Віктор Львович Кирпичов народився 26 вересня (8 жовтня) 1845 року у маєтку Бардіно на Псковщині (Росія) у сім'ї інженера-підполковника Лева Матвійовича Кирпичова, викладача математики Миколаївського інженерного військового училища (Санкт-Петербург).
Закінчив Полоцький кадетський корпус та Михайлівське артилерійське училище (в часи навчання там Віктора Кирпичова – однорічне), після якого впродовж 1863–1865 років служив у Кронштадтській фортечній артилерії. Утім, він мав нестримне бажання вчитися далі, тож вступив до Михайлівської артилерійської академії, де після закінчення навчання (в 1865 році) був залишений спочатку як репетитор (тобто як вчитель, під керів¬ництвом якого слухачі виконували домашні завдання), а з 1869 року як викладач курсу опору матеріалів. Але це ще не все: паралельно з навчанням у вій¬ськовій академії Віктор Кирпичов прослухав курс математики в Петербурзькому університеті.
Величезну роль у становленні Віктора Кирпичова як науковця відіграло слухання лекцій та спілкування з видатним вченим-механіком, а пізніше – і державним діячем, Іваном Олексійовичем Вишнеградським. Викладач аналітичної механіки, опору матеріалів, теорії пружності та інших дисциплін став для слухача Кирпичова не лише вчителем, але й наставником і старшим товаришем. Тож Віктор Львович навіть був членом "Пентагонального товариства" – гуртка, до складу якого, окрім Вишне¬градського, входили четверо найталановитіших його учнів, і який було створено для сприяння розвиткові прикладної механіки в Російській імперії.
Слід зауважити, що крім механіки та математики, Кирпичов цікавився ще й природознавством, історією (що, до речі, дуже помітно, коли читаєш його книги і тексти деяких його статей і промов) і був знавцем архітектури – це також стало йому у пригоді, коли пізніше він очолював новостворені інститути і здійснював нагляд за їх будівництвом. При цьому, як він писав у листі одному зі своїх братів, він надавав перевагу читанню не науково-популярної, а саме спеціальної літератури.
У 1870 році він вийшов у відставку і за конкурсом був обраний викладачем механіки на хімічному відділенні Петербурзького техноло¬гічного інституту. У 1873 році Віктор Кирпичов удосконалював знання в Гейдельберзькому університеті в Німеччині під керівництвом видатного фізика Густава Роберта Кіркгофа та інших. Ще за три роки він став професором кафедри механіки та секретарем навчального комітету Петербурзького технологічного інституту. Читав курси опору будівельних матеріалів, графічної статики, вантажопідйомних машин і деталей машин, керував проєктами з механіки, за¬відував механічною лабораторією. І займався дослідженнями пружних явищ в геоме¬трично подібних тілах, за результатами яких вперше сформулював умови подібності пружних тіл і фактично довів так звану третю теорему по¬дібності.
У 1878 році Віктор Кирпичов видав свою першу капітальну працю – перший том підручника "Курс опору матеріалів" (другий том побачив світ у 1901 році), а в 1881 році – перший у Росії систематизований підручник "Деталі машин". Його книги "Беседы о механике" (перше видання в 1907, останнє – у 2016), "Лишние неизвестные в строительной механике" (1903, 1934 та пізніше) донині вважаються класичними, про що, до речі, свідчить і те, що вони неодноразово перевидавалися за багато років по смерті їх автора. Але займався він не лише суто технічними проблемами. Дослідники вважають, що саме він одним із перших порушив питання охорони праці робітників на виробництві, виступивши в 1882 році на засіданні Російського технічного товариства з допо¬віддю про охорону працівників від нещасних випадків на виробництві, а згодом став автором ґрунтовного вступу до виданої Міністерством торгівлі та промисловості збірки "Охрана жизни и здоровья рабочих".
У 1885 році за дорученням Міністерства фінансів і рекомендацією І.Вишнеградського – тоді члена Ради при міністрі народної освіти – він очолив роботи з організації у Харкові другого в Російській імперії (після Петербурзького) тех¬нологічного інституту, яким потім керував протягом 13 років. Тут він почав втілювати у життя свої ідеї щодо розвитку у майбутніх інженерів умінь та навичок експериментальних досліджень технічних проблем. Узагальнено він виклав їх у відомій доповіді Другому з'їзду з технічної освіти, який пройшов узимку 1895-1896 років.
Досвід роботи в Харкові став у пригоді, коли Віктор Кирпичов обійняв посаду директора (так в Російській імперії називалася посада ректора) новоствореного Київського політехнічного інституту (1898). Він запровадив комплексну систему підготовки інженерів, у якій поєдналися теоретичні курси, експериментальні дослідження, заводські практики та навчальне проєктування. З його ініціативи призначення професорів кафедр уперше в країні проводилося на конкурсних засадах виключно з осіб, які мали науковий ступінь. Він також особисто опікувався облаштуванням лабораторій, майстерень, кабінетів і бібліотеки інсти¬туту, тож невдовзі навчальна база Київського політехнічного була визнана однією з кращих в Європі. А ще сам читав на першому курсі теоретичну механіку і відразу набув широкої популярності серед студентів як блискучий лектор. Зіткнувшись з проблемою студентської бідності, Віктор Львович намагався створити в інституті дієву систему підтримки нужденної молоді. А під час масових політичних заворушень, які на початку ХХ століття охопили більшість вищих навчальних закладів імперії, жодного разу не допустив по¬ліцію до інститутських приміщень. Понад те, він послідовно відстоював право студентів збиратися на сходки і вкрай різко виступав проти побиття студентів під час вуличних демонстрацій, практики відраху¬вання їх із навчальних закладів і віддання у солдати. А коли репресії проти студентів лише посилилися, він, не маючи змоги нічого змінити, подав у відставку. "Я ставлюся до своїх студентів, як до власних дітей, – написав він у своєму листі до міністра фінансів Сергія Вітте (інститут тоді був підпорядкований Міністерству фінансів), – і загибель кожного з них для мене однаково важка. Мені залишилося недовго жити, і тим важливіше для мене в останні роки діяти у відповідності з переконаннями усього мого життя".
Попри звільнення в 1902 році, Рада Київського політехнічного інституту в листопаді того ж року ухвалила рішення про обрання його почесним членом інституту. У листі зі словами вдячності до Михайла Коновалова – ректора, призначеного на його місце, – Віктор Кирпичов написав: "Згадка про той час, коли я належав до складу професорів Київського політехнічного інституту, завжди буде однією з найдорожчих для мене згадок…".
Влітку 1903 року В.Л.Кирпичов повертається в Київ, щоб завершити читання своїх курсів. Тоді ж йому пощастило бути присутнім на випуску перших інженерів, які прийшли до КПІ 1898 року, коли він був директором, і особисто почути від голови екзаменаційної комісії Дми¬тра Менделєєва дуже високу оцінку організації навчальної справи в КПІ.
У 1903 році В.Кирпичов остаточно переїхав до Петербурга. Працював головою Будівельної комісії із завершення будівництва Санкт-Петербурзького техноло¬гічного інституту. Невдовзі його було обрано професором прикладної та будівельної механіки. Курс цей він читав до останніх днів життя. А ще підготував і прочитав цикл лекцій з історії машинобудування, який користувався величезним ус¬піхом серед студентів усіх відділень (факультетів).
Утім, опікувався він не лише лекціями: вірний принципу, що інженер як фахівець не може відбутися, якщо знає лише теорію, але сам працювати руками не вміє, Кирпичов організував в інституті лабораторії прикладної механіки, а також дослідження тертя та мастильних матеріалів для машин. Тут він майже до останніх своїх днів активно займався науковою роботою – двома його останніми публікаціями (причому з абсолютно нових для тодішньої російської технічної науки напрямів) стали статті "Оптическое изучение упругих деформаций" та "К вопросу об усталости металлов" (вона побачила світ уже після його смерті).
Пішов з життя Віктор Львович Кирпичов 7 (20) жовтня 1913 року. В останню путь його проводжали тисячі студентів, інженерів і вчених.
… Кожного, хто приходить до КПІ, нині зустрічає бронзове погруддя першого ректора (скульптор Наталія Дерегус, архітектор Борис Писаренко), встановлене перед історичним першим корпусом. Його було урочисто відкрито 31 серпня 1998 року – у день відзначення сторічного юві-лею тепер уже університету – найбільшого і одного з найвідоміших українських закладів вищої технічної освіти.