, а рівно через два тижні, 7-го липня, мене викликали у військкомат на вул. Толстого, звідти направили на Печерськ у школу №75 (вона й досі існує). Потім разом з іншими новобранцями я вирушив через Дніпро по зруйнованому пізніше ланцюговому мосту на лівий берег. Серед нас були випускники не лише КПІ, а й інших вузів Києва. Там, я добре пам'ятаю, ми стали обличчям до міста і сказали щось на зразок клятви: "Ми повернемось!" І ми повернулися, але повернулися не всі. Я один з тих, кому випало таке щастя. Далі ми пішки попрямували до станції Бахмач. Там нас посадили на якийсь потяг і повезли до Москви, де по приїзді розподілили по військових академіях. Я потрапив в Академію бронетанкових військ (тоді вона ще називалась Академією моторизації та механізації Червоної Армії). Там нас відразу почали готувати до воєнних дій.
Німці підійшли до Москви у листопаді, і нашу академію перевели до Ташкента. Наприкінці року ми вже її закінчили і нас як військових технічних спеціалістів перевели на Урал у місто Нижній Тагіл, де випускали танки - тоді це місто навіть називали Танкоградом. Там працював Євген Оскарович Патон - я добре пам'ятаю, як він ходив по цехах.
Наприкінці літа 1942 року мене та ще дев'ятьох бійців направили у Третю танкову армію на чолі з генералом Рибалком. По приїзді я пред'явив документи. Підійшов командир корпусу генерал Капцов і я йому доповів: "Прибула група випускників Академії у ваше розпорядження!" Він потиснув мені руку, привітався із строєм: "Як воювати збираєтесь?" У ті роки відповідь була одна: "Треба буде - помремо!" Він іронічно усміхнувся і сказав: "Ні, помирати вам якраз і не треба. Живіть довго і щасливо, а німців бийте! Щоб і духу їх не стало!" Як бачите, щодо мене генерал не помилився... Сам же хоробрий генерал Капцов через півроку загинув під Харковом, де, до речі, ледве не загинув і я, і де поклали голови тисячі червоноармійців.
- Розкажіть про наступ на Київ.
- Вийшли ми в район Переяслава - 90 кілометрів на південь від Києва - й відразу почали переправлятися, хто на чому, на знаменитий Букринський плацдарм. Н а той час я вже служив у штабі армії. І от від штабу армії
мене направили на правий берег з досить складним (оскільки я був один) завданням: доповідати про стан наших танків, чого потребують, які втрати тощо. Командування планувало взяти Київ з півдня - через Білу Церкву і Фастів. Але з цього нічого не вийшло. Букринський плацдарм-це гори, більші від київських. Там танком проїхати було неможливо. Ті дві три дороги, які там були, німці пристріляли, і ми там тільки втрачали танки. Надійшов наказ: направлятися на Лютіж(це навпроти Вишгорода). Переправлялись ми через мости, які робилися нижчими від рівня води - щоб німці не бачили. Під Вишгородом довелося знову двічі форсувати Десну й Дніпро. 3-го листопада наші війська розпочали широкомасштабний наступ на Київ. З великими втратами місто було взято!
- Володимире Миколайовичу, яким було Ваше побачення з рідним містом?
Мій командир майор Купер,знаючи, що я киянин, сказав: "Я тобі дам два дні - іди подивися, що в тебе вдома робиться". І от я 6-го листопада 1943 року (у цей день якраз взяли Київ) один пішов через теперішні Троєщину, Вигурівщину і вийшов у районі київського пляжу. Виходжу на пляж, а переправитись не можу: всі мости підірвано! Що робити? Бачу багаття.
Підхожу - сидять баба й дід. Побачили мене, розплакались: "Синочку, дорогий..." Я кажу: "Допоможіть переправитись - не можу додому потрапити!" "Ми тобі дамо човна". Дали мені зовсім маленький човник - метра з півтора завдовжки. Я їм подякував, весло в руки і - через Дніпро! Коли я був уже посеред річки, наді мною з'явився німецький літак. Німець дав по мені кілька кулеметних черг, але не влучив . Літак зник і я пристав до берега - там, де зараз пам'ятник Магдебурзькому праву. Я - нагору, на теперішню Європейську площу. Там горів Будинок оборони (на цьому місці зараз готель "Дніпро"). Я пішов по Хрещатику - перший квартал був цілий, що мене дуже здивувало. А далі все було повністю зруйноване - навіть важко передати мої почуття... Я пішов Михайлівською вулицею, Великою Житомирською вулицею до себе додому. Прийшов - будинок цілий, але в квартирі пусто, все розгромлено, двері зламані...
Я переночував і наступного дня пішов до КПІ, щоб, може, когось знайти. Було зруйновано Велику фізичну аудиторію. Я зустрів там колишнього помічника директора інституту Барановського. Він мене добре знав і я його теж. Ми з ним поговорили... Потім я дізнався, що одночасно зі мною, тільки трохи південніше, через Дніпро переправлявся і мій однокурсник Юра Уміляновський. Він також пережив цю страшну війну, а пізніше жив у Києві – неподалік від мене.
Побув вдома я ще добу і вирушив далі на Житомир...
Тепер майже щороку ми їздимо разом з багатьма іншими ветеранами війни на Букринський плацдарм-згадуємо минуле...