Тимошенко Степан Прокопович - професор, академік Української АН (14.11.1918), декан механічного та інженерно-будівельного факультетів Київського політехнічного інституту (1909-1911), завідувач кафедри опору матеріалів Київського політехнічного інституту (1906-1908), іноземний член АН СРСР (1964. чл.-кор. 1928). Почесний член академій наук, наукових товариств, почесний доктор найвизначніших університетів багатьох країн світу, нагороджений найпрестижнішими Іменними медалями за заслуги в науці і техніці. Учасник низки міжнародних з'їздів з прикладної і теоретичної механіки. У 1901 закінчив Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення. У 1906 захистив дисертацію. У 1906-1911, 1918-1920 - професор кафедри опору матеріалів Київського політехнічного інституту, 1912-1917-професор політехнічного, електротехнічного інститутів та Інституту інженерів шляхів сполучення у Петербурзі.
У 1918 р. він одержав пропозицію взяти участь в організації Академії наук України. У цей же час Рада Київського політехнічного інституту сповістила його про відновлення в посаді професора. В комісії В.І.Вернадського з вироблення законопроекту щодо заснування Української АН, Тимошенко задався метою розробити організаційні форми, що забезпечують широку взаємодію академічної науки і техніки. За його думкою, Академія наук повинна сприяти тому, щоб фахівці-практики могли ширше використовувати наукові методи, а викладачі науки були в курсі недосліджених практичних питань. Велике значення вчений надавав також використанню новітніх досягнень техніки в наукових експериментах. Ідеї, висловлені Тимошенко, виявилися дуже прогресивними. Подальший досвід діяльності Української АН, де вперше у світовій практиці в число академічних наук були включені технічні науки, підтвердив ефективність нових форм взаємодії вчених, конструкторів, інженерів і виробників.
У 1919-1920 - перший директор Інституту технічної механіки (тепер Інститут механіки НАНУ ім.С.П.Тимошенка). У 1920 емігрував до Югославії: у 1920-1921 професор Загребського політехнічного інституту. У 1922 переїхав до Філадельфії (США). З 1923 до 1927 - науковий консультант компанії "Вестингауз". Організував секцію механіки при Американському товаристві інженерів-механіків (1927). В 1927-1936 - професор Мічиганського університету; 1936-1943 - завідувач кафедри механіки, 1943-1960 - професор кафедри механіки Стенфордського університету (Каліфорнія). З 1960 до 1972 мешкав у Західній Німеччині (м.Вупперталь, ФРН).
Основні напрями наукової роботи - фундаментальні розробки і подальший розвиток актуальних проблем механіки твердого тіла: міцності, стійкості й коливання механічних систем, будівельної механіки і теорії споруд. Його наукові праці стали основою розвитку багатьох напрямів механіки. Особливо великий внесок ним зроблений у розвиток прикладної теорії пружності, теорії стійкості пружних, оболонкових і пластинчатих систем, у тому числі підкріплених ребрами жорсткості. Важливими є дослідження щодо згинання, кручення, коливання та удару сучасних інженерних конструкцій. Розв'язав задачу щодо концентрації напружень поблизу отворів, міцності залізних рейок. З урахуванням новітніх досягнень науки і техніки виконав фундаментальні розробки з опору матеріалів, прикладної теорії пружності і теорії коливань, які випереджали свій час і знайшли повне практичне використання у створенні сучасної авіаційно-космічної техніки, інженерних споруд та кораблебудуванні. Поряд з точним розв'язанням актуальних задач з теорії стійкості тонкостінних лружних систем використовує розроблений ним загальний метод, широко відомий як енергетичний, або як метод Тимошенка.
Основні вітчизняні видання наукових праць: "Курс опору матеріалів" (1911-1931; 11 видань), "Курс теорії пружності" (1909), "Прикладна теорія пружності" (1930), "Стійкість пружних систем" (1946, 1955), "Стійкість стрижнів, пластин і оболонок" (1970), "Теорія коливань в Інженерній справі" (1931-1934), "Пластинки та оболонки" (1948-1963).