Видатний гірничий інженер, талановитий науковець та педагог Олександр Миколайович Туренко (1926-2003) працював у Київській політехніці близько 50 років.
Він народився 6 жовтня 1926 року в с. Пріцьки Ржищівського району Київської області в сім‘ї вчителя. Після переїзду батьків до м. Чернігова пішов до Чернігівської середньої школи №4, де закінчив перед війною 7 класів. У 1941 році разом з батьками був евакуйований до м. Гур’євськ Новосибірської обл., де продовжив навчання в середній школі. Після закінчення школи в 1943 році вступив до Донецького індустріального інституту в м. Прокоп’євськ. У 1944 р. разом з інститутом переїхав у Донецьк. Закінчив вуз у 1948 році за спеціальністю гірничий інженер-маркшейдер.
Як молодий спеціаліст О.М.Туренко був направлений на роботу в Дальстрой МВС СРСР, де працював в Західному гірничопромисловому управлінні на посадах інженер-маркшейдер, інженер-проектувальник золотодобувної копальні “Комсомолець”; старший інженер з експлуатації Західного управління, начальник виробничо-технічної частини, перший заступник головного інженера золотодобувної копальні “Комсомолець”.
З 1952 року навчався в аспірантурі Інституту гірничої справи ім. М.М. Федорова АН УРСР в м. Києві, яку закінчив у 1955 році. Під керівництвом професора А.С. Фіделєва захистив кандидатську дисертацію за новою та вкрай актуальною на той час темою “Дослідження роботи великовантажних скреперів на відкритих гірничих розробках”.
Був направлений в КПІ на викладацьку роботу, де пройшов трудовий шлях асистента, старшого викладача, доцента, декана загальнотехнічного факультету, професора кафедри геобудівництва та гірничих технологій.
За 47 років науково-педагогічної роботи вперше в Україні в Київському політехнічному інституті О.М. Туренко створив школу підготовки гірничих інженерів для нерудної промисловості, в т.ч. для розробки родовищ декоративного каменю. Для цієї спеціальності Олександр Миколайович підготовив та опублікував більше 70 наукових і методичних праць. У 1957 р. вийшов друком його навчальний посібник “Розрахункові роботи з технології відкритих гірничих робіт”, який 1993 р. було перевидано.
Під керівництвом Олександра Миколайовича проводилась наукова робота в галузі технології та комплексної механізації відкритої розробки родовищ. Його розробки впроваджені на кар‘єрах України, Росії, Естонії, Білорусі. На ВДНГ СРСР ця розробка нагороджена срібною медаллю та захищена авторським свідоцтвом.
Підготував шість кандидатів технічних наук, багато його учнів сьогодні працюють директорами, головними інженерами, провідними спеціалістами на кар’єрах нерудної промисловості.
З ініціативи Олександра Миколайовича та випускників КПІ в 2000 році створена виробнича науково-технічна база з видобутку лицювального каменю – кар‘єр “Політехнік”. Об‘єднані в навчально-науковий виробничий комплекс “Граніт-Політех” Головинське професійно-технічне училище, НТУУ “КПІ” та виробничий кар‘єр дають змогу українським студентам-гірникам проходити виробничу практику, а науковцям НТУУ “КПІ” проводити експерименти в реальних умовах. Саме на цій науково-виробничій базі автор цих рядків отримала наукові результати кандидатської дисертації та проводить подальші наукові дослідження.
За успіхи в роботі Олександр Миколайович був нагороджений орденом “Знак Пошани”, медалями “За доблесну працю”, “В ознаменування 100-річчя з дня народження В.І. Леніна”, “В пам‘ять 1500-річчя Києва”, “Ветеран праці”, почесними відзнаками.
Працюючи на посаді декана, О.М. Туренко активно сприяв розвитку матеріальної бази КПІ. Завдяки його домовленостям з Міннафтапромом, Мінвуглепромом, Мінміліорації СРСР та Укрнафтою УРСР про їх пайову участь в розвитку матеріальної бази КПІ, побудовано навчальні корпуси та гуртожитки нашого університету.
Олександр Миколайович також брав участь у громадській роботі: з 1964 по 1979 роки (15 років) був відповідальним редактором багатотиражної газети КПІ “За радянського інженера”, неодноразово обирався членом парткому інституту, а з 1985 року – членом постійної комісії парткому інституту.
Професор О.М. Туренко завжди пишався своєю причетністю до Київського політехнічного інституту, переймався його проблемами, говорив про нього з любов‘ю і вдячністю. КПІ був доброю науковою школою для багатьох його вихованців. Одним із таких вихованців є і автор цих рядків.